Про місію через присутність мені доводилося чути чимало, коли перебувала за кордоном. Нинішня Церква в Західній Європі внаслідок змін у суспільстві наново відкриває свою сутність, і радше не в активній місії, а у відкритому перебуванні серед народу. Ситуація Церкви в Україні, звісно, відрізняється від західноєвропейської, однак і тут важко говорити про однорідність. У різних регіонах слід тримати руку на пульсі так, щоб могти дати адекватну відповідь на потреби нинішнього суспільства, інтегруючи в його щоденне життя євангельські цінності, як-от, наприклад, цілком з іншого боку відкрилась мені Церква та її місія на північно-східних теренах України, зокрема в Чернігові.
Численні бані старовинних храмів Княжої чи пізнішої Козацької доби вдало вписуються у ландшафт міста і творять враження дуже давньої християнської спадщини. Здавалось би, в такому місті немає людей, яким Церква була б байдужою. Однак не слід забувати про тривалий період в історії нашої держави, коли релігію вважали «опіумом для народу», а храми – пережитком минулого. Чому тут, на Лівобережжі, атеїстичний режим залишив глибший слід, аніж на західних теренах України – тема іншої статті. Моє ж завдання – розповісти вам про сьогоднішнє життя УГКЦ в Чернігові.
Кілька штрихів до історії
Греко-католицька громада міста торік у грудні святкувала двадцятиріччя. Перші богослужіння зареєстрованої унійної Церкви в Чернігові у часи незалежності України відбулися в 1996 році. Про те, що на Чернігівщині Унія вже була у 1623 – 1649 роках, тут не згадує ніхто. Першим наставником громади у 90-их став отець Ігор Сподар, редемпторист, який прибув до Чернігова з Галичини для того, щоб духовно опікуватися переважно греко-католиками із Західної України, переселеними сюди з різних причин. Перша нечисленна громада молилася в невеликій кімнаті приватного будинку отця Ігоря, спеціально виділеній під каплицю. Згодом Львівська провінція редемптористів вирішила дещо розширити свою діяльність на цих теренах, внаслідок чого до отця Ігоря долучилися інші його співбрати. Наприклад, за отця Віталія Котика розпочалася активна праця з ув’язненими в колонії суворого режиму жінками та зі звільненими звідти – в спеціальному реабілітаційному центрі «Преображення».
2010 року на запрошення отців до Чернігова прибули місійні сестри-редемптористки, які долучилися до парафіяльної діяльності та місії отців у місті та за його межами. Через три роки коштом доброчинців вдалося збудувати храм, у якому нині молиться громада, з невеличким житловим приміщенням для сестер. З побудовою храму відкрилися нові можливості у місійній діяльності. Тим паче тут, на північносхідних теренах, як і на решті території Лівобережної України, велику роль відіграє зовнішній вигляд місця молитви. Іншими словами, православна душа місцевого населення відгукується радше на церкву з банею, хрестом та іконами всередині.
На сьогоднішній день церква Різдва Пресвятої Богородиці – єдиний греко-католицький храм на Чернігівщині. Решта наших громад у цій області моляться в римо-католицьких костелах або в спеціально облаштованих для цього вагончиках. Членами чернігівської громади тепер є не лише переселенці із Західної України, але й чимало місцевих людей.
Присутність та служіння
Нині діяльність УГКЦ в Чернігові охоплює різні сфери, хоча, звісно, є ще багато інших викликів, на які слід відповісти. Окрім щоденних відкритих богослужінь у храмі (Утреня, Божественна літургія, Вечірня), які є нашим пріоритетом тут, на Чернігівщині, при парафії діє й катехитична школа, в якій займаються дві групи дітей: молодша і старша. Кількісно вона дуже відрізняється від катехитичних шкіл Західної України, але тут у кожній сфері слід збагнути один дуже важливий принцип – працювати не для кількості, а для якості, навіть якщо для цього потрібно буде викладатися на повну лише для п’яти або семи дітей. Те саме стосується групи молоді та учасників біблійного кола, які щотижня приходять на спільні зустрічі, не дивлячись на те, що декому з них доводиться конфронтувати вдома чи на роботі з людьми, що мислять місцевими стереотипами. Тут поширена думка: якщо ти ходиш до церкви частіше, аніж раз на рік – на Великдень, а в нашому випадку – кілька разів на тиждень (недільна літургія плюс участь у будь-якій зі згаданих груп упродовж тижня), то слід бути готовим почути звинувачення, що це фанатизм, що «тебе зазомбували»…
Чернігівська УГКЦ і далі продовжує служіння серед жінок-в’язнів та пожиттєво засуджених у місті Новгород-Сіверський. До сфер місійної діяльності поза межами храму належать військова частина та сиротинець-розподільник, а цього року до вже наявних, мабуть, додадуться ще дві інші сфери присутності УГКЦ та служіння. Окрім тривалих ініціатив, важливу роль відіграють тимчасові короткі акції, які рекламують за допомоги оголошень, наклеєних на стовпах, які привертають увагу чернігівців та складають позитивне враження про нашу Церкву, як-от літня іконописна школа, «Канікули з Богом» для дітей, День прощання з літом, посвячення портфеликів, малювання писанок, випікання та розпис традиційних тут святомиколаївських пряників, участь у міських виступах вертепів чи просто коляда з нашими парафіянами на вулицях Чернігова (цього року ми навіть пробували колядувати в супермаркетах і крамницях).
