«Будильник війни пробудив живих і мертвих»

Якби це мала бути найкоротша рецензія на книгу Максима Кривцова «Вірші з бійниці», я написала б так: «Дорогі читачі, поезія Максима так сильно болить, що важко дихати. Читайте і плачте». На щастя, є нагода сказати більше.

«Я стану класиком, лише якщо загину на війні»

«Ми любимо мертвих. Любимо, коли вже пізно», – поділилась я з другом, коли все в мережі та розмовах замайоріло віршами та згадками про Максима Кривцова. Непомітно зав’язалася ціла розмова про втрачене покоління українців, недооцінених і переоцінених померлих та, звісно, збайдужіння живих. А тим часом смерть Максима Кривцова, як і його збірка – це той же «будильник війни», що пробудив і живих, і мертвих. Живих спонукала переоцінити плинність часу та нарешті віддати належну пошану поетові; а мертвим, зокрема побратимам Максима – повернули голоси, повернули людськість і нагадали про тяжку ціну свободи, остаточних цифр якої, ми ще довго не знатимемо.

Свою збірку Максим присвятив другу Іллі, який загинув на війні у жовтні 2023 року: «Шалено хороброму «Бетмену», який навчив мене сміятися». Ще до публікування збірки він писав новели та навіть почав писати роман, а студія «Babylon’13», а саме, спецпроєкт «Війна-ненажера», зняла фільм «Я вирушив автостопом» на поезію Максима.

Після повідомлення про смерть Максима 7 січня 2024 року перший наклад збірки «Вірші з бійниці» розійшовся за добу. Pen Ukraine включив її у список найкращих книжок 2023 року. Поезія Максима, як він і мріяв за життя, лунала повсюди: київський Майдан, американська газета The Wall Street Jornal, рівненська бібліотека, Мюнхенська безпекова конференція, вистави Шкільного театру УКУ «На Симонових стовпах», піснями Vivienne Mort та Юркеш. І це ще не кінець.

Український селекціонер назвав на честь Максима один зі щойно виведених видів фіалки – «RUD-Далі». З цитатами віршів «Далі» випустили футболки, про які він сам мріяв ще за життя, щоб за вторговані гроші можна було підтримувати підрозділ, в якому він служив. Щоправда, ніхто не думав, що поезія Максима лунатиме там, де поряд стоятиме його фото з чорною стрічкою. Найзворушливіше з того всього, що я читала чи чула про Максима після його смерті, було виконання пісні на слова його поезії батьком Олександром на одному з вечорів пам’яті. Мужнім голосом, змішаним зі смутком, він співав:

Світ болить

його судомить

розкажи мені про небо

і хоча виходжу з дому

наді мною лиш скляне

бо

світ болить…

Максим Кривцов ,чи «Поет спеціальних операцій», як назвала його Ірина Стороженко в документальному фільмі, не дожив кілька тижнів до свого 34-го дня народження. Поет, а за сумісництвом молодший сержант – спецпризначенець Сил спеціальних операцій із позитивним «Далі», як і іспанський художник, носив свого часу доволі незвичні вуса. Оксана Забужко назвала Максима одним із найцікавіших письменників покоління війни, а тисячі людей, проходячи повз фіалки, згадуватимуть його слова:

Моя голова котиться від посадки до посадки

як перекотиполе

чи мʼяч

мої руки відірвані

проростуть фіалками навесні…

Дмитро Вербич, побратим і командир Максима, в своїх спогадах описав його так, як жоден портрет чи фото не зможуть: «Сьогодні ми поховали Далі. Тонке, глибоке, чисте серце. Що не могло терпіти зла і несправедливості. Що вміло любити. А любов – це дія. Тому він з худенького хлопчака з фіолетовим волоссям перекував і загартував себе на Воїна. Довгий і важкий шлях. Прямий контакт з 20–50 метрів. Засідки. Штурми. Звільнені міста і села. Викошені посадки, по коліно в багнюці. Рейди в тил ворога на багато кілометрів. Влучна робота з мк19. Зухвалі нальоти на ворожі позиції. Арта і авіаудари. Від Києва до Балаклеї, від Херсона до Куп’янська, від Лисичанська до Бахмута. Ніс свій кулемет і працював з ним як Боженька». 

І справді, якщо погортати сторінку Максима, то там багато різного життя.

