Оцінювати питому вагу й доцільність проведених дотепер маніфестацій і демонстрацій українсько-католицької спільноти на терені Злучених Стейтів Америки – річ дуже складна, в першу чергу тому, що немає ще належного часового ретроспекту в цій справі. Коли б навіть хтось піднявся до цього завдання, то автор не мав би сили звільнитися від емоційного підходу до справи, якої саме походження є у великій частині нашого мирянства суто емоційне.
Натомість дуже на місці, а навіть дуже побажаним є насвітлити обставини, на тлі яких ця емоційність проходить, та постаратися вловити в існуючому стані головні причини того, що сталося і діється на наших очах. Для цього не потрібно часового ретроспекту, а навпаки, важливим є – і то навіть дуже – бути наочним свідком причинових явищ. Пересічний маніфестант – це людина глибоких релігійних і національних почувань. Перші й другі так тісно зі собою пов’язані, що творять один нерозривний духовий і світоглядовий комплекс. Це ж є вислідом нашої дуже славної колись, а останньо аж надто трагічної історії й всенародної традиції.
Кожна, навіть найменша позиція його індивідуальної та громадської окремішности – це дорогоцінний для нього симптом його загального життя й він є готовий боротися за неї з найбільшою особистою посвятою.
Шлях специфічно українсько-київського християнства – незалежного ані від Сходу, ані від Заходу – перейшовши еволюцію берестейської унії з Римом і відновлений постановами ІІ-го Ватиканського Собору, творить головну базу його теперішньої ментальности й дії. Український обряд його католицької віри становить для нього дорогоцінність – тим більше, що він переживає якраз найбільш трагічний час свого бездержавного існування. Тому він так гарячо обстоює те, що – на його думку заступає йому також його державу.
Безперечно, що скрайно ліберальні настрої сучасного покоління не є йому чужі, але вони не мають рішаючого впливу на спосіб його думання й зовнішних виявів. Замість іти в русло такого модного тепер атеїзму й анархії, він далі в суті речі є великим консерватистом, тримається кріпко своєї Церкви й обряду, бо тільки там він видить під цю пору можливість знайти тверду остою свого індивідуального «я».
І в такій атмосфері духовости й реального життя падуть у свідомість українського мирянина слова ватиканських представників – мовляв: «Українці, забудьте про те, хто ви були, а включайтеся в денаціоналізаційне русло й вливайтеся масово в ряди латинсько-церковного життя» /Кард. Фюрстенберґ/, або: «Забудьте про своє історично-національне ім’я, навіть і про свою сепаратну церковну Ієрархію, бо те все не має ніякого обосновання у вашій минулій історії!» /Кард. Тіссеран/, або: «Ватикан є побудований на одності, бо одним був Христос і одною є Христова Церква!» /Кард. Кроль/.
Цілий трагізм такого наставлення міститься в тому, що в ролі екзекуторів становища Священної Конґреґації Східніх Церков виступали й виступають самі наші Владики – одні свідомо, другі може несвідомо – не звертаючи найменшої уваги на цілком виразну волю чи дорадчий голос величезної більшости нашої мирянської спільноти, не шукаючи навіть нагод чи плятформи для найдення спільної мови пастирів із паствою. Коли цього немає, то чи дивно, що єдиним місцем для посередних діялогів Владик з мирянами залишилася чужа вулиця?
Коли українська релігійна спільнота зрушилася з обуренням проти такого нехтування наших давно вже набутих національно-релігійних прав, то одинокою відповіддю тих же Владик було освідчення, що ця справа належить виключно до компетенції вищої церковної Ієрархії, а не мирян, яких завданням – на їх думку – є бути безоглядно послушним і аплявзуючим чинником їхніх дій…
Появляються навіть такі дивоглядні заяви, як твердження, що: «Ви вже перестали бути українцями, а стали візантійськими слов’янами» /о. монс. Лостен/, або: «Це вже не є ваша катедра, але папська» /о. монс. Федорович/ і т. д.
