25 років минає цього року від переїзду глави УГКЦ Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського в Україну. «Обернулася картка історії», – сказав тоді Верховний Архиєрей. Обставини змінилися кардинально, адже протягом десятиліть після арештів 1945 року і Львівського псевдособору 1946 року Святоюрську гору й Митрополичі палати, храми ГКЦ займали залежні від тоталітарного режиму владики й «батюшки» РПЦ, частина яких і таємницю сповіді вірних здавала НКВС-КДБ… Як свідчать архівні матеріали, прихильники і противники відновлення УГКЦ тоді добре розуміли символічність звороту першоєрарха: навіть партійні документи в 1991-ому оперували поняттям «повернення».
Межа 1980 і 1990 років характерна динамічною дерадянізацією України та повільним поверненням на традиційні для неї моделі розвитку. Послаблення пресингу бюрократично-каральної внаслідок горбачовської політики перебудови дозволило мільйонам греко-католиків, існування яких систематично ігнорували, розпочати боротьбу за визнання на якісно новому рівні через вихід у публічне життя. Сотні заяв до органів влади з вимогами зареєструвати релігійні громади і повернути їм храми, голодування на Арбаті, заява про вихід з підпілля – всі ці речі не могли не турбувати Компартію, настирливі прагнення якої вести людство «у світле майбутнє» зазнавали краху. А оскільки в цей же час тривав рух за політичну самостійність України, в очах номенклатури, українських політиків-самостійників і пересічних громадян відновлення прав Церкви стало одним із символів національного відродження.
«Бог, нація, демократія»
Отож, у червні 1990 року греко-католицькі єпископи з України зустрілися з єпископами із діаспори та Папою Іваном Павлом II. Стан Церкви на Батьківщині й питання повернення її глави на рідні землі єрархи обговорили й на лютневому Синоді УГКЦ в 1991 році у Римі та під час зустрічі з Папою одразу ж після Синоду.
«Цим Синодом закінчується важний, хоч перехідний, етап в історії нашої Церкви, бо в майбутньому Глава цієї Церкви скликатиме синоди на рідній землі, згідно з приписами закону, – йдеться у «Слові Блаженнішого Отця Мирослава-Івана до Святішого Отця» від 9 лютого 1991 року. Радились і журилися ми, Святіший Отче, над новим станом нашої Церкви, яка щойно вийшла з підпілля і ставить перші кроки на шляху до нормального, а то й відновленого життя… Український нарід стоїть перед небувалою ще подією в історії його Церкви, бо 30 березня цього року повернеться до своєї Батьківщини і свого престолу Глава і Отець Помісної Української Греко-Католицької Церкви після 46 років насильного вигнання. З його поверненням до Львова і Києва повертаються на землі України правда, справедливість, основана на любові, і повністю визнане нормальне церковне життя».
Водночас глава УГКЦ закликав Папу надати Церкві патріархальний устрій. Зрозуміло, що функціонерів радянської системи такі заяви дуже стурбували. Водночас ці слова на- дихнули тодішню тодішню демократичну опозицію, яка через кілька днів, 15-16 лютого, зібрала у Львові спільну сесію Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської обласних рад Галицьку асамблею. Окрім керівництва і депутатів цих рад, участь в ній, як свідчать документи Львівського і Тернопільського обласних архівів, взяли перший заступник голови Верховної Ради УРСР І. Плющ, чотири члени президії Верховної Ради, депутати Верховної Ради, голова і заступник голови Волинської облради, заступники голів Черні- вецької і Рівненської облрад, делегації громадських організацій із Рівненської, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Черкаської, Вінницької та Одеської областей. Тут же були члени руху «Демократична Росія», єрархи УПЦ, УГКЦ та УАПЦ, консул Республіки Польща.
«Передусім хочу заперечити помилкове твердження, що історія сліпа, що вона аморальна і що вона повторюється. Ні! Просто сліпці або засліплені іноді намагаються завести цілі народи в прірву. І хоч їм це просто вдається, історія все одно ставить усе на свої місця… Повний крах нав’язаної народові ідеології. І разом з тим повний крах будь-якої ідеології. Головними цінностями стають Бог, нація, демократія», – промовляв на вечірньому засіданні Галицької асамблеї 16 лютого голова Львівської облради В’ячеслав Чорновіл.
