Під таким заголовком появилась стаття в журналі «Патріярхат» за березень 1995 p., автором якої є Володимир Пайташ з Перемишля. Прочитавши ту статтю уважно, читач відчуває стільки стогону і крику душі…
На мою думку, це добре! Пробуджені душі мусять кричати і будити інші! Дух Святий доторкається українських душ, і люди починають у світлі Божому прозрівати і бачити, що є важне, а що приносить замішання думок. Усі ми безмежно прагнемо, щоб здобувати молодь у ряди християн, вірних Христові і рідній Церкві, і всі шукаємо різних способів, як те доконати!
І скільки в часі того шукання в нас гарячкування, а в гарячому розумі ніколи нема здорових думок… І так виникають різні непотрібні сварки, росте ненависть, замість любови починаються прокльони, нарікання, докори, заздрість і т.д. І те все лише марнує нашу силу і так дорогий час і показує нашу незрілість. Сумно і прикро, що ми такі заплутані. Молодь на те все дивиться і ще більше заплутується і не знає, де є правда.
Так ми допомагаємо їм попадати в апатію до тої міри, що попадають у зневіру і висловлюються так: «А то все театральність по церквах, там нема нічого правдивого» і покидають і йдуть своєю дорогою шукати змісту життя… Прислухаймось до тих слів молоді, у них багато знайдемо того, над чим треба добре задуматись.
Нам треба почути оці слова псалма 46:11. «Вгамуйтесь і пізнайте, що я — Бог». Так! Нам треба вгамуватись і почути серцем слідуюче: «Коли ж ви між собою гризетесь та їсте один одного. Вважайте, щоб один одного не знищили!». (До Галатів 5:15). Просім щиро, усердно, постійно, щоб Господь зіслав нам Духа Святого: «Отець Небесний дасть Святого Духа тим, що у Нього просять» (Лука 11:13). Просім, щоб той віковічний, єдиний правдивий Учитель, Дух Святий, своїм вогнем спалив у нас гордість, ненависть, злобу, заздрість, зарозумілість і багато іншого бур’яну і прочистив наш спосіб думання, щоб не було нам від Бога отакого наказу: «Народ цей устами мене почитає, серце ж їхнє далеко від мене» (Марко 7:6).
А в нас тепер, на превеликий жаль, є багато таких прикмет, що від Бога можемо таке почути… Не дай, Боже! Якщо ми дійсно бажаємо прогресувати у вірі, бо вона є підложжя нашого «Бути чи не бути», «Нехай вам станеться за вашою вірою!» (Матей 9:29), тоді з нас буде діло! Якщо ми дійсно будемо дозволяти слову Божому сіятись у наших серцях і прислухатись до голосу слова Його, тоді нам не треба буде за закритими дверима щось ховати, щоб мирянам було ще більше темно, як є… Усе ж, що добре, якраз хоче бути на світлі. Христос нічого секретного від людей не робив, а ми ж маємо Його наслідувати!
До голосу мирян чи старших, чи молодших треба прислухатись, бо часто так Господь промовляє до наших духовних провідників.
У кінці статті Пайташ підкреслює між іншим: «Не держімся «літери», а йдім за поступом, щоб Богові подобалась наша активна постава і нове творення на Його славу та щоб ставали ми через молитву і працю щораз більш досконалими».
Яке це важне, фактично найважніше, — подобатись Богові! Ставати більше досконалими на Його славу! Так! Бо все інше тоді при Його помочі стане в нас на своє місце. Коли Господь нас просвітить і допоможе нам зрозуміти, що наш нарід в минулому творив чудові традиції і по тому нас пізнають, що ми українці, і з тої любови до народу в нас буде родитись охота їх плекати. Та це не означає, що те не можна скоротити чи внести в ту традицію інновації, творчість нового покоління, то лише буде збагачувати і тримати нашу творчість живою і квітучою завжди.
Усі ми свідомі того, що наше спасіння не залежить ні від «довгої» співаної Літургії, ані короткої читаної, ані від клякання, ні від стояння чи сідання, чи палення тоді чи тоді свічок. Чому в нас такі непорозуміння на тлі тих формальностей і тої уніформованости? На мою думку, отакі непорозуміння показують, що діється в наших душах… І ми повинні щиро запитати, що з нами є, Боже? Де ми заблудили? Виведи нас у світлі Твоїм, Господи, допоможи нам вийти з тупика.
Друге, що я думаю, — ми повинні щиро себе запитати: чому нам так тяжко і нудно трішки довше бути в храмі Божому і мати з того радість у душі? Звичайно, що той, хто не може стояти, нехай сяде, де нема лавок, нехай поставлять крісла, аджеж від того, чи ми стоїмо, чи сидимо, ми не стаємо ні кращі, ні гірші. Але треба бути й чесними з собою і запитати себе, чому на спортових змаганнях, при столах з горілкою у нас стільки охоти годинами дивитись телевізор, годинами пльоткувати і т. д. Так, це також себе треба щиро питати. Взагалі це тема, яку важко скінчити. Отже, коли шукаємо, то знайдемо! На мою думку, на цій дорозі шукання дуже нам допомогло б розпочати діялогом між ієрархією, духовенством і мирянами різного віку. На першу таку зустріч діялогу візьмім собі тему з глави 23-ої Матея, яку я закликаю вповні всім відкритим серцем прочитати. І просім Духа Святого відкрити нам правду, що з тої глави відноситься до нас. Думаю, що багато! І я вірю, що як часто будемо влаштовувати такі зустрічі і вкріплятись у слові Божому, ми будемо на дорозі прозріння, а як прозріємо, тоді нас буде тягнути на молитву подяки, прослави і прохання по домах і до храмів. Силою нікого не притягнемо, а добрим послідовним прикладом будемо освічувати стежки до миру і радости! Лише ж по любові пізнають, що ми брати і сестри Христа!
Починаймо всі діяти любов’ю, а не лише про неї проповідувати… Якщо нас не тягне до церкви любов до Христа, то нам і коротка Служба Божа буде несенням важкого хреста… Як сумно, що всього ми вимагаємо від Бога, а Він від нас лише одного бажає: щоб запросити Його в своє серце і дозволити в нім рядити, а в нас нема на те ні охоти, ні часу… А хто ж нам дає час і життя і все потрібне до життя, чи ж не Він! Станьмо чесними з собою, бо з Богом жартувати не можна, як св. Павло каже: «Хто мудрий і досвідчений між вами? Нехай покаже гарною поведінкою свої діла в розумній лагідності» (Посл. Якова 3:13).
Оцими словами апостола Якова закінчу вислів своїх думок, хоч їх ще так багато в мене, і вірю, що в кожного читача їх чимало після прочитання тої статті. Вірю, що це така тема, що кожного з нас турбує, і тому належить велика подяка редакторові журналу «Патріярхат» за заклик до читачів відгукуватись до теми статті. О. В. Пайташ відкриває читачеві багато панорам у нашому церковному житті, які приносять перед очі дивну нашу реальність.
Господи, допоможи нам прозріти!
Мотря Фаринич