Максим народився на Рівненщині. Мама – бібліотекарка, тато – інженер. Згодом жага знань та пригод завела його до столиці, де він закінчив Київський національний університет технологій і дизайну. А коли в 2013 році розпочалася Революція Гідності, Максим не забарився. В 2014-му долучився до лав Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Згодом служив у Нацгвардії, а в 2019 році демобілізувався. Про подальші свої кроки він не раз писатиме в поезії, в якій магічним чином переплетені спокійні будні ветерана та знову військового після повномасштабного вторгнення Росії в Україну:

Він переїхав у Бучу в середині березня 2021-го

винайняв маленьку квартиру в цоколі й завів кота

…

як життя

як хвороба

сталась холодна

як крига

війна

урок, що зветься «Спокійне життя», закінчився.

До великої війни Максим Кривцов працював у Центрі реабілітації та адаптації ветеранів «Ярміз» та Veteran Hub. Поміж тим навчав дітей фотографування в клубі «Строкаті єноти». Саме в гурті цих дітей відбулася єдина презентація його книжки «Вірші з бійниці». На дитячому таборі, серед вирваної радості та ігор, Максим читав вірші про смерть і надію.

Згодом я дізналася, що він ще й фотографує плівковим фотоапаратом.

Фото Максима – наче протилежність його поезії: усуціль сповнені надії. Навіть київську стіну зі словами «Я поверну собі своє життя. Обіцяю» Максим вміло трансформував у ще один символ війни:

спокійне життя це хвороба

викинь ці думки

наче використані бахили

втікай звідси

в свій бліндаж

в своє болото

в свої міни

я поверну собі життя

я поверну собі життя?

обіцяю

Ці ж рядки стали назвою виставки фотографій Максима Кривцова в тому ж Києві, але посмертно, виставка ще й досі мандрує Україною. Так серед безлічі його талантів світ зміг побачити ще й його фотографії. Як він і пророкував, смерть зробила його класиком.

Paint It, Black

В одному з віршів Максим признався, що з війною зрозумів, про що співають The Rolling Stones у пісні Paint It, Black. Гадаю, що ми всі зрозуміли це так чи інакше. Пісня, яка стала саундтреком до культового фільму «Цілісно-металева оболонка» Стенлі Кубрика про війну у В’єтнамі, вмить стала нашою реальністю. А кадри з фільму вже ніколи не будуть для нас просто фільмом:

йду по чорній вулиці

на чорне світло

чорні машини

виїжджають на чорне шосе.

У чорному небі металеві чорні птахи

Я ж уперше почула поезію Максима Кривцова в прекрасному читанні актора Олега Стефана. Під час кількахвилинного відео він повільно і зовсім не обережно читав те, що я, певно, воліла б не слухати, але й вимкнути було несила:

Перевантажуємо тіло «В.»

він тепер десь 50 см на 50 см

замотаний в ноші…

Образ тіла дорослого чоловіка, яке визбирують побратими, наче витверезив мене. Уся романтизація війни зникає, коли починаєш читати поезію Максима. «Чорне-чорне дно, від якого не так просто відштовхнутися», писала у відгуку на цю ж поезію режисерка Ірина Цілик. Навіть сам Максим із сумнівом назвав цей вірш «найжахливішим», але додав «руки досі смердять значно жахливіше». Натуралізм війни, який робить безмовними усіх, Максим все ж таки зумів укласти в кілька рядків, сповнених жаху. Іноді поезія Максима може видаватися навіть надто жорстокою. Втім, як на мене, і цього буває недостатньо, щоб описати те, що бачать на фронті та поза ним. У новорічному підсумку року Максим написав: «Все більше втоми та суми наростають, наче пухлини. І ти з ними мусиш ходити на завдання, намагатись бути достойним та вірним».