Він завершив промову думкою, що українці не можуть погодитися на переукладання союзної угоди, яку пропонував М. Горбачов, ані М. Горбачов, ані на утворення Союзу суверенних держав, ідею якого підтримало тодішнє керівництво УРСР: «Ми вистраждали право на незалежність і ми хочемо сказати про це чітко і недвозначно», – ці слова були сказані за півтора місяця до приїзду М.-І. Любачівського в Україну і перед березневим референдумом щодо незалежності України, ініційованим Галицькою асамблеєю. Під час цього голосування 89,6% виборців Львівщини, згідно з даними місцевого обкому Компартії, висловилися за незалежність. Зростала кількість прихильників державної самостійності по всій країні.
«Сьогодні ідеї так званої «галицької асамблеї» прагнуть втілити в життя, тісно інтегрувати економі- ку галицьких областей, залучити і Волинську область. Львівська облас- на рада стає консолідуючим фактором… В політичному плані координуються владні функції в антикомуністичній боротьбі, особливо проти Львівської обласної парторганізації, об’єднуються зусилля в політичній реабілітації ОУН-УПА, в розповсюдженні націоналістичних поглядів, в утвердженні української греко-католицької церкви як домінуючої релігії в Галичині…» – звітувала Група аналізу політичної обстановки Львівського обкому Компартії України (використання великих літер подаємо за оригіналом. – Авт. )
Головною метою натхненників Галицької асамблеї є відділення України від СРСР, підсумовували партійні аналітики. Тож очікувано, що коли 30 березня 1991 року в Україну прибув глава УГКЦ, радянська система присвятила йому особливу увагу. Це знайшло вираження як у ретельному стеженні за М.-І. Любачівським, так і в аналізі його промов (ці матеріали пішли в Центральний комітет Компартії України). В цей же період у. Західну Україну виїхав один зі знаних компартійних ідеологів Л. Кравчук…
Тимчасовий візит
Із церковними структурами було попередньо погоджено, що глава УГКЦ перебуватиме в Україні не постійно, а тільки з 30 березня до 10 червня 1991 року. Відповідні органи прагнули якнайдокладніше знати програму візиту предстоятеля й облаштувати все так, аби уникнути незручних для себе сценаріїв.
«24-28 травня в Києві він буде прагнути провести богослужіння біля Софійського собору, перед По- кровською і Андріївською церквами… Слід відзначити, що в день його візиту до Києва прибув митрополит Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав. Насторожує те, що Любачівський буде прагнути провести богослужіння біля церков м. Самбора, Добромиля Львівської області, де міжконфесійна ситуація набула надзвичайної гостроти», – йдеться у партійних звітах.
Напевно тут зайве деталізувати, що «надзвичайної гостроти» міжконфесійний конфлікт набув саме з вини влади, котра почала масово реєструвати православні громади і передавати їм греко-католицькі храми. Лунали закиди, що й громади УАПЦ в Галичині реєстрували для того, аби збити хвилю повернення вірних до УГКЦ.
«Свій приїзд на Україну М.-І. Любачівський вважає новим початком в історії Української Католицької Церкви («УКЦ»), для поєднання Церкви і української нації. Саме цим він буде займатися на власній кафедрі собору святого Юра у Львові. На питання кореспондента, як він оцінює релігійну ситуацію, 77-річний кардинал заявив: «На Україні вона дуже тяжка, хоча Греко-Католицька Церква («ГКЦ») має біля 1600 церков. В Галичині ми весь час мали тільки греко-католиків, а тепер маємо руских православних, які тепер називаються Українська Православна і Українська Автокефальна Православна церкви», – цитували у Львівському обкомі Компартії інтерв’ю глави УГКЦ, зроблене 30 березня перед вильотом з Риму до Львова.
Чого боялася партія
Систему явно непокоїли наміри М.-І. Любачівського «перевиховати народ» і його розуміння того, що «Українська Православна і Українська Автокефальна Православна Церкви грають на патріотичних струнах». Знайшли відображення у партійних документах і слова предстоятеля УГКЦ щодо того, що після пом’якшення режиму можливі нові переслідування – імовірно, тут криється одна з причин того, що приїзд Верховного Архиєпископа в Україну мав бути тимчасовим, своєрідною розвідкою. Це, звісно, не перешкодило охарактеризувати візит як повернення. Папа Іван Павло II також написав: «Це повернення, яке завершує епоху, позначену вірністю Петровій столиці».
