Відносини УГКЦ та УПЦ КП далеко не безхмарні: ми нібито й не розсварилися, але… кожен сам по собі, нібито й брати, але… як нерідні, нібито визнаємо одні одних, але… не так, як того хоче кожен. Наші бачення реалій розходяться в інтенціях, а спільно сказані слова – в різнорідних тлумаченнях. Міжконфесійний діалог, який ведуть єрархи обох Церков, наважимося це сказати, відрізняється від того, який ведуть миряни. Навіть місце діалогу – отой духовний краєвид України – ми бачимо по-різному. Відтак пізнання позиції іншого стає важливою передумовою усунення вказаних і ще багатьох невказаних проблем.
Як виглядає УГКЦ для очільників УПЦ КП? Чого сучасні православні очікують від греко-католиків? Вважаємо, що найкраще про це можуть сказати вони самі. Їхні бажання розкидані по різних ресурсах, але якщо зібрати ці заяви, то картина буде доволі промовистою.
Діалог і співпраця, але…
«Діалог і співпраця Київського Патріархату з іншими Українськими Церквами, зокрема з УГКЦ, не мають на меті об’єднання УПЦ КП з Католицькою Церквою чи її частиною – Греко-Католицькою Церквою, визнання примату Римського Папи, латинської догматики, тощо… – читаємо в офіційному повідомленні прес-центру Київської Патріархії на офіційному сайті УПЦ КП від 7 травня 2011 року. – Доки Католицька Церква загалом чи УГКЦ зокрема дотримуються латинських догматів, які відрізняють її від Православної Церкви, об’єднання УПЦ КП та УГКЦ в єдину Церкву неможливе. Інші думки чи висловлювання будь-кого з тих, що належать до Київського Патріархату, якщо вони суперечать цій позиції, є лише приватними судженнями і не повинні розцінюватися чи називатися думкою УПЦ Київського Патріархату».
У цьому ж повідомленні йдеться, що, зважаючи на догмати, прийняті Католицькою Церквою після Великої схизми 1054 року, Київський Патріархат не вважає можливим євхаристійне єднання (виділення наше. – Авт.) з УГКЦ. Йдеться, зокрема, про примат Папи, про сходження Святого Духа від Отця і Сина, а не тільки від Отця, про непорочне зачаття Діви Марії. Привертає увагу вже те, що Патріарх Філарет не наводить згоди Святого Престолу з православним варіантом Filioque, заявленої у виданні Апостольської Столиці l’Osservatore romano ще 13 вересня 1995 року. Далі – неврахування того, що непорочне зачаття Діви Марії публічно визнавали відомі діячі Східної Церкви, зокрема перший Константинопольський Патріарх, який прийняв сан після завоювання Візантії турками, Георгій Схоларій. Докази віри в непорочне зачаття Богородиці є у працях Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Стефана Яворського, Теодосія Чернігівського, Йоасафа Кроковського. Поза тим, вчення про непорочне зачаття Богородиці уміщене в першому виданні Житій Святих святого Дмитрія Ростовського (Туптала), а професори Київської духовної академії свого часу навіть давали присягу захищати це вчення (Табак Ю. Православ’я і католицтво.., Львів, 2007. – С. 21 – 22). Що робити з цим пластом історії і богослов’я Православної Церкви? Замовчувати, вдавати, що такого не було? Як тоді узгодити відкидання Патріархом того, що століттями було нашим, але заниділо під тиском Москви, із заявами УПЦ КП, що саме в ній відроджують київську християнську традицію?
Чи не криється відповідь на поставлені питання у словах професора Анатолія Колодного: «Нині практично всі три Православні Церкви України мають московську закваску. Різнить їх хіба що мова богослужіння і ставлення до політичних процесів у країні. Тож Москва володіє Православ’ям і в той спосіб, що воно за природою своєю у нас не є Українським, а Московським» (Колодний А. Україна в її релігійних виявах, Львів, 2005. – С. 103).
