Про непрості стосунки Андрея Шептицького і Болеслава Твардовського
Існує багато публікацій про стосунки між праведним Андреєм Шептицьким та святим Йозефом Більчевським – львівськими митрополитами греко-католицької та латинської архиєпархій Львова. Проте відносно мало сказано про стосунки Шептицького і наступника Більчевського – Болеслава Твардовського. Цей текст, базований на матеріалах ватиканських архівів періоду 1922 – 1933 років, є коротким оглядом кількох основних моментів у відносинах між цими двома єрархами, що були доволі непростими.
Неприязнь у стосунках між Шептицьким та Більчевським була загальновідома. Головною причиною конфлікту стало те, що обидва були духовними провідниками народів з протилежними національно-політичними прагненнями, які проживали поруч на одній території. Можемо сказати, що між Шептицьким та Більчевським існувала певна «рівність». З церковної чи еклезіологічної точки зору жоден із них не був вищий за рангом. До того ж обидва були обрані архиєпископами-митрополитами Львова того самого року – 1900-го. Однак існувала між ними різниця світського характеру: Шептицький належав до аристократичної родини, тоді як Більчевський був простого походження. Однак потрібно пам’ятати, що в тогочасній класовій системі обрання єпископом було чимось на кшталт отримання графського титулу, адже в християнстві прийнято вважати, що духовне царство є вищим від тимчасового. Тому в старих режимах першість належала духовенству, а не шляхті. Іншим пунктом цієї світської нерівності було те, що впродовж панування австрійського режиму Шептицький обіймав впливові державні посади – такі як віце-маршалок Галицького сейму (маршалком Сейму, який діяв у 1861 – 1918 роках, зазвичай був хтось із польських аристократів, а віцемаршалком – українець, найчастіше греко-католицький митрополит. – Ред.) та депутатом Віденського парламенту. Стосунки між цими двома церковними достойниками дуже погіршились під час виборчої реформи 1913 року, особливо впродовж польсько-української війни 1918 – 1919 років. У обох конфліктах церковнослужителі зайняли полярні політичні позиції.
Коли Більчевський помер у березні 1923-го, Шептицький все ще перебував у Римі, чекаючи дозволу повернутися до Львова (після українсько-польської війни 1918 – 1919 років Шептицький був арештований польською владою, проте за сприяння Ватикану зміг покинути Галичину. В Західній Європі він усіляко намагався відстоювати право українців на державність, за що знову був арештований в Познані. – Ред.). Ватиканські посадовці були дуже обережні у виборі наступника Більчевського, оскільки хотіли уникнути подальших конфліктів між вірними Латинської і Греко-Католицької Церков. Папський представник у справах українців отець Джованні Дженоккі був присутній під час смерті Більчевського і заявляв, що майбутній святий висловлював щирий жаль через конфлікт із українцями, однак все ще перекладав тягар провини за нього на останніх. Після смерті Більчевського папський нунцій призначив Дженоккі своїм представником на похороні. Зауваживши, що на події було присутнє греко-католицьке духовенство, Дженоккі доповідав: «Кажуть, що як латинники, так і русини мали б бути задоволені єпископом-помічником Твардовським». Правдоподібно думки Митрополита Шептицького також питали, і він майже напевно не висловив заперечень щодо номінації Твардовського.
Після того, як Твардовський посів львівську римо-католицьку катедру, основними темами суперечок між ним та Шептицьким були: вибір єпископа-помічника для Твардовського, узгодження питання міжобрядових шлюбів, питання, пов’язані з церковним етикетом під час візитів різних церковних достойників, а саме кому належить першість у прийнятті того чи того гостя.
Зазвичай єпархіальний єпископ особисто обирав собі помічника, але дозвіл на цей вибір і саму кандидатуру мусив затвердити Ватикан. У тодішній міжвоєнній Східній Галичині кожна єпископська номінація була пов’язана з політичними труднощами. В наданні Твардовському помічника Апостольський Престол взяв до уваги ті ж труднощі, що були при його номінації. Життєво важливим для церковного і громадського миру було те, щоби кандидат не був жорстким опонентом до українців. Проте лише кілька місяців після обрання архиєпископом Твардовський запропонував кандидатом на помічника отця Мечислава Тарнавського, професора Львівського університету. Фактично ще Більчевський розглядав отця Мечислава як свого помічника, оскільки той поділяв багато його поглядів. Сам Твардовський у роздумах щодо свого помічника прагнув шанувати побажання свого попередника. Однак Тарнавський мав жахливу репутацію серед українців, навіть публічно виступав проти них. На прохання Більчевського він видав памфлет під назвою «Уніатська Церква в Східній Малопольщі (Галичині) під час російського вторгнення та українського перевороту». Найголовнішим було те, що в цьому памфлеті була нещадна критика Митрополита Шептицького і стверджувалося, що український рух за незалежність, «базований на ненависті, рано чи пізно об’єднається з радикалізмом, соціалізмом і матеріалізмом».