Як би там не було, а 30 березня 1991 року М.-І. Любачівського зустрічали В. Чорновіл, М. Горинь, С. Давимука, І. Гель, В. Шпіцер, депутати Верховних Рад СРСР та УРСР. Аналіз звітів партфункціонерів щодо повернення глави УГКЦ, вибрані ними ж цитати демонструють, що найболісніше сприймала система:
«Українська Греко-Католицька Церква, яка так багато зробила для українського народу, піднімається на ще вищий ступінь і зробить ще більше для торжества віри – ідеї Української самостійної держави» (В. Чорновіл, Львівське летовище, 30 березня 1991 р.).
«Повертається карта історії, на- стає новий час відродження і воскресіння» (М.-І. Любачівський, Львівське летовище, 30 березня 1991 р.).
«Історія має невблаганні закони, які не можна зупинити ні бісівською комуністичною ідеологією, ні мілітаристськими силами…» (В. Чорновіл біля Святоюрського собору, 30 березня 1991 р.).
«Ми з нетерпінням очікуємо визнання Папою патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви і запрошуємо його прибути в Україну і в наш Львів» (М.-І. Любачівський біля Святоюрського собору, 30 березня 1991 р.).
«Наша рідна Церква повстала і кличе всіх судити за всі злодіяння» (М.-І. Любачівський біля Львівського оперного театру, 31 березня 1991 р.).
«Вона закликала боротися за «самостійну соборну і ні від кого незалежну Українську державу». «…Львів – душа України… Організм нації не може існувати без душі. А душею Львова… уже триста років є наша свята ГКЦ» (М.-І. Любачівський біля Львівського оперного театру, 31 березня 1991 р.).
«Після кривавої світової війни прийшло до нас визволення від гітлерівського терору, також і ви скоро сподіваєтесь звільнитися цілковито від злого сталінського духа» (Веренфрід ван Страатен біля Львівського оперного театру, 31 березня 1991 р.).
Судячи з виділень і підкреслень у документах, які готував для київського керівництва прес-центр Львівського обкому Компартії, тодішню систему надзвичайно дражнили гімн «Ще не вмерла Україна», ім’я Митрополита Андрея Шептицького, вислови «український народ», «атеїстична влада», «патріархат УГКЦ».
«Як громадяни суверенної…»
Значним ударом по системі стали слова М.-І. Любачівського щодо програми діяльності УГКЦ на рідних землях.
«За своїм попередником, Слугою Божим Митрополитом Андреєм, повторю його слова: «Не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашому народі. Як громадяни суверенної Української держави, очоленої її законною владою, надіючись на те, що Всемогучий Господь дозволить нашому народові здійснити в недалекому часі цю ще не здійснену мрію наших дідів і прадідів», – сказав першоєрарх 31 березня 1991 року в своїй промові перед Львівським оперним театром. «Будемо повинуватися владі і слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові», – повторюємо тут дослівно слова Митрополита Андрея».
Як згодом засвідчував сам Блаженніший, наступні дні після львівських урочистостей стали часом наполегливої праці, відвідин парафій і становлення церковної адміністрації. Зі слів глави УГКЦ, українці на Батьківщині зустріли його із сердечністю, що перевищила всі сподівання. Тож побачене і пізнане на місцях спонукало М.-І. Любачівського вже не їхати.
«В неділю, 2 червня 1991 року, зустрівся я в Перемишлі і Любачеві зі Святішим Отцем Папою Іваном Павлом II, з яким провів я довшу розмову, представив найновіший стан нашої Церкви у Батьківщині З волі Всемогучого Бога і з благословення Святішого Отця я остаюся на постійно у Львові, щоб служити нашій Українській Церкві і народові», –проголосив М.-І. Любачівський 6 червня 1991 року.
До часу від’їзду глави УГКЦ, на який так чекали в Компартії, залишалося всього чотири дні. Але цього так і не сталося… Хтозна-які наміри щодо Церкви мали партійні боси із ГКЧП. У їхній постанові №1 чітко йшлося про те, щоб «тимчасово призупинити діяльність політичних партій, громадських організацій і рухів, що перешкоджають нормалізації ситуації». Але цього разу навіть Росії, як виявилося, керували демократи. Ревізіоністи зазнали поразки, а на 1/6 земної кулі розпочався «парад незалежностей». В Україні УГКЦ стала одним із союзників молодої держави, але це вже інша історія.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
Джерело фото: https://synod.ugcc.ua/.