У листопадовому номері «Критики» письменниця Ія Ківа зауважила, що поети нагадують їй «людей, які після автокатастрофи оговталися першими, вибігли на зустрічну смугу й відчайдушно кличуть на допомогу». А якщо мить катастрофи розтягується на роки, чи змінюється крик тих пророків, що боронять людяність? Чи мають змінюватися слова, вони ж бо подекуди зачерствілі й зниділі? Війна має боліти – це аксіома, а поезією, прозою, зображеннями можна про цей біль розказати. Але як? Вийти за межі некрологів та портретів із чорними стрічками – це мистецтво. Максим Кривцов знайшов форму – це голоси реальних людей, навіть якщо за ними тільки їхні позивні чи ініціали:

Коли мене запитають

що таке війна

я без роздуму відповім:

імена 

У того ж Сальвадора Далі, в якого Максим «запозичив» вуса і позивний, є картина «Обличчя війни», на якій зображена нескінченна кількість людських облич із відбитком страху та жаху. Непораховані на цій картині, такі ж непораховані на цій війні… Максим також «намалював» свої обличчя війни. Його спосіб більш обнадійливий, аніж у Далі, але разом із тим він не оминає жаху та відчаю. В кількох рядках Максиму вдалося вловити цілі фрагменти життя людей: їхні побут, звички, мрії, хобі до війни та все, що з ними залишилося в окопах. Віршовані портрети дуже конкретні, іноді деталей так багато. Видається, що ми з героями поезії знайомі давно, хоч прочитали тільки п’ять рядочків: Роман «Роккі», який «частіше усміхався, аніж говорив»; Льоха «Чорниця», який «фотографував букет волошок» і «ретельно бився»; Коля «Кора» – кулеметник, який загинув під Бахмутом разом зі своїм білим псом Рудді; «Марія» з жовтим, як пшоно, волоссям, яка «любить збирати дощ у долоньки»; «Магдалина» з «Марією», яка «пахла хлібом і молоком»; електрик «Розбійник», який кожної останньої неділі місяця мав зустріч із донькою Анною, та інші. Тисячі таких же неповторних життів, простих і дивовижних.

Проблема знелюднення на війні – це наче норма. Важкі «300» та «200» – це не про відсутність поваги, як на мене, це спосіб боронити себе від реальності смерті, від відчуття поразки й страху, що ти можеш бути наступним. Неназивання імен – це оборона від моменту, наче відтягування вердикту, коли імена стають холодним звуком. Максим же наважується повернути імена так званим бойовим одиницям, адже хай і з болем, це означає повернути їхні життя, віддати належну шану їхній самопожертві, допомогти оплакати. Повернути імена цифрам, яких навіть не озвучують. Кожен із нас вже давно в голові має свою статистику, свій список втрат, свої безконечні списки «за здоров’я» і «за упокій». Максим повертає імена, особистість, мрії. Саме тому його поезію неможливо читати швидко. Це повільний фільм втрат: «Ця бійниця широка. І вона – лише ваша. Варто тільки зазирнути. Не бійтеся», – просив Максим у передмові до збірки.

Найцінніше те, що Максим Кривцов розказує історії людей, які залишаються за кадром. Історія втечі Лілії та Віктора, що переплітається з уривками пісень The Beatles, їхнім побутом у Лисичанську та реальністю війни, коли на блокпосту запитали:

Ти куди?

У ніч?

У ліс?

У Вифлеєм?

Так тисячолітня біблійна історія оживає. Побачити в бруді та крові війни людину, її реальні проблеми, її страх і надію та ще й описати це – рівно ж як розказати про Бога або про Його відсутність.

«Напиши мені пекло»

Максим іде далі, пробує «намалювати» портрет ворога: «Очі Нікіти перев’язані скотчем / руки Нікіти замотані скотчем / голова схилена донизу, наче гілка». У Нікіти весь набір побожного озброєння – нагрудний хрестик, ікони Господа Бога, Діви Марії, ангела-охоронця, тексти псалмів і благословення від матері: «Сину, я благословляю тебе на щасливе життя, найшвидшого повернення, люблю тебе. Мама». Максим пояснює, що насправді означає це благословення:

Я благословляю тебе вбивати

я благословляю тебе палити

я благословляю тебе ненавидіти

я благословляю тебе руйнувати

я благословляю тебе знищувати мрії та міста

я благословляю тебе їсти м’ясо разом із бурятами

я благословляю тебе ґвалтувати

я благословляю тебе

Нікіта, Нікіта, Нікіта

Як, напевно, більшість українців, я бачила сотні таких нікіт із їхніми зізнаннями, бачила самосуд таких нікіт над нашими військовими, чула, як вони «розкаюються», і щоразу питала себе: чи це ще людина? Як виявилося, Максим думав про те саме:

Нікіта справді не знав

у якому він місці

напевне, й не знав

що він, мабуть, людина

Нікіта, ти хочеш пити, тримай.

