Під такою назвою появилась на польській мові книжка о. Адама Бонєцкеґо. Книжку, яка появилась в Бібліотеці «Споткань», приготовив до друку Пйотр Єґлінскі, надрукована вона у Великій Брітанії і має 147 сторінок. Книжка складається з понад двадцяти окремих репортажів, які охоплюють роки 1976-1978. Передмова належить Марії Віновській, а коротке післяслово самого автора, о. Адама Бонєцкеґо.
Це — унікальна праця, яка охоплює надзивичайно цікавий історичного значення матеріял з життя католицької Церкви виключно одної, перемишльської дієцезії, тієї дієцезії, що була колись одною з найстарших українських дієцезій. На жаль, наша Українська Католицька Церква сьогодні на терені Польщі є поза буквою закону, яка не може посідати жодних власних парафій і посілостей, існує вона в міру існуючих можливостей. Це так, тільки на марґінесі. В праці немає найменшої згадки про нашу Церкву, це зрозуміло, бо тематично тут не підходило. Автор праці вказує, як поставали вимоги релігійного характеру серед вірних і як їх розв’язував єпископ з своїми священиками. Тут мимоволі проявляється гармонійна співпраця Божого Люду, тієї пособорової концепції, себто живої Церкви — вірних, священиків і владик. Всі три складові чинники виявились здоровими, сильними і творчо діючими. Вони при спільній гармонійній співпраці не могли не мати успіху.
Марія Віновська у передмові підкреслює, що це все, що сталось, себто виросли нові костели і каплиці, не можна було собі уявити без єп. Токарчука, який поборов страх і допоміг цей же сам страх побороти священикам і вірним. Урядові чинники комуністичної Польщі, як відмічує Марія Віновська, не раз висловлювались, що з усіма можна договоритись, але не можна було договоритись з єп. Токарчуком, до речі, він — українського походження. Звичайно, тут головними акторами дійства по будові костелів є священики, які своєю подивугідною працею та відданістю для душпастирської праці заохочували і заохочують вірних стати разом з ними.
Сучасні побудовані костели у перемишльській дієцезії мають своєрідну архітектуру. Треба підкреслити, що будова не проходила легко. В першу чергу комуністичні чинники не давали дозволу на будову костелів. Отже, треба було починати різними методами нелегально. Спершу потрібно було відповідного приміщення. Все було так, що знаходились люди доброї волі, які продавали свої посілости з забудовами для священика. Не раз стайня чи стодола за якийсь час ставали костелами чи каплицями. Отже, будова відбувалась в середині існуючої будови, так що ззовні нічого не було видно, що діється в середині. В середині закладались фундаменти, вставлялись стіни, і все упорядковувалось. Завжди знаходились люди, які у відповідний час приходили працювати. В заплянований час розпадались стіни стодоли чи шопи і, на здивування багатьох, а зокрема комуністичної влади, на тому ж місці стояв готовий костел. Уряд не давав за виграну і старався по-різному карати, висувати різні погрози, включно з тим, що приїдуть танками і все повалять.
Марія Віновська в передмові пише: «Накладаються грошові кари. Люди платять. Священик дав все, що мав, на будівельний матеріял. Мешкає і животіє, як дійсний Лазар. Люди це бачать і знають. Коли приходить до суду, стають муром разом з своїм священиком: «Ми всі хочемо костела! Ми всі будуємо…» Якщо так, то всі лавою до криміналу? Влада береться за голову. Міліція пильнує, як може. Але як тут виграти з жінками і дітьми?»
Для ілюстрації можна навести, як будувався костел у Збидньові. До цієї парафії приїхав священик і приватно замешкав в одного господаря, згодом винайняв опущений дім, в якому замешкав. Але вже новий вікарій в 1970 році замешкав в купленому священиком домі. Власне, на цій власності розпочато будувати катехитичний «пункт». Після переведення ремонту дому і вибудування катехитичного «пункту» священик мав судовий процес.
