Зближаємось семимилевими кроками до відсвяткування тисячоліття християнства Руси-України. Богу дякувати, вже доведено понад усякий сумнів, що св. Володимир Великий насправді оформив правно й організаційно Христову Церкву на Русі-У країні. Одним із доказів незалежної самоуправи Христової Церкви в Києві, в самих її початках, була канонізація святих мучеників, Бориса і Гліба, синів св. Володимира. Її проголосив власним авторитетом архиєпископ Руси-України Іван у 1026 році, не питаючись ні Константинополя, ні Риму[1]. Отже, тисяча років тому була вже патріярхо-рівна, правда, без патріяршого титулу, помісна Христова Церква Руси-України (у канонічній єдності з Апостольською Столицею, очолена архиєпископом Руси-України, тобто верховним архиєпископом). Саме тоді, тобто на початках церковної історії, голови всіх помісних церков даного обряду чи народу мали титул «архиєпископа», включно з архиєпископом Константинополя. Щойно від VІ століття почали вживати в Константинополі іншого титулу: «патріярх», а пізніше навіть «вселенський патріярх».
У давнині патріярший титул обмежено виключно до кількох ієрархів римської імперії, і вони заздрісно берегли, щоб цей титул не поширився на помісні Церкви поза імперію. Сусідня помісна Церква Константинополя вже тоді користувалася різними аргументами «канонічно-юридичної» натури, не лише щоб не допустити до патріяршого оформлення Христової Церкви в Києві, але щоб її знизити з верховного архиєпископства до митрополії. І саме на цій основі Константинопіль призначив 1037 року першого грека Теопемпта на престіл у Києві, але з нижчим титулом митрополита. З цим фактом не годилась Київська Церква, і вже його наступника Іларіона та інших ієрархів у Києві вибирали самі місцеві владики аж до занепаду Константинополя.
Після його занепаду цю саму лінію експансії й гегемонії перебрала Москва, т. зв. Третій Рим. Отже, Церква Києва мусіла обороняти свої помісні права спершу від Константинополя, опісля від Москви. Де ж вона шукала порятунку? Очікувала вона його тільки від Апостольської Столиці, першенство і зверхність якої вона визнавала, але й не переривала своїх зв’язків з Константинополем. Для християнства Руси-України розуміння Вселенської Церкви, як Таїнственного Тіла Христового, було вище понад юрисдикційні чи політичні суперечки й роздори. Це був той екуменічний дух приязні й вселенськости, що його проповідував і здійснював Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, подвижник єдности Христової Церкви, ще далеко перед Вселенським Собором Ватиканським II. Щойно після Собору стали зрозумілі його намагання. Саме цей екуменічний дух заставляв Києво-Галицьких митрополитів шукати поєднання між двома помісними Церквами, Риму і Константинополя. І ось на соборі в Констанці, 1418 року, Київський митрополит Григорій (Цамвлак) висунув ідею спільного собору для поєднання між Римською і Східніми Церквами. Отже, Київська Церква виступала тоді як суверенний посередник між двома розсвареними Церквами. Цю ідею здійснено 20 років пізніше на Флорентійському Соборі 1438 року, і нею жила й намагалась розв’язати свої проблеми Київська Церква в наступних століттях.
Так, як вітали раніше на соборі в Ліоні в 1264 році митрополита Петра, так привітали з усякими почестями і без ніякого застереження чи підозріння у схизмі Києво-Галицького митрополита Григорія Цамвлака на соборі в Констанці.
На превеликий жаль, переміг не духовно-релігійний підхід до проблем взаємного відношення поміж поодинокими Церквами, але політичний. І цей підхід затяжів опісля на реалізації постанов собору у Флоренції. Саме тоді, в 1448 році, Московська Митрополія, на наказ московського князя, відокремилася від Київської Церкви, як також від Візантійської і Римської. Вже тоді вона стала слухняним знаряддям московської державної експансії. Вона стала небезпечним знаряддям, коли 1589 року признано московській Автокефальній Митрополії патріярший титул.
У новітніх часах патріярший титул став конечністю для кожної Східньої Церкви, що хотіла залишитися помісною, самоуправною. Без патріяршого завершення вважалася б вона потенціяльною частиною іншої патріяршої церкви. В такій саме небезпеці була Києво-Галицька митрополія, яка вже шість століть мала рівнопатріярші права, але не мала патріяршого титулу.