А оскільки головний радник нунціатури у справах Галичини – провінційний настоятель єзуїтів отець Сопук був консультантом під час обрання Твардовського, то його думки спитали й з приводу кандидатури Тарнавського. Відповідь отця Сопука не була схвальною, оскільки Тарнавський завжди вважався кандидатом Більчевського і Ендеції (Endecja – польська націонал-демократична партія, Narodowa Demokracja – радикальна партія, яка, зокрема, виступала за полонізацію інших національностей в міжвоєнній Польщі. – Ред.), тому русини будуть невдоволені. Беручи до уваги наполегливість архиєпископа Твардовського, нунцій запропонував влаштувати зустріч отця Тарнавського і Митрополита Шептицького задля їхнього порозуміння. Ця зустріч відбулася 3 січня 1924 року. І хоча Шептицький надіслав позитивний відгук, проте вважав, що Тарнавський є направду найменш бажаним кандидатом через свою громадську репутацію стосовно українців. Насправді нунцій вже написав Твардовському те саме.
Думка Шептицького була важлива, проте не вирішальна. Базуючись на поглядах інших опитаних, нунцій вже зробив висновок, що кандидатура Тарнавського, незважаючи на його позитивні риси, не є доброю. Однак архиєпископ Твардовський звинуватив Шептицького в блокуванні його претендента і поскаржився єпископові Катовіце Августові Гльонду – майбутньому архиєпископові Польщі. Не знаючи усіх фактів, Гльонд своєю чергою скаржився нунцієві Лаурі, що архиєпископ Твардовський був принижений, бо Ватикан надав більшого значення думці Шептицького, аніж його, в справі його ж власного єпископапомічника. Однак Апостольський Престол не змінив своєї думки.
Через два роки отець Тарнавський видав інший памфлет під назвою «Післявоєнні труднощі Уніатської Церкви в Малопольщі», у якому змінив свою колишню антагоністичну позицію щодо греко-католиків. Цього разу навіть польський примас кардинал Далбор опонував номінації, оскільки розглядав другу працю як нещиру. Нунцій Лаурі пояснив Твардовському, що «Ватикан все ще не схвалює цього вибору, незважаючи на факт, що небо і земля похитнулись», щоб досягти цього. Шептицький «не скаже ні слова проти Тарнавського, оскільки знає: поляки переконані, що він є причиною проваленої номінації». Твардовський пізніше формально просив Шептицького, який погодився і написав безпосередньо Папі про позитиви кандидатури Тарнавського. Але номінація так і не відбулася.
Другий конфлікт між Шептицьким і Твардовським виник на тлі змін до угоди про міжобрядові шлюби, відомої як Concordia (лат. – гармонія, єдиним серцем. – Ред.) 1863 року (документ під назвою Concordia був підписаний греко-католицькими та римо-католицькими єпископами у Львові в 1863 році та затверджений Папою Пієм ІХ. Він регулював умови міжобрядових шлюбів між вірними візантійської і латинської традицій. Згідно з цією угодою, зокрема, діти в мішаних подружжях повинні були виховуватись відповідно до статі: дівчата в обряді матері, хлопці в обряді батька). Стверджуючи, що новий Кодекс канонічного права 1917 року скасував угоду, Твардовський вважав, що має розв’язані руки. Шептицький наполягав, що Concordia повинна залишатися в силі, тому що українці в Польщі перебувають у нерівноправній позиції. Іронічно, що discord (англ. – дисгармонія, незгода. – Ред.) між єпископами призвела до того, що Concordіа (гармонія) залишилась в силі з єдиною зміною – право надання дозволу на зміну обряду, яке досі було зарезервоване за Римською курією, передавалося апостольським делегатам і нунціям.