Щодо «примату Папи», то у випадку заяви предстоятеля УПЦ КП йдеться як про надто спрощене тлумачення, так і про ідеологему, яку результативно використовують кола РПЦ, забиваючи вірним голови незрозумілим словом «примат» на зразок того, як ідеологи СРСР залякували, а ідеологи РФ і досі залякують соціум абревіатурою НАТО. Не потрібно шукати в секретних архівах Ватикану і вільно читати латиною, аби знайти пояснення цього загадково-зловісного в дечиїх вустах «примату». Це «першість», і то першість не в адмініструванні, а в любові. Як доказ можна навести хоча б слова про Римську Церкву шанованого Католицькою і Православною Церквами святого Іринея Ліонського: «προκαθημένη τής άγάπης». Тож раціонально все могло виглядати ще, якби предстоятель УПЦ КП ставив питання до Святого Престолу, чи завжди той дотримувався вказаного імперативу і чи дотримується його нині. Натомість є просто відкидання.
Отож, Патріарх Філарет оголосив, що євхаристійне єднання, тобто євхаристійне спілкування, воно ж повне сопричастя, з УГКЦ неможливе, доки та не відійде від «нових догматів». Слова нібито однозначні. Та їх можна поставити під сумнів, розглянувши деякі інші повідомлення, у тому числі й на офіційному сайті УПЦ КП. Зокрема, 29 грудня 2011 року там буди подані слова голови відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополита Іларіона Алфєєва щодо стурбованості «нового глави УГКЦ архієпископа Святослава (Шевчука) про те, що віруючі Київського Патріархату є «основними православними братами» українських греко-католиків». Стурбованість Москви зрозуміла, а от відсутність офіційної реакції Київського Патріархату на закид митрополита Іларіона про «тісні контакти і навіть співслужіння архієпископа Святослава (Шевчука) з представниками цієї розкольницької структури…» щонайменше видається дивною. Як же так: Патріарх Філарет оголосив, що євхаристійне співслужіння неможливе, а в РПЦ його бачать і УПЦ КП у відповідь – як води в рот набрала? Один із найімовірніших висновків: УПЦ КП свідомо залишає за собою простір для маневру. Чудове вміння робити це часто демонстрував її Патріарх.
Приховані мрії Патріарха
«З УГКЦ УПЦ КП на сьогодні має добрі відносини. Якщо 1990 року відбувалася жорстока боротьба за майно, то тепер привід для розбіжностей зник. Нас об’єднує спільний інтерес – Українська держава. Ми разом стоїмо на державницьких позиціях, молитовно спілкуємося», – сказав Патріарх Філарет у інтерв’ю «Українському тижню» (від 10 липня 2012 р. ), а далі, пояснюючи свій погляд на створення єдиної помісної Церкви, уточнив: «Долучення великої частини греко-католиків може статися після об’єднання всього українського православ’я в одну помісну Церкву і визнання її іншими помісними Церквами. Коли вона стане такою, тоді УГКЦ не залишиться нічого, як почати діалог про вливання (виділення наше. – Авт.) до її структури. Але для цього слід відійти від Риму. Бо неможливо бути православним і підпорядковуватися Ватикану. Хоча я не думаю, що всі українські греко-католики погодилися б на відхід від нього».
Подібними є й погляди члена Вищої Церковної Ради УПЦ КП і вченого Дмитра Степовика: «вся справа в адміністративному підпорядкуванні» УГКЦ.
«Ми не можемо зректися свого адміністративного підпорядкування. Це вони повинні зробити. І коли це буде, тоді ми й об’єднаємося», – пояснив він 31 січня 2013 року.
У світлі сказаного вважаємо за доцільне розділити позицію УПЦ КП щодо УГКЦ на дві частини, які потребують осібного аналізу. По-перше, це питання позитивної співпраці з УГКЦ, по-друге, погляди Патріарха Філарета на шляхи об’єднання Церкви в Україні, іншими словами – його історіософію і футурологію.
