Нераз наші вірні дивуються й себе запитують, чому то наші духовні отці в часі св. Літургії поминають різно нашу ієрархію. Одні Папу й Блаженнішого та єпископів разом — колеґіяльно, згідно з Другим Ватиканським Собором, інші окремо Папу й окремо Блаженнішого та єпископів. Навіть саме поминання Блаженнішого є різнородне. Одні поминають «Блаженнішого Патріярха нашого Йосифа,» інші «Блаженнішого Первоєрарха», деякі тут додають і «Кардинала», інші ще «Блаженнішого Верховного Архиєпископа і Митрополита Кир Йосифа», а ще інші, як і Владика Кир Мирослав, «Блаженнішого Архиєпископа і Митрополита Кир Йосифа».
Я поминаю: Блаженнішого Патріярха нашого Йосифа. У цьому листі до Вас, мої парохіяни, постараюся при Божій помочі відповісти, чому я так поминаю, а не інакше.
Щоб не ширилося баламутство серед моїх вірних, ще насамперед відповім, чому я поминаю Блаженнішого разом з Папою і єпископом колеґіяльно.
Бо а), так є в служебнику, що його видала НАША ЛІТУРГІЙНА КОМІСІЯ, до якої входить і Владика Кир Мирослав — чи входив тоді, коли це рішення прийнято і то ОДНОГОЛОСНО, отже Владика Мирослав був з тим згідний.
б). Це є з духом Другого Ватиканського Собору — Колеґіяльне управління Церквою.
в). Так було в давніх наших служебниках і такий є припис нашої Літургії — диви наші давніші богослужебні книги й молитовники. — Різні ревнителі з незрозумілих причин старалися чомусь тут і там відділювати поминання Папи від решти ієрархії. Але це мимоходом.
Почав я поминати Блаженнішого Отця Нашого Патріярха від Квітної неділі 1975. p., коли появилося спільне послання нашої Ієрархії — великоднє — з підписом Блаженнішого як ПАТРІЯРХА. Це сталося на підставі ствердження Ватиканського Собору, що ВЕРХОВНИЙ АРХИЄПИСКОП має РІВНОПАТРІЯРШІ ПРАВА. Це бажання наших Владник від 1979 р. — підписане на проханню до Папи — і на VI. Архиєпископському Синоді в Римі. Це бажання й проголошення УКРАЇНСЬКОГО БОЖОГО ЛЮДУ в часі відвідин Блаженнішого Ісповідника віри країн нашого поселення, це рішення Владик і всього Божого Люду в часі Евхаристійного міжнародного Конгресу в Мельбурні, в Австралії. Святіший Отець не відкинув нашої просьби, але зробив навіть певну надію і відложив потвердження на якийсь час (виглядає зі слів — навіть короткий) і тому це справа тепер між Папою і нашим Блаженнішим, як главою нашої Помісної Церкви. Це не моя справа входити в діялог між Папою і Патріярхом — ані не справа поодиноких єпископів, якщо МИ ТВОРИМО ОДНУ ЦЕРКВУ. Дотепер жодний Папа, ні Вселенський Собор не створили патріярхату, тільки повсталі патріярхати скоріш чи пізніш признавали, принимали до відома. Залежало це дуже часто від політичної ситуації, чи сили даного народу, чи даної Церкви. Коли відкинемо політичний мотив, то не бачимо жодної перешкоди, щоб Папа прийняв до відома існування нашого Патріярхату.
Другий Ватиканський Собор бурхливими оплесками прийняв пропозицію нашого Блаженнішого створення укр. Патріярхату. Чи це не спонтанний вияв Отців Собору? Чи Церква у своїй історії не мала таких випадків, спонтанного вияву?