Збиднєв не мав душпастирської традиції. Коли тут з’явився священик, його принято обоятно й навіть ворожо. З партії поширили поголоски: «прийшов, щоб з вас збирати гроші». На запитання якоїсь особи, як о. Францішек Наєк прийшов до Збидньова,він подав цілу свою історію душпастирської праці. Свою працю в Збидньові розпочинав не з матеріяльних справ, але організував релігійне життя і робив, що тільки було можливе. Поширив каплицю. Люди побачили, що не мусять іти на Службу Божу до Залєшан, що мають більше часу. На першій реколекції, яка відбулась в каплиці, було 20 осіб, а в наступних днях трохи більше. До речі, тут не було звичаю ходити на реколекції. Було в багатьох переконання, що це тільки дуже побожні диваки ходять на Службу Божу і реколекції. В таких обставинах ситуація була складна. На купно дому і катехитичного «пункту» гроші дав єпископ, але решту склали люди. На початку пожертви були дуже малі — 200-300 золотих. Коли люди побачили, що будова поступає, то вони давали більше. Режим слідкував, чи священик збирає гроші від людей, але священик грошей не збирав.
Священик закупив за свої гроші будовляний матеріял і переховав в когось. Священик працював сам. Люди ще не мали належного зрозуміння, хоч деякі з них були щирі. Поволі ситуація мінялась.
23 грудня 1974 р. почав відправляти Службу Божу у провізорично вибудованій церкві. Костел був збудований з дощок, зміцнений стовпами. Поліція пильнувала і не допускала постачання. Тому матеріяли привозили пізно вночі приватними автами. На Різдво Христове, 25 грудня 1974 р. відбулося посвячення, яке довершив єп. Блашкевіч при співучасті трьох священиків. Після цього, 29 грудня того ж самого року сталася катастрофа, була велика буря, і костел цілковито завалився. Приходилось плакати, але, на щастя, буря втихла, і треба було все починати спочатку. Людей збіглось багато, одні для рятунку, а другі щоб подивитись. Прийшли люди з села — біля тисячі. До ранку були уложені стіни і покладено половину крокв. Очевидно, о. Францішка покликано до суду і його покарано. Незалежно від кар, оскаржений не змінив свойого поступування і дальше без офіційного дозволу проводив будову.
В дерев’яній церкві відбувались відправи, а рівночасно будувався мурований костел. Були спеціяльні мулярі, які проводили працю. Як міліція з’являлась, вони опускали свої місця і зникали, а опісля, коли міліція забиралась, вони повертались до праці. Тут знову не обійшлося без суду і переслухувань не тільки священика, але й людей, які працювали і допомагали будувати костел. Під час допитів вони все намагались одержати відповіді, що, мовляв, це все їм казав робити священик. Переслухувані незмінно відповідали, що працюють добровільно, що ніхто їм не казав, ані не заохочував до праці, що вони працювали, бо хочуть мати костел. Вони не знають, звідки і хто привозить будівельний матеріял. Люди тісно співпрацювали з священиком. Міліція не могла нічого вдіяти. Коли міліція спала, вони будували костел. Вночі, як поліція спала, люди привезли жердки з лісу і поклали їх перед костелом. Прийшла поліція їх забирати, мовляв, вони крадені, але народ зібрався, обступив поліціянтів, яких було сто, і вони почали відступати. В кінцевому ефекті костел побудовано, і з людьми не можна було змагатись. Люди щиро піддержували священиків. Це було майже в усіх випадках. Правда, були такі, які доносили, але їх скоро знаходили і невтралізували.
Треба признати, що при будові такого типу костелу діялись подивугідні речі. Очевидно, тут треба відмітили відвагу священиків, які своїм прикладом і відданою працею будили народ, який повірив їм та йшов з ними.
Автор, о. Адам Бонєцкі, у післяслові підкреслює, що це є тільки відгуки великого і небувалого процесу, який інспірував єп. Токарчук. Будова костелів без дозволу влади, як пише автор, не повинна бути практикована як маніфестація спротиву проти влади, а радше як душпастирська потреба. Треба признати, що своїми репортажами о. Адам Бонєцкі утривалив історичні факти з життя сучасної польської Церкви. Можемо нашим сусідам-полякам тільки поґратулювати.
Поруч з цим постає питання, а яка ж доля нашої Церкви в Польщі. Чи хтось записав, що сталось з нашими церквами на Лемківщині, які залишились після виселення лемків. Чи хтось цим зайнявся? Варто було, щоб хтось з наших земляків у Польщі занявся цією справою і занотував ці факти для історії Української Католицької Церкви.
