Монтреаль — Канада
Найбільше проста відповідь на це преважливе питання зовсім ясна: папська політика в цьому випадку — самозаперечна, вона являється політикою людини, яка зловживає свого найвищого уряду для питань, що не мають нічого спільного з християнськими правдами віри, а навпаки, цю віру катастрофально підривають, і як така, ця політика веде, до холодно придуманого присуду смерти на нашу Церкву, яка ніколи досі не збиралася, а тим більше під сучасну пору не збирається вмирати.
Ми свідомі обтяження повищих оскаржень і почуваємось до обов’язку перед нашим сумлінням, і перед Богом поставити наші твердження так обосновано, і так наочно, щоб кожен член Української Католицької Церкви міг врешті збагнути, про що ж йдеться.
Мусимо теж на самому вступі наших виводів, понад усякий сумнів ствердити, що нас, українців-католиків, зайво переконувати про найвищий авторитет у Христовій Церкві, про намісництво самого Господа нашого Ісуса Христа в особі Папи і про наскрізь обосновані догматичні рації верховности уряду Папи. Бо українська Католицька Церква цілими століттями кров’ю своїх незлічених мучеників, святих та ісповідників постійно стверджувала і далі все це стверджує. Так отже, в прегірких і преважливих справах нашої Церкви не йдеться про авторитет Папи, а про несправедливість Апостольської Столиці супроти нашої Церкви; йдеться про невмісне і безпосереднє адміністрування нашою Церквою і про підпорядкування її виключним цілям утопійної політики, яка за півтора десятка років не дала найменших виглядів на якінебудь користі. До того ж за цілий понтифікат сучасного Папи не мали місця справи, що відносились би до віри (за вийнятком хіба Вселенського Собору), а натомість майже виключно справи, що їх можна здефініювати як дипломатично-політичні. А вже в центрі усієї політики в Церкві Христовій стала головним чином наша Церква. Тут і вся заплутаність, нерозгаданість і містерія. Невже наша Церква так докраю вижила себе, щоб вважати її вже зайвою, а на добавок ще й перешкодою до екуменічних діялогів з таким надійним партнером, як червона Москва? На цьому місці мусимо сказати: яке б і непорівняльне та світле минуле нашої церкви не було, то справжня Божа місія щойно перед нею, а любов і дорожіння цією, святою Церквою з сторони її вірних ледви, чи в сучасну пору знає якунебудь паралелю в усіх інших Церквах!
Без сумніву Апостольська Столиця була аж надто свідома труднощів, коли перед 20 роками носилась з пляном заступити нашу Церкву надійним конвертним на сході Європи. Власне тут і вийшло на денне світло, як серйозно Апостольська Столиця підготовлялася до справи. Насамперед треба було позбавити нашу Церкву її довговікових прав і … передати безпосередньо адміністрацію цією церквою в надійні руки Східної Конґреґації. Далі поділити цю церкву на стільки незалежних від себе церков, скільки єпископів у цій церкві. При цьому число єпископів раптово зростало до тієї міри, що в ніякому періоді історії церкви ми їх стільки не мали. В парі з тим виявилась потреба на всякий випадок і для зручнішого орудування іменувати та наставляти на єпископів (включаючи навіть висвячування їх Папою) стовідсоткових своїх ставлеників, які б у надії на ще вищі гонори вже самостійно подбали, щоб ця Церква була переходовим сповидом, який був потрібний Апостольській Столиці.
Прекрасно склалось зразу. Плян набирав виглядів. Трапилась однак несподіванка. З усіх наших геройських мучеників-ієрархів вижив одинокий і Божим чудом з’явився у Римі Блаженніший Первоієрарх, Голова Української Католицької Церкви. Та не тільки вижив, а зараз таки по прибутті зголосив ревіндикацію своєї власті. Більше того. На Другому Ватиканському Соборі зголосив у приявності повного священного збору, соборових отців історичне право Української Католицької церкви на патріярхат! Коли б ця точка була на порядку нарад, то немає сумніву, що в ту пору увесь Собор в унісон проклямував би це безсумнівне право за нашою Церквою. Але сталось зовсім не те. Все ж у міжчасі проклямовано Декрет про Східні Церкви. І знову все йшло таки по лінії прав нашої Церкви. Так от впоперек дороги став фантом, якому на ім’я навернення Росії … . Московські партнери раптом поцікавилися Ватиканом … Папський університет Руссікум став головною кватирою для «русскіх» гостей, навіть переіменовано його на «русскій дом». Значить діялог таки почався. Насправді ж не так діялог, як радше з російського боку поставлено передумову до діялогу: Українська Церква не сміє офіційно існувати! Ну, що ж? В ім’я такої справи, як навернення безбожного Сов’єтського Союзу варто пожертвувати Церквою, яка, до речі, не мала в Римі і так устійненої опінії, або особливої якоїсь ціни. Отже дано сиґнал. І римська сторона почала перевиконувати свій плян. Східня Конгрегація і Конгрегація Для Справ Християнської Єдности розпоряджались у нашій Церкві як у себе в дома. Підшукали собі відданих з-поміж владик нашої Церкви і обіцянками на ще вищі достоїнства переводили стахановщину по накресленому плану.
Назовні найбільшим атутом для деяких єпископів стало, що послух святішому отцеві — безапеляційний закон. Ніколи цих владик не турбував факт, що і на Вселенському Соборі ні одна справа не проходить без дискусії і без голосування; а бувають справи, де голоси подавляючої більшости Священного Збору є якраз проти офіційної пропозиції.
Та, як ми вже згадали, це був тільки аргумент назовні — на експорт. Як було з сумлінням тих владик, — один Бог тільки про це може сказати. З фактів, однак, що через повних десять років постійно повторялися, можемо з певністю ствердити, що це сумління спало мертвим сном. Ті всі скандальні виступи проти Блаженнішого свого голови, не тільки що не мають нічого спільного з християнським сумлінням, але й з звичайною людською приличністю!
Цих фактів ми, українські католики, ніколи не забудемо, а заплямлених ними владикам, — ніколи не простимо! Це в ім’я тієї Церкви, щоб вона жила, а не аґонізувалась та ще з плямою тих владик, які ніколи тієї Церкви не були гідні.
Нищення нашої Церкви руками своїх єпископів виявилося для Римської Курії та ще двох Конґреґацій мабуть несподіваним успіхом… Настав час, коли римська дикастерія уже не потребувала під власним іменем адмініструвати нашу Церкву, а пустила «русіна на русіна».
А далі знайшлись й такі єпископи, що так українські вірні, як і Українська Католицька Церква уважали б за найбільше щастя і спасіння, якщо б Апостольська Столиця забрала їх від нас. У цьому випадку по всій нашій діяспорі пронеслось би могутнє «Тебе, Бога, хвалим». Це була б і розв’язка на сьогоднішню ситуацію нашої Церкви.
Ось це важливіші, далеко ще не всі рації, чому загал вірних Української Католицької Церкви мусить протиставитися жалюгідній політиці папи і політиці правлячих органів Апостольської Столиці відносно нашої Церкви.
Ми з усією скрупулятністю намагалися у свойому переліку обминати той драматизм, який насправді у живій дійсності супровожає всі ці факти нашої Церкви, навпаки, обмежилися до самого названня важливіших питань. Але й вичислених хіба досить, для того щоби засудити політику Апостольської Столиці. Повторяємо: політику, а не примат у справах віри і моралі.
Ми зважилися розкрити секретні ходи політики Апостольської Столиці якраз тепер, бо відчуваємо усією нашою свідомістю, що за кілька років, буде вже запізно! І ніякої кому небудь користи не буде, коли Апостольська Столиця, за яких п’ять-шість років признається до вини і скаже: «жалую і каюся»… Що з того жалю і каяття, коли вже не стане нашої Церкви???
По-друге: ми уважаємо, що процес анігіляції нашої Церкви прискорюють ніхто інший як наші, бодай номінально, єпископи. І тому всі ті єпископи, що є спонзоровані Східньою Конгрегацією і Римською Курією, повинні у першу чергу вийти з нашої Церкви!
Якщо зникне дотеперішня політика з Апостольської Столиці, то цілий світ буде свідком зовсім протилежного явища. Уся українська нація од краю до краю встане навколішки перед авторитетом Намісника Ісуса Христа і виявить себе такою, якою вона завжди була. Воістину, ради такого експерименту варто спробувати. А Україна і Українська Католицька Церква вміє бути вірною до смерти, смерти же хресної.