Якби нині Україна стала вільною державою, то ці всі т.зв. «законні» перешкоди зразу ж перестали б існувати. Отже перешкоди є тільки політичні — їх чомусь називають «історичними». — Колись Рим нам відповідав: «а що скажуть греки», «що скажуть румуни», чи «мадяри». Сьогодні: «а що скаже Москва». Вона собі того не бажає, а разом з нею про-московські й про-комуністичні римські урядовці. Для Ватикану і його однодумців це і є сильний і переконливий аргумент, але для кожного сина Укр. Помісної і криваво Переслідуваної Церкви — це жодний аргумент, бо свого сумління в такій великій справі не приспиш. Щоб ще раз не повторяти цієї болючої справи, пригадаю тільки поведення папського делеґата, Віллєбрандса, на інсталяції московського патріярха, коли цей ще раз потвердив ліквідацію нашої Церкви-Старадниці. Тут виривається із серця кожного сина, що любить свою Церкву: «3а що тебе сплюндрували, за що, мамо, гинеш» (Шевченко «Розрита могила»). — Тут поле роздуми для Владик — оборонців «закону», чому продано святу Мученицю і за яку ціну,та й інші висновки можна з цього витягнути, якщо є добра воля в них і любов до правди та свого люду.
Другий Ватиканський Собор пригадав, що Верховний Архиєпископ має РІВНОПАТРІЯРШІ ПРАВА. Наш Блаженніший почав оці його права виконувати: скликати синоди, проводити на них, видавати літургійні книги, думати про нові єпархії, про різні підвищення, іменування нових єпископів, про патріяршу духовну семінарію, чи колегію св. Софії… та по короткій мовчанці-замішанні зразу православний Нікодим летить з Москви до Риму, іде із своєю свитою до Папи і негайно починається нагінка на нашого Блаженнішого із викрутом, що «він — Верховний Архиєпископ має рівнопатріярші права, але… на своїй території; тепер він поза своєю територією і не має таких прав. Отже — не важливі людські душі, не має вартости Божий Люд, але ТЕРИТОРІЯ! Для Бога — Христа Спасителя — важлива територія, а не людські душі! Слухайте, народи: Христос помер на хресті за територію, але не за живих людей, за грішників! Хоч для латинської Церкви — може «панської — не існує цей територіяльний закон, як напр. Єрусалимський і царгородський латинський патріярхат, львівське латинське архиєпископство і інше. Це дуже разючий, грубими нитками шитий, хоч вигідний для всіх хто любить гонори, почесті та свою «Самостійність». Монахи одного нашого чину та «ревні «ультракатолики» вхопилися за цей викрут, який назвали «закон».
А коли Святіший Отець вислав Блаженнішому всім відомого листа, щоб вичікувати на титул патріярха з різних мотивів, різно аргументуючи (не мені тут аналізувати цього листа), «собрашася князи людстій вкупі на Господа і Христа Єго» і посипалися доноси та почалися заборони.
Владика Кир Мирослав, ставши єпископом, на першій своїй зустрічі, в часі своєї проповіді виразно заборонив вживати не тільки титулу патріярх, але навіть ВЕРХОВНИЙ архиєпископ і митрополит і сказав дослівно: на св. Літургії треба споминати: Блаженніший Архиєпископ і митрополит Кир Йосиф… і так досьогодні поминає Владика та всі «слухняні» співбрати. І на тому крапка і не має і не сміє бути більше розмови про це. На такі слова Владики залишився ще спосіб писання листів. На мій перший лист в цій справі: «Цей тутул Блаженніший собі не присвоїв, він йому наданий Святішим Отцем», відповідь звучала: «Справа споминання Ієрархії є опреділена Літурґіконом виданим за благословенням св. Апостольського Престолу в Римі, і поданих там приписів мусимо всі триматися, Зрештою тут на допомогу йде нам право й тисячрічна наша традиція.» (!?)
Коли ж для мене це не була відповідь єпископа на порушене питання і я ще раз написав, то не отримав відповіді від Владики, але від його секретаря, монс. Дзвоника: «… нема в нашій літургійній традиції титулу Верховний Архиєпископ. Це є адміністраційний титул… «Ось маєте відповідь. Тоді варт себе спитати: а що ж тоді робити а такими адміністраційними титулами як: Папа Римський, Митрополит, Патріярх?…
Видно ж зразу, що у цих відповідях не має доброї волі, бо не відповідають, як каже серце й розум, але шукають викрутів, щоб правди не сказати. Інакше пояснити не можу.
