Під вищенаведеною назвою появляється у Римі двотижневик, який редагують єзуїти. Журнал «Чівільта Каттоліка» є напівофіціозом Ватикану, тому висловлені в ньому думки мають своє значення. В числі за червень 1982 р. була надрукована стаття єзуїта Дж. Капрілє під назвою: «Старання папи про Церкви східньої Европи», в якій автор на перше місце поставив румунську греко-католицьку Церкву. Наводить події, що сталося 6 січня 1982 р. На другому місці, не в хронологічному порядку, ставить нашу Церкву, нав’язуючи до Синоду з 25 листопада — 2 грудня 1980 р.
Папа 6 січня 1982 р. висвятив у Римі румунського єпископа, який працює в Конгрегації для справ канонізації і беатифікації у Римі. У проповіді папа звернув увагу на невідрадну долю румунської греко-католицької Церкви (яку зліквідовано подібно як нашу, у 1948 p., прилучивши її до румунського православного патріярхату). Папа, між іншим, сказав: «Цей Апостольський Престіл не перестане надіятись і працювати, щоб ця Церква могла жити визнана і спокійна, що є її природнім правом, а також силою принципів релігійної свободи, Гарантованих конституціями і скріплюваних міжнародніми документами. Крім різних старань, що їх зробила Апостольська Столиця своїми представниками при різних нагодах, зокрема у Београді (1977 р.) і в Мадріді (1980-81 pp.) в часі нарад у зв’язку з Конференцією за безпеку і європейську співпрацю в Гельсінках і т.д. В документі-листі до голів держав, що підписали Акт Домовлення в Гельсінках, з пошаною і належною ясністю я підкреслив вимогу основних прав для релігійної свободи на площині особистій і спільній, щоб вони були шановані, ґарантовані і збережені також у площині цивільного законодавства. В окремий спосіб я підкреслив конечність свободи для приналежности до якоїсь означеної віри і до віровизнаневої громади, як теж про свободу для тих віровизнаневих спільнот мати свою власну внутрішню ієрархію і служителів вільно вибраних, згідно з їхніми конституційними нормами».
Кілька днів після проповіді румунський патріярх Юстин зі своїм синодом вислав довгу телеграму до румунського президента М. Чавшеску, висловлюючи обурення і осудження заяви папи, підкреслюючи, що цим папа бажає відновити у Румунії уніятський культ, при помочі поділу Румунської Православної Церкви. Синод вирішив одноголосно, щоб патріярх вислав до папи листа-протест проти його намагань викликати розкол у православній румунській Церкві, встряваючи у внутрішні справи їхньої Церкви, сіючи незгоду між вірними синами того самого народу, викликаючи протиріччя в екуменічному дусі у відношенні до інших віровизнань і до самої римо-католицької Церкви. 14 січня 1982 р. такого змісту листа патріярх Юстин написав до папи. (Правда, дещо спізнено, бо, мабуть, радився з Піменом — Ред.).
Лист починається висловами радости, що, мовляв, зв’язки з обома Церквами зміцнилися. Після цього слідує вислів великого здивування, що папа висвятив румунського католицького єпископа і своєю проповіддю поставив справу віднови уніятства в Румунії, прямуючи тим способом до роз’єднання православних румунів. При тому румунський клир і миряни енергійно запротестували, вимагаючи, щоб Синод зайняв позицію до цього — невмішування до внутрішніх справ.
Після цього подає історичний нарис, щоб доказати, що греко-католицька Церква в Румунії (тоді Трансильванія) постала з мотивів політичних і соціальних і була введена засобами насильства і ошуканства. Тому ніколи не була щиро прийнята румунами і чекала нагоди, щоб її усунути. Уніятська румунська Церква все вважалась румунами частиною православної румунської Церкви, не зважаючи на те, що Рим зробив велику помилку, вважаючи її частиною Церкви римо-католицької тому, що формально визнається примат Риму. Тому в 1948 р. греко-католицький клир і миряни поклали край цьому двоподілові, і стався поворот до Церкви-Матері. Це становить історично легальний акт і є овочем волі і вислову свободи сумління вірних.
Дальше пише румунський патріярх, що після цього наступив спокій і вдоволення, і всі дружньо працюють на полі православ’я, і тому не можна ставити цієї єдності в небезпеку. Як колись ватиканські інтереси лучились з інтересами Габсбурґів, і Рим змусив православних румунів злучитись з Римом, сьогодні це наставлення не допомагає нікому і погано лучиться з іншими заявами папи про коеґзистенцію двох Церков як сестер (має на увазі православну і латинську католицьку? — Ред.).
Лист кінчається: «Ми свято віримо, що нормальні зв’язки між двома Церквами, як сестрами, вимагають любови і взаємної пошани. Без сумніву, що таке наставлення зі сторони Вашої Святости шкодить, противорічить добрим взаєминам, які в останніх часах відновились між нашими Церквами (тобто між православною і римо-католицькою!). Рівночасно творить втручування не до прийняття у внутрішні справи нашої Церкви і держави. Ваша Святосте! Румунські вірні живуть сьогодні в гармонії і в повній єдності в нашій державі і в нашій Церкві. Вони полагоджують в повній свободі свої справи і не потребують порад та директив із зовні. Противорічне наставлення Вашої Святости не може не викликати дисорієнтації і неточної інформації публічної опінії про дійсність румунської православної Церкви».
«У висліді,— продовжує лист,— таке наставлення погіршує взаємовідносини між нашими Церквами в моменті, коли міжнародні події вимагають солідарности всіх сил, здатних боронити єдність християн і мир в світі. Ваша постава… не служить намірам народів і Церкви, але викликує незгоду замість любови». Далі лист стверджує, що тепер в Румунії є дуже добрі взаємини між всіма віровизнаннями, а між римо-католицькою і православною є дуже добрі дружні зв’язки, базовані на довір’ї і взаємопошані. Встрявання із зовні буде шкодити тим зв’язкам, що вже встановились. Тому вони почуваються до обов’язку протестувати енергійно проти того, щоб ділити їх вірних, і висловлюють надію, що папа зрозуміє дійсність церковну і національну, якщо: «будете діяти згідно з духом мирним і екуменічним, про що Ви стільки разів заявляли і бажаєте мати з нашою Церквою».
«Чівільта Каттоліка» дає свій короткий коментар і відповідь: каже, що патріярх дуже симпліфікує справи з історичного боку і що в 1948 році так не було, навіть на основі комуністичних джерел. Було насильство, тюрми, переслідування, поки зліквідували. Синод, на якому зліквідували румунську католицьку Церкву, був без єпископів, яких ув’язнено, а це противиться канонам будь-якої Церкви. Папа діє і говорить як наслідник Петра і не може інакше, а тому старається про своїх вірних. Не ідеться про творення незгоди чи поділу на лоні православ’я, ані відновлення унії в якихось упривілейованих ситуаціях, але папа свої слова основує на справедливості, яка має бути зроблена для румунів греко-католиків, людської гідности і на праві про релігійну свободу. Така свобода вимагає відповіді на вимоги вірних. Це обов’язок папи. Папа робить свої кроки з почуття обов’язку. Також не мішається у внутрішні справи православної Церкви. (Іншими словами — журнал заперечує твердження патріярха — Ред.). Також щиро папа ставиться до екуменічних справ, шукаючи всього, що нас об’єднує. Папа діє з любови навіть для найменшого свого стада.
(Чи папа щось відповів на листа патріярха — стаття не каже нічого. Мабуть, не відповів, бо вже мав досвід з листом до Пімена — Ред.).
Далі, на іншім місті в цій статті автор-єзуїт приступає до нашої справи. Знову подаємо зміст його думок.
Від 25 листопада до 2 грудня 1980 р. відбувся в Римі перший Синод католицької української ієрархії за згодою папи, яким провадив кардинал Йосиф Сліпий. В ноті говориться, що Верховний Архиєпископ може тільки згідно з канонічним правом здійснювати важно свою юрисдикцію тільки на своїй території, але тому що це є неможливо, бо і кардинал Сліпий і його коадьютор знаходяться поза своєю територією, а єпископські престоли на їхній території є вакантні, папа, маючи на серці духовне добро українських вірних в батьківщині та на еміграції, погодився 5.2.1980 р. дати львівському Верховному Архиєпископові окремі повновласті скликати синоди за згодою Святішого Отця, прохаючи кожного разу дозволу на такий синод з програмою синоду. Одержавши таку авторизацію скликати синод, він може приступати до скликання синоду. На такий синод папа висилає свого представника, і акти синоду мають бути затверджені папою.
Далі автор подає коротко про цей Синоду 1980 р. Він вичисляє такі точки: вибір кандидатів на єпископів, ювілей 1000-ліття хрещення України, екуменічна дія і зв’язки з православними братами в діяспорі, підготовка літургічних книг в українській і інших мовах, завдання родини і справи покликань. (Чомусь не згадує, що першою точкою було осудження «львівського собору»!!! Мабуть, тому, щоб потім показати, наче б це вискочило несподівано, а так не було!!!). Тоді 1.12.1980 р. папа прийняв учасників синоду на авдієнції, запевнив про свої молитви і ін., а потім прийняв на авдієнції представників монаших чинів і мирян також з відповідним словом. Тоді дослівно автор пише так: «При кінці праць синоду з датою 2 грудня 1980 р. український синод взяв ініціятиву звернутись пасторальним листом до українських вірних в цілому світі з нагоди близького Різдва і приготував текст «Деклярації», яку трохи згодом («поко допо») хтось розповсюдив. В ній, між іншим, заявлялось, що т.зв. «львівський собор» 1946 р. є неважний: це собор, яким, як це відомо, католицька Церква обряду візантійсько-українського, з’єдиненою з Церквою Риму в 1596 р. була проголошена зліквідованою і прилучена до православної Церкви». Тоді автор цитує цю деклярацію. Важне тут завважити, що той Капрілє хитро поплутав. Це не було послання, а таки деклярація, її опрацьовувалось вже зразу, а не на кінець і не «хтось» її опублікував, але преосвященний Сапеляк, що був зв’язковим з Ватиканським Пресовим Бюром в добрій вірі подав їм, що такий документ Синод випрацював. Автор подає це все за джерелом «Католицька документація». Один бреше, а потім всі за ним підбріхують… Замість піти до першого джерела, а не брати з другої руки.
