Протягом останнього місяця в церкві св. Архистратига Михаїла оо. Студитів можна було кожного дня бачити красивого молодого негра, який разом із служителями церкви й вірними брав активну участь у Богослуженнях. Але у нас таке явище — рідкість. Хто він такий? Звідкіля взявся? Чому так регулярно відвідує церкву і так ревно молиться? Ці та інші питання зацікавили редакцію часопису, і ми все вияснили безпосередньо у нього.
Називається він Йосиф Мойсей, має 28 років, а про все інше дізнаєтеся з розмови, яку ми з ним провели.
— Йосифе, розкажіть нам трохи про себе: Хто ви? Звідки? Як і чому стали греко-католиком?
— Я народився в Америці, отже, я чистий американець. Мої батьки емігрували до Америки з Ямайки. Вони хотіли знайти для нас, своїх дітей, найкращу школу, щоб дати нам добру, глибоку освіту. Ми мешкали в Нью-Йорку. Мене віддали до католицької школи, хоч самі батьки — протестанти. Батьки не розуміли, що в католицькій Церкві є два обряди, і мене віддали до греко-католицької школи. І хрещений я був у греко-католицькій церкві. Я брав участь у богослужбах, знав молитви, але мови української не знав, бо говорив лише англійською.
Навчання в школі теж велося англійською мовою. Лише в духовній семінарії опанував українську мову, хоч і досі ще її досконало не знаю. Говорю, як дитина. Я вже закінчив семінарію, а тепер, у серпні цього року, як Бог дасть, хочу стати в Римі монахом студитського уставу.
— Ви закінчили духовну семінарію, але на священика ще не висвячені?
— Ні і не буду висвячуватися. Не відчуваю в собі до цього покликання.
— То ви хочете стати простим монахом?
— Так.
— А що вплинуло на цей ваш вибір: стати монахом саме студитського уставу?
— Кандидат до монашого життя не може мати свого власного пляну. На це є воля Божа. Але є в тому й мої внутрішні потяги. Я хочу малювати ікони, хочу вести життя, повністю посвячене Господу Богу. Я хочу після новіціяту повернутися знов на Україну, жити тут із монахами-студитами, малювати ікони, помагати в усьому монахам. А студитів я вибрав тому, що в нашому східньому обряді саме вони ведуть справжнє життя: глибоко релігійне і справді чернече. Я не хочу бути священиком, працювати серед людей, вчити катехизму. Але знаю, що наша Церква потребує людей, які б повністю посвятили себе Богу, молитві, потребам Церкви. І я хочу саме так їй служити.
— А як до вашого рішення віднеслися ваші батьки?
— Моя мама не живе вже три роки. Батько мешкає в Нью-Йорку разом із моїми братами. Мені він бажає тільки щастя, а тому дуже радий, що я знайшов свою дорогу, своє щастя у служінні Богу.
— Ви вперше на Україні?
— Так, уперше, хоч бажав цього давно. Але дотепер не було можливости здійснити поїздку на Україну.
— Які ж ваші враження? Маю на увазі не наше життя, бо воно злиденне, а людей, тих українців, з якими ви тут зустрічалися.
— Українці — прекрасні люди. Існує різниця між вами і нами. Українські люди дуже щирі. Хоч живуть небагато, але можуть поділитися останнім. Американці не такі. Я був тут з бідними людьми, і вони гостили мене усім, що мали. І звичайну бараболю я сприймав, як щось дуже дороге, бо це було найкраще, що вони мали. Я б не сказав, що тут життя дуже важке. Воно ніде не є легким. Але у вас є глибока духовість. Я бачив скрізь переповнені церкви. Люди стояли по три години, і помічав я, що ці люди чулися там щасливими. Не зрозумійте мене погано, але мені здається — те, що наша Церква була переслідувана, вийшло їй на добре. Тепер Україна може показати світові, що її народ справді релігійний і вірний своїй Церкві. Я не знаю, що було б, якби в Америці комуністи прийшли до влади і сказали: відрікайся від своєї Церкви або підеш у концтабір. Мабуть, наші католики не змогли б продемонструвати такої відданости своїй Церкві, і небагато вибрало б табір.
— Дякую за розмову. Надіюся, що після вашого повернення з Риму ми ще зустрінемося.
Розмову провів Т. Старак
* Передруковано з львівської газети «Віра Батьків» за 25 серпня 1991 р.