Але все ж таки цікаво знати, хто заборонив уживати титулу ВЕРХОВНИЙ. Владика Мирослав не пояснив. Для нього не існує Верховний. Чому? Відповідь може бути потрійна: або сам, на свою власну відповідальність, у своїй римській ревності хоче показатися більше папським як сам Папа, щоб приподобатися всім ворогам Блаженнішого і його ідеалів; або про-московські римські урядовці секретно наказали уникати цього титулу, бо він їх в’яже й зобов’язує; або є ще третя розв’язка, що Владики — «законники» зійшлися враз з деякими ченцями та й рішили не поминати «Верховний», а його заступити іншим, щось у роді первоєрарх, чи пропускати. Первоєрарх це звучить щось як патріярх, а ще коли вірні приглухуваті, а Владика чи священик невиразно щось замимрить, то може й видатись навіть як патріярх. І буде спокій і Божий Люд задоволиться.
Може є ще й інша причина — не знаю її. Це обов’язок Владики відповісти. Бо ж думаю, що знає, чому не поминає й іншим забороняє. Бо це вже явний непослух Папі. Він надав, чи пригадав про цей титул Києво-галицького митрополита, сам уживає, а тут нараз якась заборона, навіть уже непослухом пахне.
Коли вже тут згадав про послух, варт і про нього хоч дещо сказати. Довго не можна розводитися. Можна тільки ствердити, що є послух синівський і послух рабський; є послух корисний і є послух шкідливий.
а). Большевики вже в початку своєї боротьби проти Церкви, чи релігії взагалі, послуговувалися такою формулкою «по закону», як і сьогодні наші «законники». Чи ж не твердили вони на підставі св. Письма, що «всяка влада від Бога», отже і совєтська і тому і їй підчинятися; хто так не робить, грішить непослухом. Сталін, відновивши московський патріярхат та поставивши енкаведистів в рясах у його проводі, вимагав послуху такій «церкві», щоб якраз Церкву з нутра розвалити. Чи зліквідувавши криваво нашу Церкву в Україні, за мовчаливою згодою Риму, а може й за виразною, домовленою, де вимагають послуху «законові» та послушно «привернутися» до московського православ’я? Це все згідно із законом, на який так часто покликуються Владики й священики (Англія).
б). Святіший Отець, іменуючи нашого Блаженнішого кардиналом, сказав виразно, висказуючи бажання свого серця: «маєте кардинала, єднайтеся біля нього…» А чому ж Владика не слухає св. Отця і не сповняє цього батьківського бажання. Ставши єпископом, ще досьогодні не був у свого рідного митрополита, у свого Ісповідника віри. Він одинокий. Яке то болюче ігнорування — це не сповнення заклику Папи: єднайтеся…
Свящ. Схід. Конгрегація, себто Папа, вимагає, щоб усі східні, ми також, приверталися до чистоти свого обряду. Не знаю, чи латинська «риза» на голові і на грудях хрест на латинський «кшталт» свідчать про цю чистоту.
Один Владика зреформував Літургію на свою власну руку, уподібнив до латинської й навіть служить лицем до людей (у церкві з іконостасом!), що є зовсім проти духа нашої Літургії і наші «законники» мовчать. А це ж разюче порушення закону і волі святішого Отця і рідної літургійної комісії.
Самовільне усунення титулу ВЕРХОВНИЙ — чи це приклад послуху св. Отця?
в). Ось мадяри — за Австроугорщини — почали мадяризувати Гайдудорозьку єпархію, зложену з українців греко-католиків, впровадили в богослуження, у св. Літургію, живу мадярську мову (нечуване тоді в Катол. Церкві!). Тодішний Папа вислав листа заборони тодішньому єпископові-мадяронові. Цей, отримавши листа, прочитав, сховав в архів під ключ і далі мадяризував наших Леськів, Чумаків, які сьогодні «чисті мадяри» й мадярські патріоти. Це було проти «загального добра Церкви». Мадяри не послухали Папи. Чи нині те саме не повторюється з нашими вірними на Словаччині? Варт простудіювати. Тоді може інакше заговорили б наші духовні отці-законники про послух Святішому Отцеві в таких політичних справах під претекстом «історичних» аргументів або «загального добра Церкви».
