(З любов’ю і доземним поклоном присвячую ці скромні рядки сестрам по крові
в тридцяту річницю їх геройської смерти в ім’я нашої страждальної України)
Травень 1984 р.
Чи чули ви
Про п’ятсот доньок України,
Що тому тридцять років в Кінґірі
Перед тираном, рабами голів не схилили,
А всі, глядівши смерті в вічі,
Живого тіла барикадом,
Правду боронили?
Чи чули ви,
Як вся земля ридала —
І як стогнав із болю небозвід,
И п’ятсот відважних кроків хід,
Коли ворожая рука —
На п’ятсот сестер-українок танки скерувала
І не здригнулась…
Чи чули ви,
Як тіло падало на землю
Під тиском танків деспота-тирана,
І як співав їх дух,
Гордо прямуючи у вічність,
Лишаючи звук співу на землі,
Щоби тривоги дзвоном все дзвонити
У серці брата і сестри,
Щоб не дати серцю спати у летарґ-сні…
Чи чули ви
Як регіт дикий деспота котився,
Щоб заглушити звуки ті,
Та нема сили ніде в світі —
Щоб могла правду вбити,
Вони за правду умирали,
У правді вони вічно є живі!
Чи чули ви, ?
Як на лоно України —
Нев’янучим вінком лягали вони…
Склонімо ж голови і поклонімся
Отим п’ятсот відважним душам
Й серцями вгору піднесімся
В молитві щирій,
Щоб в сон-летарґ не впали ми.
Мотря Фаринич