До того після походів і війни польського короля Казимира з Галицько-Волинською державою й після остаточного прилучення Галичини з Холмщиною до Польщі, королевою Ядвигою в 1387 році, основано в ХУ столітті на тих землях римо-католицькі єпархії, які зайняли упривілейоване становище. Наслідком такої церковної політики на традиційних теренах Руси-України появлялись нові римо-католицькі єпископства. На цьому самому терені існують до наших часів дві юрисдикції: східня католицька і римо-католицька, з двома єпископами того самого титулу.
Цьому не перешкоджає так званий «територіяльний» принцип, що на одній території одного титулу може бути тільки один католицький ієрарх. Виглядає, що принцип «територіяльности» відноситься тільки до Східніх Церков, щоб вони не могли опікуватись своїми вірними і церковними одиницями свого обряду на території римо-католицьких єпископств. Знову ж для римо-католицької ієрархії є однаково доступні всі терени землі, без уваги на те, чи там уже існує східня юрисдикція, чи нема такої.
Тому збереження структури і прав своєї помісної Церкви було головно турботою Києво-Галицької Митрополії, зокрема наприкінці ХVІ століття. Тоді на своїх нарадах у Белзі й синодах в Бересті (1590-1595 років) ієрархія Церкви Руси-України вирішила унормувати своє відношення до Римської Церкви. Папа Климентій VIIІ своєю буллею «Годиться Римському Архиєреєві» із 23 лютого 1596 р. загарантував самоуправні права Києво-Галицькій Митрополії до свобідного призначування і висвячування владик, залежність від них манастирів і парафій, творення єпархій, збереження свят і обрядів. І на соборі в Бересті проголошено в 1596 році унію. Вона, як писав М. О. Коялович у своїй праці п.н. «Литовська церковна уній» (С.-Петербург, 1895), не була припадковим явищем чи наслідком дій поодиноких представників церковної ієрархії:
«Вона була обумовлена історичним життям православної Церкви в Литві, являлась безпосереднім її наслідком».[2]
А в одному зі своїх послань Слуга Божий Митрополит Андрей писав так:
«Унія свята — це не діло поляків, це діло, здобуте трудом, працею, жертвами і мученицькою кров’ю наших дідів і прадідів».[3]
В розмові з папським нунцієм Кортезі заявив був Ян Шембек, заступник польського міністра закордонних справ Й. Бека, дня 27 жовтня 1938 року ось що:
«Я заявив, що якщо розмовляємо наскрізь приватно, можу йому сказати, що на мій особистий погляд унія була нещастям для Польщі».[4]
Ці самі самоуправні права потвердив Папа Пій VII для окремої Галицької Митрополії, коли буллею «У Вселенській Церкві», з дня 22 лютого 1807 року, відокремлював її від Київської Митрополії. До речі, митрополити Галича були сторожами прав Київської Церкви.
Нарешті Ватиканський щоденник «Іль Оссерваторе Романо» з 6 лютого 1964 року подав за агенцією Конгрегації Східніх Церков статтю п.н. «Його Еміненція монс. Сліпий — Верховним Архиєпископом» з коментарем прав Києво-Галицьких митрополитів, підтверджених цитованими двома папськими документами.
Про існування прав Верховних Архиєпископів за Києво-Галицькими митрополитами свідчать найкраще декрети Папи Климентія VІІІ. Він затвердив за ними в 1596 році їхні давні права: іменувати владик, призначати єпископів, творити нові єпархії, скликати синоди. Папа Климентій VІІІ не затверджував би прав, якби вони раніше не існували. Так само Папа Пій VІІ підтвердив за галицькими митрополитами їхні давні самоуправні права, тобто права помісности Української Католицької Церкви, тим самим і права Верховних Архиєпископів. Нарешті Апостольська Столиця не подавала б до відома в лютому 1964 року, що за Його Блаженством Митрополитом Йосифом існують права Верховного Архиєпископа, якби цих прав не було раніше.