г). Папа Пій XII видав енцикліку «до народів Росії», кривдячи тяжко наш нарід і Церкву. Наш покійний Владика Кир Іван враз з іншими запротестував проти цієї зневаги. Навіть, видно, досить гостра була реакція українців, коли покійний польський архиєпископ Ґавліна сказав українцям: алєсьцє далі їм чосу. І Папа, принаймні частинно, направив заподіяну кривду. Чи можливо таке тепер? Так, але треба одностайно стати, а не бігти з доносами на свого Духовного Зверхника.
На початку другого Ватиканського Собору наші Владики під проводом Кир Івана запротестували проти допущення на Собор московських обсерваторів. Хоч цієї боротьби не довели до кінця, але однозгідний протест викликав велике враження в римських кругах.
ґ). Візьмімо польський єпископат. Рим домовився з польським безбожним урядом (як зрештою з мадярським, чехословацьким і совєтським в справі литовських католиків, чи взагалі римо-католиків) у справі життєвих принципів польської Церкви. Що ж зробив польський кардинал Вишинський і ввесь єпископат? Не послухали Папи, але всі, всі єпископи об’єдналися біля свого кардинала й примаса, не прийняли рішення Риму, відкинули цю умову, що була зроблена для «загального добра цілої Церкви», як про це думали й про це були переконані римські дипломати. Ні, для добра польської Церкви, польського народу не послухали Владики Папи. А в нас? Навіть не можна думати про такий «непослух». Суспендував Рим трьох законно висвячених згідно з церковним правом і потребою нашої Церкви священиків, і на таке римське беззаконня законники мовчать, бо вони «послушні».
д). Можна покликатися і на єпископів у латинській Церкві. Є також такі, що «не слухають» Папи, напр. архиєп. Лефевре, що веде духовну семінарію в Еконі, Швейцарія — понад 100 семінаристів згідно з традицією й наукою Церкви, який є проти лівих течій у Церкві й марксизму. Але Рим проти нього, вийшла заборона, Папа не прийняв його на авдієнції, вимагає замкнути семінарію. Архиєпископ не послухав, арґументуючи такими словами: Жодний авторитет, навіть найвищий, не може нас змусити залишити або ослабити нашу католицьку віру, ясно висловлену й визнану Учительським Урядом Церкви, почавши від 19 століть… і наводить слова св. Павла: «навіть якби ангел зійшов з неба і вчив інакше, як ми вчили, хай буде виклятий.» Так, раб послухав би, бо що його обходить доля Церкви, його Матері. Але справжній син уміє і «не слухати», щоб Матір-Страдницю рятувати. Не послухав Папи, бо бачить він так, як ми всі (і навіть сам Папа), куди ведуть оці модерні семінарії, проваджені такими теологами, як тих 46, що відкинули папський лист проти сексуалізму.
е). Синівський послухає повен журби, терпінь, боротьби за долю Церкви, розп’ятої на Голготі, понижуваної, сторгованої. Рабський навпаки: уникає всякої боротьби за належні права, чекає, що хтось усе готове подасть на «тарілці».
Вселенський Собор виразно підкреслив: «Патріярхальна інституція — це традиційна форма управління в Східніх Церквах. «Традиційна, себто природна, нормальна форма життя Церкви Східньої, її діяльности для спасіння людських душ. І хто не дає Церкві нашій нормально жити? Аж страх збирає — говорити так, діяти інакше.