Третій конфлікт між двома львівськими архиєпископами відбувcя під час двох відвідин Львова кардиналом Августом Гльондом, примасом Польщі. Під час першого візиту 1928 року він очолив євхаристійну процесію і помітив відсутність Шептицького та його духовенства. Скандал вибухнув, коли Шептицький відвідав цивільну церемонію, щоби привітати кардинала. Архиєпископ Твардовський стверджував, що надіслав запрошення і на релігійну частину візиту, однак Шептицький заявляв, що не отримав його.
Промінь світла пробив затьмарені стосунки в січні 1930-го, коли Твардовський взяв участь у святкуванні 30-ої річниці призначення Шептицького Львівським архиєпископом. Заносилось на те, що Митрополит Андрей бажав залишити в минулому всі образи. Пізніше, того ж року, на Євхаристійному конгресі в Познані Шептицький і його оточення зробили великий вияв єдності, а його семінаристи співали на обіді єпископів.
Коли ж Гльонд удруге відвідав Львів, щоби взяти участь в зустрічі єпископів наприкінці 1930 року, настала черга греко-католицького архиєпископа приймати гостя. Цього разу аристократ продемонстрував найкращі традиції, до яких зобов’язує становище. Відомий, але дратівливий церковнослужитель граф Пйотр-Тадеуш Жевуський (котрий пізніше перейменував себе на отця Креуза) так описав приготування до свята: «Трикімнатна квартира, повна прислуги, була готова для нього, прикрашена дорогоцінними гобеленами, безліччю квітів і творами знаменитого польського живописця. Слуги архиєпископа одягли спеціальні лівреї з цієї нагоди. [. . . ] Кир Шептицький пішов зустріти його на станції з Кир Будкою, з капітулою і визначними священиками міста. Кардинал зайняв своє місце в лімузині, його зустрічали зі всіма почестями за східним обрядом. У супроводі духовних чинів та свого почту він відвідав собор святого Юра, поцілував ікону святого покровителя, помолився перед Найсвятішими Дарами і зупинився на хвилину перед чудотворною іконою Теребовлянської Матері Божої, покровительки об’єднання Львова».
Проте візит і 1930 рік (в тому році у Польщі відбувались Євхаристійні конгреси, і на початку того року Митрополит Шептицький брав участь в конгресі у Познані, про що вже мовилося. – Ред.), який розпочався так гарно, закінчився невдало. Станові та освітні відмінності між двома єрархами проявились уже на початку зустрічі єпископів у Львові. Твардовський почав тиснути на кардинала Гльонда, аби зупинився у нього, що, зі слів Жевуського, було «першим проявом відсутності такту». Через наполегливість Твардовського грандіозний вечірній прийом у Митрополичих палатах, який готувався і був анонсований у запрошенні, довелося скасувати: «ще одна відсутність делікатності і образа гостей». Твардовський монополізував решту візиту, і кардинал змушений був припинити все це, виправдавшись наступним чином: «Я змушений поїхати, інакше тут буде битва». Твардовський не з’явився до кінця конференції, поставивши в незручне становище свого помічника. Врешті Гльонд відбув до аеропорту в супроводі лише українців. Латинський архиєпископ не прислав свого чудового автомобіля, хоча це було б належно, оскільки Шептицький був відповідальним за церемонію зустрічі. Та якими б не були його наміри, поведінка Твардовського була фіаско етикету в сфері, яку Шептицький, навпаки, дуже тонко відчував.
Візит кардинала Гльонда до Львова збігся з початком жорстокої кампанії проти українців. У ніч перед його прибуттям поліція заарештувала 20 хлопців з митрополичого сирітського притулку. День, імовірно, був обраний як провокація, щоби затьмарити візит. Ці події передували й політичному переслідуванню 1931 року. Розпочалися ув’язнення і тортури політичних опонентів маршала Пілсудського, жорстока «пацифікація» українських сіл у відповідь на вандалізм польських маєтків. Ця очевидна відсутність солідарності спричинила поглиблення розколу між єрархією Візантійської та Латинської Церков, українські єпископи були ображені мовчанням своїх польських колег під час погромів. Лише завдяки наполегливості Папи Пія ХІ шість років по тому представники Греко-Католицької Церкви взяли участь у Польському пленарному соборі.
Сьогодні багатьом людям важко зрозуміти той розлом, який існував у Європі між різними національностями, навіть серед священнослужителів однієї віри. Об’єктивний неморалізаторський погляд допомагає нам краще зрозуміти ці складні події. Роздумування над певними тертями в стосунках Шептицького і Твардовського допоможе контекстуалізувати їхнє листування в період Другої світової війни, яке викликало значну увагу дослідників.
о.д-р Атаназій МакВей