Декрети Берестейських часів 1595-1596 років, що їх видав Папа Климентій VІІІ, гарантували, щонайменше в теорії, рівнопатріярші права Києво-Галицькій Церкві. Однак, без патріяршого титулу вони не були вистачальною захороною перед експансією московського патріярхату. Тому Києво-Галицька Церква післяберестейських часів змагалась за патріярший титул: з одного боку Митрополит Веньямин Рутський і його наслідники, з другого боку — Митрополит Петро Могила. Чому? Бо йшлося про поєднання католиків із православними на основі спільного київського патріярхату. Велика ідея завершення патріяршим титулом Києво-Галицької Церкви і скликання синоду обох Церков знайшла прихильність довголітнього заслуженого секретаря Конгрегації Поширення Віри, монсіньйора Франческо Інґолі, який у своїх записках із 1629 року так висловився про Києво-Галицький Патріярхат:
«Ця гідність додасть Митрополитові саме тільки ім’я, бо він вже має право висвячувати єпископів у своїй області, і в цьому головно полягає по суті патріярхальне право, як видно із 6-го канону Нікейського собору».[5]
Якщо ж обидва митрополити: Веньямин Рутський і Петро Могила, як також їх наслідники в ХVІІ столітті не добились успіхів — це не їх вина. Конгрегація Поширення Віри мала відвагу признатись у своїй інструкції для нунція в Польщі, в 1645 p., що з її вини не прийшло до поєднання в Києво-Галицькій Церкві, бо ця Конгрегація відмовила їй патріяршого титулу.[6]
Правда, Галицька Митрополія двічі старалась у XIX столітті про завершення Української Церкви патріяршим титулом. Уперше за Папи Григорія ХVІ в роках 1843-1853 і за Папи Лева XII в 1893 році. Але знову воно не здійснилось не з морально-душпастирських, тільки з політичних причин.
Нема двох думок, що Слуга Божий Митрополит Андрей передав Митрополитові Йосифові найширші повновласті, видані Папою Пієм X та його наслідниками: Венедиктом ХV, Пієм XI і Пієм XII. Згідно з цими повновластями Митрополит Андрей мав право користуватися не лиш «юре делеґато», але й «юре пропріо». Це був найбільший доказ любови й довір’я Пія X до Слуги Божого Андрея. На цій основі Слуга Божий Андрей мав право скликати собор у Петрограді в днях 29-31 травня 1917 року, іменувати екзархом Леоніда Фйодорова та одержати згоду від міністра віроісповідань Тимчасового Правління князя Льва Карташева на існування та легальну діяльність Російської Греко-Католицької Церкви.[7]
Із свідчень польського мистця знаємо про діяльність о. Архимандрита Климентія Шептицького, брата Слуги Божого Андрея. Знаємо, як неймовірно страждав він у концентраційному таборі Аяке в Мордовії та у страшній в’язниці у Володимирі під Клязьмою. Алей знаємо, що Владика Климентій, так як і Митрополит Йосиф, голосили слово Боже у цих нечувано важких умовах та проповідували єдність між Церквами Східніми й Західньою. Вони ж висвячували на священиків в’язнів різних національностей, в тому й росіян. Логіка підказує нам, що при тому мусіли вони говорити теж про Патріярхальний устрій відновленої і з’єднаної на основі єдности з Апостольським Престолом — Католицької Церкви.
Дня 16 жовтня 1963 року, на сесії Вселенського Собору Ватіканського II, Ісповідник Віри, Митрополит Йосиф подав внесок, щоб завершити страждальну Церкву Руси-України патріярхальним устроєм. Було це бажання признати за Помісною Українською Католицькою Церквою «де юре» ті права, які вона вже мала «де факто».
Як відомо, наприкінці листопада та на початку грудня 1980 року відбувся з благословення Папи Івана Павла II Синод українських владик.
Вдруге^ скликав такий Синод Блаженніший Патріярх Йосиф у днях 30 січня до 12 лютого 1983 р. Обидва ці синоди признали одність Помісної Української Католицької Церкви і її синодальний устрій, схвалили статут та прийняли рішення про положення Помісної УКЦ Руси-України і в розсіянні.
Дай Боже, щоб Помісна УКЦерква осягнула визнання патріярхату Апостольською Столицею з нагоди її тисячоліття, на славу Божу та на зміцнення Вселенської Церкви проти атеїзму; на душевну користь усіх вірних на Україні і в розсіянні.
* Ця доповідь була виголошена на IV З’їзді Ради Українських Громадських Організацій за Патріярхальний устрій УКЦеркви,
що відбувся у половині 1984 р. у Торонто, Канада. Автор доповіді вже помер.
[1] Проф. д-р М.Чубатий, «Богословія» , Рим, 1971, стор. 213-215.
[2] «Енциклопедический Споварь», Ст. Петербург, 1902, стор. 321, т. 68.
[3] Проф. д-р В. Ленцик «Ідея церковної єдности у митрополита Шептицького», «Богословія», Рим, 1971.
[4] «Діяріюш і теки Яна Шембека», Лондон, 1972, т. IV, стор. 330, 331.
[5] Д. Танчук: Записки ЧСВВ, Рим, 1949, стор. 131-134
[6] Д. Танчук: Записки ЧСВВ, Рим, 1949, стор. 128
[7] Диякон Василій, ЧСВВ: «Леонид Федоров», Рим, 1966, стор. 87 і «Царський в’язень», Львів, 1918, стор. 53-54.