Можливо, дещо новим для місцевого уявлення про Церкву, але неймовірно важливим є залучення до цього служіння мирян. Це не завжди вдається, однак поволі, крок за кроком у них зростає співвідповідальність за громаду та її місію. Нерідко люди самі стають одні для одних апостолами, приводячи до церкви своїх друзів чи родичів, якот, наприклад, одна наша старша парафіянка привела до храму свою подругу. А ця питає її, вказуючи на людей перед сповідальницею: «Куди ця черга? » – «До сповіді. І ти йди». – «А що я скажу? » – «Скажеш, що грєшна. Батюшка спросить, чи каєшся. Скажеш «каюся». Він тобі гріхи й отпустить». І коли бабуся зайшла до сповідальниці, одна сестра, яка випадково почула їхню розмову, запитала нашу парафіянку: «Що ж ви їй так все спростили? ». А вона відповіла: «Якби я їй все одразу сказала, хіба вона пішла б?»…
Церковна спільнота тут більше нагадує сім’ю. Мабуть, через не надто велику чисельність всі добре знайомі між собою, знають життєві ситуації одні одних, бачать, коли хто відсутній. Тут неможливо пропустити повз очі, коли якоїсь неділі у храмі раптом з’являється нове обличчя або коли хтось уперше стоїть до сповіді, переминаючись з ноги на ногу. В таких випадках я мимоволі ловлю себе на думці, що у переповнених храмах Західної України таке трапляється рідко. Або через велику кількість людей це важко помітити.
Повертаючись до досвіду важливості нашої присутності в Чернігові, неможливо не згадати те, що навіть кожен наш похід до магазину (маю на увазі сестер у монашому вбранні) мимоволі перетворюється на місію. Майже щоразу зустрічаються люди, які підходять з якимсь питанням про Церкву, про релігію, про Бога. Ось нещодавно просто серед дороги зупинила одну нашу сестру група молодих людей із запитанням: «А як ви знаєте, що Бог існує? Як ви Його відчуваєте? ». Вже не кажу про те, що завжди потрібно бути готовим пояснити в двох словах, чому ми пішли в монастир. Також нерідко трапляється, що якась незнайома людина раптом серед вулиці питає тебе: «А ви з нашої церкви? » І ти розумієш, що це вже певний ступінь народного визнання, коли люди з мікрорайону називають церкву своєю, навіть якщо не ходять до неї.
Важлива ініціатива
Що більше заглиблюєшся в ці обставини, то краще розумієш, що важливим завданням Церкви на цих теренах є справді бути, бути для цих людей, бути з ними та бути відкритим на їхні духовні потреби, яких насправді дуже багато. Тут важливо мати для людей час. Однак це буття – не просто пасивне перебування на цій території. Це уважне перебування, з чуйним серцем і готовністю стукати в різні двері, часами навіть пропонуючи своє служіння. Жоден директор школи не прийде до храму чи монастиря перший з проханням, щоби священики чи сестри перейняли в школі катехитичні зустрічі. Це треба зробити самому: проаналізувавши ситуацію, знайти сфери праці, де можна буде свідчити Христа, і просто йти туди, не боячись почути відмову. Так, наприклад, у адміністрації сиротинця-розподільника, куди ми навідалися, щоб отримати дозвіл приходити до дітей, спершу поставилися до нас із пересторогою, однак згодом, побачивши нашу працю (сестер і мирян-волонтерів), почали повністю нам довіряти. На цих теренах дуже важлива ініціатива. Без неї місійна діяльність буде обмежена, адже парафіяльних треб тут не так багато у зв’язку зі значно меншою кількістю парафіян, аніж у Західній Україні. Та їх ніколи й не буде більше, якщо не засвідчити нормальне, здорове обличчя живої Христової Церкви серед місцевого населення.
Щораз більше переконуюся в тому, яким важливим засобом у служінні УГКЦ, особливо на місійних теренах, є богословська освіта її членів. Нам нерідко доводиться відповідати на запитання богословського характеру (хоча, можливо, й не дуже глибокі) чи провадити розмови на різні теми з історії Церкви. Тут треба вміти обґрунтувати свою віру, адже тебе часто про неї питають.
Коротко підсумовуючи сказане, хочу додати, що наше перебування тут, на Чернігівщині, насправді приносить радість найперше нам самим. Тут по-новому осмислюєш своє покликання та обітницю місійного служіння, по-новому переживаєш Божу присутність та вчишся свідчити про Христа різними способами. У громаді, де все як на долоні, та в місті, де ми троє – єдині греко-католицькі черниці, у натовпі не сховаєшся. Тому тут дуже цінується простота і автентичність – риси, притаманні місцевому населенню. УГКЦ в Чернігові схожа на малу дитину, яка зростає через свої досвіди в Бозі, поступово формуючи власне обличчя. Бог покликав нас до служіння Його Церкві тут, і я чомусь впевнена, що наскільки ми себе в неї вкладемо, настільки вона й розвиватиметься. с.
Єлена Герасим, МНІ