Standpoint УПЦ КП щодо першої частини пояснив у інтерв’ю виданню «Кіріос» 3 січня 2012 року голова Інформаційного управління УПЦ КП єпископ Євстратій Зоря.
«Під час візиту Папи Івана Павла ІІ до Києва, коли була зустріч Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій з Папою, Патріарх Філарет у своїй промові наголосив на тому, що нам потрібно в справі екуменізму змінити акценти. Якщо в попередні десятиліття ця діяльність була спрямована на пошук єдності у віросповіданні, у служінні і, на жаль, не можна сказати, що Церкви досягли на цьому шляху великого поступу… В той же час акценти мають змінитися на співпрацю в цих питаннях, в яких між нашими Церквами немає розбіжностей. А саме в питанні суспільного служіння у найширшому значенні цього слова, питанні захисту суспільної моралі, традиційних сімейних цінностей, загальнодуховного відродження народу. У цих справах, безперечно, ми можемо співпрацювати і вже співпрацюємо. І саме в цьому напрямку буде розвиватися співпраця УПЦ КП та УГКЦ, як і загалом весь екуменічний рух…»
Зі скепсисом Патріарха Філарета щодо подолання розділення Церкви у найближчій перспективі пов’язана відповідь УПЦ КП на другу умовну частину проблеми. Передусім зауважмо, що в той час, коли глави УГКЦ вели і ведуть мову про єдину, але поки що розділену «Київську Церкву», глава УПЦ КП говорить про «Церкви» і розглядає УГКЦ як частину Католицької Церкви, але в якомусь особливому розумінні природи останньої. Маємо на увазі те, що коли в УГКЦ віддають перевагу погляду на Католицьку Церкву, закріпленому в рішеннях Другого Ватиканського собору як на «Церкву Церков», то Патріарх Філарет, як можна зрозуміти з його слів, редукує її і витлумачує як централізовану інституцію зі строгим адмініструванням із Ватикану. З огляду на стан дотримання рішень Собору, досвід Ostpolitik та й самого глави УПЦ КП можна довго розбиратися у правоті обох сторін діалогу.
Де варто шукати вихід
Вихід із тупика, як вважаємо, не в добиванні партнера власними аргументами. Він – в усвідомленні того, що УГКЦ та УПЦ КП наразі говорять про різні речі, коли діалог вимагає спілкуватися про щось одне і чітко визначити предмет дискусії. Це був би добрий початок шляху на новий етап порозуміння. Інакше просто не уникнути інструменталізації УГКЦ з боку УПЦ КП – більшої конфесії. Що це дійсна проблема, яскраво засвідчили слова Патріарха Філарета у інтерв’ю «НГ Релігії» наприкінці березня 2012 року.
«Справа в тому, що Греко-Католицька Церква виникла в XVI столітті, коли Україна, втративши свою державність, стала частиною Польського королівства і православні єпископи були поставлені в нерівні умови з католицькими єпископами. А тепер ми маємо свою державу. Оскільки причина поділу ліквідована, є підстави для об’єднання. Але я не думаю, що вся УГКЦ готова до об’єднання в єдину Православну Церкву. Якщо і станеться таке об’єднання, то частина уніатського духовенства піде просто в Римо-Католицьку Церкву», – сказав він.