Під адресою маніфестантів упали образливі закиди: «вулиця… комуністи… ґрупка дисидентів…» і інші.
Ставлю питання: Хто довів до того, що справа Помісности Української Католицької Церкви опинилася на вулиці? Чи ті, що відмовляються спокійно обмірковувати цю справу з мирянами, чи ті, що є змушені виявляти свої почування в мирних маніфестаціях і демонстраційних виступах чи голодівках? Хто довів і далі продовжує доводити до повної відчужености між Ієрархією й мирянами?..
Термін «ґрупка дисидентів» стоїть у разючій суперечності з реальними фактами: тисячі маніфестуючих мирян. Самі церковні круги розуміють це дуже добре, коли якраз тепер починають творити ідентично тої самої назви мирянський рух з маленьким додатком «в єдности з Папою…».
Чи ми, українські миряни, а зокрема ті, що зорганізовані в патріярхальних комітетах, є проти єдности з Папою й Апостольською Столицею? Чи кожна маніфестація чи демонстрація на терені Америки не кінчиться многолітствієм і молитвою за єдність з Апостольською Столицею? Чи будь яке потягнення Централі патріярхальних комітетів іде в розбіжності з повищим принципом?
Чи майже вся наша церковна Ієрархія не була замучена за залізною заслоною якраз за ту єдність? Чи не повмирали й не вмирають ще й тепер мученичою смертю сотки наших священиків і тисячі мирян-вірних якраз за цю ідею, за єдність з Апостольською Столицею? – Маймо ж відкриті очі й дивімося на реальне життя так, як воно пливе!
А може повищий додаток до новотвореного «мирянського» тіла в «єдності з Папою» має на цілі сказати, що миряни-патріярхальники наставлені на зірвання з Папою – з Апостольською Столицею? Якщо так, то це якась просто диявольська суґестія, накидувана нам силою нашою власною Ієрархією!.»
Так, ми не любимо такої політики Ватикану, яка хотіла б торгувати живим організмом, що ним є ще Українська Католицька Церква – для якихось політичних, і то дуже проблематичних цілей! Таку політику будемо поборювати силою всього нашого переконання про її шкідливість для нашої й для цілої Вселенської Церкви!
Якже могутньою й величавою на фірманенті повищих подій являється постать їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого, аскета-святця, що має за собою 18-літню совєтського типу каторгу. Як захоплюючою є його велика Ідея Помісности Української Католицької Церкви з Патріярхатом на чолі, – вслід за приверненням нам усіх прав, гарантованих Берестейською Унією з 1596 р. і чотирма дотеперішними Синодами.
Це не тільки ідея, відважно боронена на II Ватиканському Соборі, але й ухвалена тим же Собором – це теж дія, зреалізована на IV Синоді Української Католицької Церкви в Римі в 1969 р. у формі конституції, підписаної всіми нашими Владиками – з тим, що один Митрополит твердить, що він прилучився до цього історичного значення документу трохи пізніше.
Отже?!..
Дорогі Владики, не відхиляйтеся вже із раз обраного шляху, вибраного Вами самими, а йдіть простолінійно до історично виправданої мети: повної помісности Української Католицької Церкви під проводом Вашого й нашого мирянського Патріярха в особі їх Блаженства Верховного Архиєпископа й Кардинала Йосифа Сліпого. Нехай хоч Він буде тією постаттю, зісланою нам Провидінням Божим у добу нашого історичного лихоліття, біля якої зможе об’єднатись наша церковна Ієрархія і наш мирянський світ!
Тоді не треба біде мотивувати заголовного запитання цеї статті «Чому», бо всі миряни згуртуються під Вашим проводом в єдності між собою, в єдності з Вами й в єдності з Апостольською Столицею для хвали Господа й добра нашого обездоленого Українського Народу.