Бути нікітою – це бути в пеклі як місці відсутності Бога і все довкола себе перетворювати на таке ж пекло:

Тут спочиває номер 176 вічна пам’ять

тут спочиває номер 201 вічна пам’ять

тут спочиває номер 163 вічна пам’ять

тут спочиває номер 308 вічна пам’ять.

«Чи ще у Вас лишився скотч Небесна Канцелярія»

Міркування про Бога на війні сповнені різних спекуляцій, а християнське гасло «З нами Бог!» не раз лунало в історії людства як благословення матерів нікіт убивати, палити, ґвалтувати. Але якщо про Нього згадують на фронті, це принаймні звучить чесно. У документальному фільмі «Поет спеціальних операцій» подруга Максима Олена Смолярчук питає його: «Якби в тебе було інтерв’ю з Богом, яке перше питання ти Йому поставив би?». Максим відповів одним словом: «Чому?». На прохання уточнити тільки додав: «Він би зрозумів». І не в одному вірші додає:

На вулицях і на полях

з’являлись нові Голгофи

ось тільки кулі замість цвяхів

ось тільки артилерія замість списів

Оте прокляте питання «чому?» до Бога – це, певно, те, що за останні два роки найчесніше може запитати людина. Це запит пошуку сенсу в стражданні, який, на жаль і на щастя, кожен має віднаходити самостійно. Бо якими привабливими не були б готові відповіді, вони навряд чи спрацюють у реальному досвіді. Для прикладу, К.С. Люїс в часі Другої світової війни видав книжку «Проблема страждання» з деталізованим раціональним підходом. Апологет навіть спробував зробити певний поділ страждання, зауваживши, що зло можна використати для творення «складного добра». Сучасна психологія це, напевно, назвала б посттравматичним зростом або віднайденням сенсу (за Франклом). Скільки ми не розважали б про це, жоден із нас не волів би бути в такому стані втрати сенсів. А для релігійної людини мовчання Бога особливо нестерпне.

З-поміж різних образів Бога в поезії Максима виринає новітній «невідомий Бог», певно, сам апостол Павло позаздрив би (див. Ді 17, 22-28): «Господь лісу» з важким диханням, як у курця; «Господь автоматичного гранатомета» з гарячими обіймами і молитвою на 32 слова; «Господь сну» пише нерозбірливим лікарським почерком, а ще є «справжній Господь»:

Я заходжу в келію бліндажа

ставлю окопну свічку

за високі листяні дерева

за глибокі яри та природні заглиблення

за ранкову росу

справжній Господь – сміється.

Це тільки спочатку може видатися, що ці образи Бога надто антропоцентричні, але вони мають таке саме право бути, як і обличчя війни, які зобразив Сальвадор Далі, як сотні тих облич, які ми бачимо навпроти. Навіть те обличчя, яке ви бачите у дзеркалі, що воно може сказати про війну і про Бога?

«Дивне окопів бароко / тут лиш говорять про Бога / та я думаю про Ван Гога», – наче іронізує Максим. Проте ті з нас, котрі бачили роботи Ван Гога і знають його долю, ніколи не прочитають ці рядки як протиставлення. Бачити красу, відвагу і щоденну самопожертву в окопах, на кухні, на базарі – це не справа наївного споглядання. Це бачити те, що важко розгледіти в хаосі вибухів, у буднях черг і з опущеним поглядом, – вінець творіння, яке було створене дуже добрим (Бт 1, 26). Це бачити священне в людині, врешті, це бачити Бога. Це також відчайдушна спроба залишатися самому людиною:

весь світ у ранах я візьму цей жовтий скотч

я знаю тут у поміч лише жовтий скотч

У світі, де, здавалося б, важко розрізнити та розділити добро і зло, потрібно хапатися бодай за чиюсь реальну руку поряд. Усім нам потрібно мати таких людей, біля яких можна просто віддихатися. Можливо, саме це й мав на увазі Христос, коли говорив, що кожного, кого ви нагодували, одягли – мене нагодували й одягли. Максим писав як жив і жив як писав. Побратим Максима «Пастух» поділився спостереженням, що в прифронтових зонах часто зустрічалися проросійські люди, але Максим завжди брав харчі та носив їм зі словами: «Це також люди». Відтак абстрактні роздуми про Бога на війні стають дуже конкретною дією заради конкретних людей.

Юлія Вінтонів

Поділитися: