У релігійно-церковному році вже закінчився торжественний різдвяний круг свят, і ми входимо у Великопостний період, що нас підготовляє до несподіваних ударів, страждань і смерти та перемоги перемог, що нею буде незаперечне Христове воскресіння. Великий Піст — це окремий період у році, а водночас у нашому житті, який кожний раз примушує нас застановитись над цим періодом і зробити підсумки своїх діл — своєї совісти, щоб з легкістю душевного почуття зустрінути наше майбутнє — Христове воскресіння. Такий підсумок належить робити не рутиново, але з особливою і глибокою застановою, маючи завжди на увазі нашу дочасність тут, на землі.
Водночас, ми повинні в цей період Великого Посту також застановитись і глибоко роздумати та зробити дбайливі й точні підсумки нашої Помісної Української Католицької Церкви, яка все ще перебуває у сфері агонії своїх страждань, переслідувань і упосліджень. Одинадцятого квітня ц.р. надходить глибоко символічне число – сорокріччя безперебійного переслідування нашої Церкви. 40 років тому, 11 квітня 1945 року, арештом всіх наших владик наша Церква була приречена на важку хресну дорогу. Трагічним у цій хресній дорозі було те, що до примусової ліквідації нашої Церкви, крім вождів Кремля, прикладала своїх рук ніби також Христова Церква — Російська Православна Церква, а точніше — її тодішній патріярх Алєксєй.
На шляху страждань нашої Церкви на батьківщині серед її апостолів-владик не було Юди. Могутні цього світу — Кремль створив свого «Юду» . нам його підсунув у виді «ініціятивного комітету» по возз’єднанню», але це багато не помогло, бо ж велика кількість священиків і вірних відмовилась від примусового переходу на російське православ’я. І цей важкий тернистий хресний період вже триває повних сорок років. Вдумайтесь у цю, все таки незаперечну, істину. А як ми представляємося тут, у вільному світі?
Нашу Церкву вогнем і мечем виполюють, але цього здійснити не можуть, бо вона живе дальше в катакомбах. Ми знаємо, що коли наш тодішній Митрополит — Глава нашої Церкви, Блаженніший Йосиф, був на засланні, то писав свої послання, розсилаючи до своєї пастви. І після того, коли Блаженніший опинився тут, на волі, все є спалахи проблисків живучости нашої катакомбної Церкви. Вже в останньому часі цією незаперечною познакою — спалахом живучости є подивугідна Хроніка Української Католицької Церкви», що її вже видано, як нам дотепер відомо, вісім чисел. Наша Церква на батьківщині стоїть непохитно на засадах Христового вчення і залишилась вірна Апостольській Столиці.
Ми не повинні забувати цього незаперечного історичного факту. Мало того, ми повинні все пригадувати та підкреслювати тим, що про це забули або пробують забути — Апостольській Столиці. Ми не можемо зрозуміти й оправдати, що під час виборчого синоду московської Православної Церкви у Загорську, на якому обрано з патріяршими правами виконавця волі Кремля Пімена і у присутності ватиканського представника заперечувалась Унія Української Церкви з Римом у Бересті. Він не запротестував, як також не запротестувала після цього Апостольська Столиця. Це були «медові» часи ватиканської «остполітік», але для нашої Церкви вони були дуже болючі. Про це голосно говорив тоді наш Блаженніший Отець Йосиф. Він говорив у імені замордованих владик, священиків і тисяч вірних, говорив у імені Мовчазної Української Церкви, вказуючи на її кривди. На жаль, до його голосу розпачу не прислухались не тільки чужі, але часом і свої… Це дуже боляче. Христос нас вчить, що серед його найближчих апостолів був один зрадник. На жаль, ці зрадники по сьогоднішній день не перевелись. Вони є всюди, вони є і серед нас, але вони неспроможні побороти правди, яка все переможе.
Роблячи історичні підсумки нашої Церкви, ми з болем серця згадуємо, що тепер зостались сиротами, бо в останньому році Всевишній Господь покликав до себе, до своїх безмежних хоромів світлої пам’яти Патріярха Йосифа. Збираючись, «їдучи на санях», до Всевишнього Господа Бога, він не забув за нас і залишив для нас унікальне й неперевершене своє «Завіщання», у якому виклав шлях, яким ми повинні йти й продовжувати ним розпочату працю, щоб забезпечити, по довгих терпіннях, невідкличне воскресіння нашої Церкви-Страдниці.
У наших підсумках ми не повинні забувати кривдячий територіяльний принцип. Тому, що атеїстична Москва загнала нашу Церкву в катакомби й загарбала нашу територію і тому, що ми не маємо власної території, не маємо права на існування! Але ж у нас існує територія душ, яка у Божих Законах є імперативом. Також ми повинні мати на увазі наших братів у сучасній Польщі, що не мають своїх церков і не мають свого владики. Водночас ми повинні у наших підсумках згадати вітку нашої Церкви у Великій Брітанії. Якщо до цього додати горезвісний лист Східньої Конгрегації з 17 вересня 1984 p., який старається заперечити Становище Львівського Крилосу, а тим самим «Завіщання» Патріярха Йосифа. Як у світлі цього виглядає вияснення монсіньйора Ріцці, який пише, що Апостольська Столиця не діє як «поліцай». Гарно це почути, але не можемо заперечити мови дійсних фактів, які є відмінними. Дотепер наша Церква на протязі 40 років нашої хресної дороги не відчула тієї теплоти щирости і справжньої любови. Без такої опіки, якою нас нагороджувала в минулому й нагороджує тепер Східня Конгрегація, можна спокійно обійтися. Наша Українська Церква все ще в агонії розп’яття, але перед нею незаперечне воскресіння. В час Великого Посту також роздумуймо, молімось і працюймо для воскресіння нашої Церкви-Страдниці.
М. Г.