Дальше автор каже, що розповсюдження тої деклярації викликало велику реакцію в Москві. 22 грудня патріярх Пімен написав до папи листа (цитує його — Ред.). 24.1. папа відповів Піменові, і автор подає і цей лист.
Автор дає коротесенький коментар: «В цей спосіб Апостольський Престіл хотів старатися уникнути виклику полеміки з московським патріярхатом. Також тому хотів не робити з цих листів публічного характеру. Та, однак, це листування було опубліковане в «Журналі Московської Патріярхії».
Дальша частина статті називається «Реакція кардинала Сліпого». Дуже коротко автор подає зміст, цитуючи деякі фрази з листа Блаженнішого. Між ними про те, що виміна листів між патріярхом і папою була йому зовсім невідома, як також і українським єпископам. Заявив Блаженніший 8.6.1981 р., що буде про цю справу говорити з папою без ніяких полемічних цілей, але з почуттям відповідальности перед Богом і Церквою. Автор висловив далі своє вдоволення, вказуючи, що «Апостольський Престіл хоче боронити права нашої Церкви і народу і будемо старатись сприяти чесним і щирим екуменічним діялогам з респектом наших прав і правди».
Дальше автор описує, як відзначено у Львові 35-ліття того нещасного совєтського собору… Бере це з «Журналу Московського Патріярхату» і з «Православного Вісника» екзарха України. Це святкування відбулося в днях 16-18 травня 1981 р. у Львові.
Автор каже, що з тієї нагоди були виголошені доповіді дуже образливі і несправедливі супроти українців. Філярет сказав, що уніяти принесли в життя Церкви і українського народу ворожість і терпіння та були насильством над сумлінням українського народу. «Заперечення уніятів, — сказав Філярет, — буде базою діялогу між католицькою Церквою і православною російською»(!) Філярет підкреслив, що папа заявив, що рішення і вимоги українського зібрання (ассамблеа!) уніятів не мають офіційного характеру. Так само заявились і митрополит Львівський Николай і Одеський Сергій. Вони намагались також зробити висновок з листа папи, що Деклярація наших єпископів є неважна і що позиція Апостольської Столиці та католицької Церкви в якийсь спосіб змінилися. «Але,— продовжує автор,— папа писав в листі до Пімена, що Апостольський Престіл залишається непорушний в своїй позиції, яку завжди держав супроти прав українців-католиків».
І знову автор покликується на всі старання Ватикану на тих конференціях про постанови в Гельсінкі.
Далі автор делікатно каже, щоб боронити неважність того львівського собору, що всякі собори для важности потребують участи єпископів, а всі українські єпископи були арештовані. Чому автор нічого не каже про те, що з тими, які таку несправедливість і насильство поповнили, чемно говориться і навіть провадиться діялог про екуменізм! Але єзуїт все те спокійно пише і думає, що робить це на славу Божу. Щоб і це якось виправдати, автор закінчує так: «Папа, як пастир душ, має велику відповідальність подбати про духовні вимоги вірних, які йому поручені. Консеквентно, оцінюючи проблему під екуменічним кутом, тобто значить у розвитку добрих відносин між католицькою Церквою і російською православною Церквою, Апостольський Престіл не може звільнити себе від обов’язку журитись долею тих вірних східнього обряду в Україні, які почуваються в глибокій єдності з римською Церквою, веденою наслідником Петра, і вони постійно виявляли, як і виявляють сьогодні довір’я в його (папи) захорону і поміч». На цьому стаття кінчається. Крім цього є ще подані старання про інші Церкви — хорватську, словенську, вірменську і чехо-словацьку, але вони для нас менше цікаві, тому їх не подаємо.
Це був голос єзуїта, з яким варто запізнатись, бо так думає офіційний Ватикан. Ми повинні робити відповідні висновки і сказати рішуче слово. Цього не зроблять наші владики, що саме життя неоднократно виявило. Доказом цього є останній лист кард. В. Рубіна. Наші владики всі замовкли, тому мусимо говорити про це ми, миряни.