А кажуть наші Владики — законники і їх прислужники: САМОЗВАНЕЦЬ! Став патріярхом (себто Блаженніший проти закону, немає ще такого закону. Хто ж є ці законники? Один наш душпастир — чужинець на такі слова «обурення» так відповів: оце є законники, які вбили Христа. І коли ми ці щирі й прості слова роздумаємо, бачимо, що так воно було і так воно є. Хто вбив Христа? Якраз ті, що кричали: МИ ЗАКОН МАЄМО і по ЗАКОНУ НАШОМУ повинен умерти, бо СЕБЕ СИНОМ БОЖИМ УЧИНИВ (самозванець!…) Мойсея знаємо, а того НЕ ЗНАЄМО (ігнорування)». Коли ж Пилат — чужинець, сказав їм — законникам: це цар ваш… Законники із злістю закричали: НЕ МАЄМО ЦАРЯ, ТІЛЬКИ КЕСАРЯ (римського). Каже Святіший Отець: ось маєте кардинала, єднайтеся …і закричали законники: НЕ ЗНАЄМО ЙОГО…
В квітну неділю Божий Люд спонтанно, підо впливом св. Духа, проголосив Христа Месією, але законники того не прийняли, але навпаки, наповнилися ненавистю, заздрістю, духом пімсти до Христа і тоді «наустиша народи» — нацькували нарід, щоб ті кричали за Варавою проти Христа. Св. Письмо виразно підкреслює «наустиша народи». І сьогодні те само. Увесь Божий Люд (в очах жидівських законників він був «проклятий», в очах наших законників — це «селепки») підо впливом св. Духа проголосив: МАЄМО ПАТРІЯРХА, НАШ ПАТРІЯРХ, але законники нацькували нарід, щоб кричав: самозванець! На щастя, наш народ розумніший, як жидівський у часах Христа, не дався збаламутити, хіба незначна частина ненависників, чи слабодухів.
в). Св. Симон Богоприємець, взявши на руки Христа, сказав: цей лежить на УПАДОК і на ПОВСТАННЯ МНОГИХ в Ізраїлі. В Римі можна почути з уст «побожних» монахинь: ми з іншої парохії, себто не від Блаженнішого. Для них краще було б, якби Ісповідник віри не був повернувся з сибірської тайґи; бо приніс «заколот» у Церкву, чисто як жидівські законовчителі осудили Христа: він бунтує народ… він приніс роздор, він розсварив ієрархію,він проти нас поставив римську курію, він… зрештою нічого не терпів на Сибірі, йому там було дуже добре… і інші брехні повні ненависти почути можна (як у Василіянськім «Світлі» з Канади: Блаженніший відновив совєтське громадянство — до чого здібна ненависть!) Це все тільки на те, щоб показатися перед властьімущими — які ми ревні, які ми католики, які ми віддані Церкві, готові на все, навіть рідного Ісповідника віри не пошануємо, зіґноруємо, то ж подивляйте наш «послух», нашу «мужність», хваліте, наділяйте почестями… та й сипляться 34.000 «срібняків». І законники спричинили беззаконня. В Англії наші церкви — Божі храми замкнені, щоб люди не мали де помолитися, висповідатися, Пасху святу відсвяткувати. Може вкоротці сповняться слова Шевченка: Зажурилась Україна — така її доля!… Виростають нехрещені козацькії діти, Кохаються невінчані, без попа ховають… В церкву не пускають! (Тарасова ніч). І це все «ПО ЗАКОНУ». Таким законникам Шевченко дав відповідь: «По закону апостола ви любите брата? Суєслови, лицеміри, Господом прокляті! Ви любите на братові шкуру, а не душу… — (Кавказ).
Думаю, що я Вам, дорогі мої парохіяни, пояснив, чому я поминаю у св. Літургії нашого Ісповідника віри, як «Блаженнішого Патріярха нашого Йосифа» і чому я є «неслухняний» і чому я не тримаюся «закону.» Хотів би я, щоб цей лист дістався до кожної родини, яка живе життям рідної Церкви, з нею страждає, разом з Нею переслідувана, щоб ми всі однозгідно визнавали й ісповідували, що Блаженніший Йосиф є наш ПАТРІЯРХ.
Відданий Вам у Христі Господі Ваш
о. Іван Кіт, душпастир