Як бачимо, УГКЦ для глави УПЦ КП (або він хоче, щоб так думали вірні. – Авт.) – це продукт бездержавності, актуальність якого зникла з відродженням незалежної України. Думаю, зайвим було б говорити тут про добрі відносини з Ватиканом і повагу до авторитету Папи в Київській Церкві княжих часів, про неврахування факту Флорентійської унії 1439 року. Зайвим і є, вочевидь, акцентувати на надмірній слабкості аргументу Патріарха про прямопропорційний зв’язок незалежницького світогляду з «православною» вірою у тлумаченні саме УПЦ КП. Ці факти загальновідомі, і діячі рівня Патріарха Філарета, як вважаємо, мали вдосталь часу і досвіду, аби багатогранно осмислити їх. Пошук відповіді на запитання, чому в глави УПЦ КП вийшло так, як є, – важке завдання. Але вже зараз зрозуміло, що у його пропозиції щодо відносин із греко-католиками чітко вирізняються ознаки рудиментів тоталітаризму. Згадаймо єдино правильну модель КПРС, за якою український народ від свого утворення прагнув повернутися назад до «колиски». У Патріарха ж греко-католики, як виявляється, прагнуть в УПЦ КП… Звісно, це не офіційно затверджена доктрина конфесії, але заяви її глави та інших речників промовисті. Хтозна-яких тонів набули б відносини між нашими Церквами, якби не «страховий поліс» багатоконфесійності.
Ще один момент, який потрібно враховувати, розглядаючи відносини УПЦ КП та УГКЦ, це особлива чутливість першої до відносин другої з УПЦ (МП) та РПЦ. Згадаймо хоча б обурливі реакції та розмаїті версії з приводу слів Патріарха Святослава про канонічність УПЦ (МП) в 2014 році. У цьому ж ряду й бурхливе очікування спікерів Київського Патріархату на відповідь УГКЦ про визнання хрещень у ньому та численні інтерпретації опісля.
«Від початку свого «виходу з підпілля» УГКЦ так і не здолала вибудувати конфесійну ідентичність своїх вірних на ґрунті власного богослов’я та догматики… Новий очільник УГКЦ, вл. Святослав Шевчук, чітко зрозумів, що побудова єдиної Православної Церкви в Україні є, при сучаснім рівні релігійної самоідентифікації греко-католиків, згубною для УГКЦ, – читаємо в статті «Релігійний фронт. Чому і як УГКЦ виступає проти УПЦ КП на боці Московського Патріархату» (kyivpravosl. info від 24 квітня 2015 р.). – Тому керманичами УГКЦ була розпочата політика компрометації як УПЦ КП, так і православ’я загалом. . . Разом із тим треба відзначити виважену та християнську політику, яку проводить по відношенню до УГКЦ Святійший Патріарх Філарет, ієрархи УПЦ КП, які, розуміючи свою місію в об’єднанні Українського Православ’я, не піддалися на провокації з боку очільника УГКЦ й дійсно, за словом Христовим, «перемагають любов’ю».
Читаєш ці рядки, а перед очима постають села, в яких «зцілення любов’ю» немає, в яких громади УПЦ КП не погоджуються із громадами УГКЦ на почергові богослужіння і не пускають їх до храмів. Навіть у рідному селі Патріарха УГКЦ Йосифа – Заздрості – така ж ситуація.
Водночас, за даними авторів щойно цитованого тексту, в 2010 – 2013 роках 60-65 відсотків греко-католиків були готові ввійти до «єдиної Православної Церкви в Україні». Як тут не згадати документи Політбюро ЦК КПРС, чи, наприклад, ноту радянського керівництва польському послу 17 вересня 1939 року: «Господин посол, польско-германская война выявила внутреннюю несостоятельность Польского государства. . . Ввиду такой обстановки Советское правительство отдало распоряжение Главному Командованию Красной Армии дать приказ войскам перейти границу и взять под свою защиту жизнь и имущество населения…»
Невже такі речі нічого не навчили наших сучасників – авторів подібних статей? Закрадається думка, що ні. Є приказка: не будьте занадто кислі, бо вас викинуть, і не будьте занадто солодкі, бо проковтнуть. Хай там як, а УГКЦ в діалозі з УПЦ КП чи іншою конфесією має право бути собою. І тут ми погоджуємося з Миколою Крокошем, коли він пояснює, що на рівні, про який ведуть мову згадані вище речники УПЦ КП, «УГКЦ не підтримує ні Київського, ні Московського Патріархату». Церква – не засіб втілення чиїхось прагнень. Вона – спільнота любові. Думаємо, від цього й треба відштовхуватися, стаючи до розмови як брати.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
