Десять років тому, 29 жовтня 1989 року, у Львові сталася подія, яка сьогодні вже є історичною. Одна з найбільших церков – Преображення Господнього повернулася у лоно УГКЦ. Про це на ранішній літургії оголосив отець Ярослав Чухній і новина миттєво поширилася по місту. На одинадцяту годину дня всі навколишні вулиці були переповнені людьми. Впродовж наступних кількох тижнів церква не зачинялася день і ніч: сюди з’їжджалися віруючі грекокатолики з усієї Галичини. Молилися плакали…
Історична справедливість відновилася, бо саме тут, у церкві Преображення Господнього, зародилась ініціятивна група на чолі з її настоятелем Гавриїлом Костельником по приєднанню до Російської Православної Церкви і організації історичного Львівського собору 1946 року. За подією десятилітньої давности – інша особа, отець Ярослав Чухній, теперішній настоятель храму Преобоаження Господнього, протосинкел Львівської Архієпархії УГКЦ. З ним – розмова нашого кореспондента.
- Отче Ярославе, Ви все ж таки росли і формувалися в часи розвинутого соціялізму, вчилися в радянській школі. Як у тих умовах сформувалося покликання до священства?
Попри ту науку, яку діставав у школі, попри загальну нехіть до християнства, яка тоді домінувала, в душі завжди було присутнє почуття чогось таїнственного. Та й бабця свого часу була церковною сестрицею, навіть мала відзнаку від митрополита Андрея Шептицького, яку він вручив їй особисто, то ж ділилася цими спогадами. Після закінчення середньої школи я, потрапив в дуже віруючу родину дружини. Її батьки були твердими греко-католиками й націоналістами, за що відбули десятиліття заслання, не ходили ні до православних храмів, ні до костелу. Спочатку дивно було дивитися, як родичі дружини ставали біля радіо і слухали літургію з Ватикану. Вони й познайомили з греко-католицькими священиками: отець Смаль таємно уділяв тайну шлюбу, отець Будзінський ховав тестя й правив поминальні літургії вдома. Бачачи їхню простоту, ревність, я й собі захотів бути священиком.
Ми з дружиною часто ходили до церкви і якийсь внутрішній спокій я знайшов в легально діючій тоді Успенській церкві. Сподобались проповіді о. Віталія Політила, о. Могиляк з цієї ж церкви став моїм духовним наставником. Якраз він і допоміг мені стати священиком, хоча, це була довга історія. Я тричі поступав до семінарії – у 80, 81 та 82 роках і тричі мені відмовили. Пізніше я це зробив, трохи злукавивши. Так мені порадив зробити покійний митрополит Николай Юрек: не писати в анкеті про те, що в мене є вища освіта. Пройшло…
Московську православну семінарію я закінчив екстерном. Дуже завдячую о. Політилу, який відкрив мені свою бібліотеку. Отець Володимир Ярема (теперішній Патріярх УАП Ц) вчив мене церковного співу. Згодом митрополит Юрек рукоположив мене на диякона і я так би ним залишився, якби не «горбачовська відлига».
- Як до Вашого вибору поставилась дружина?
Якби не вона, я б ніколи не став священиком. Я був би цілком інакший. Їй першій я відкрив своє бажання. Маючи закінчену музично-педагогічну освіту, вона працювала на той час викладачем музики у Скнилові. Як тільки я вступив до семінарії, дружину звільнили з роботи. Вона добре натерпілася, бо був такий момент, що я й поштарем працював, й зарядником рулонів на видавництві «Вільна Україна». Мої родичі ставилися до цього не дуже прихильно, а от дружина мала якусь внутрішню певність і весь час підтримувала мене, пізніше висловила готовність поїхати куди завгодно на парафію. Перша моя парафія була у Великосілках Кам’янко-Буського району. через рік перейшов до Львова, у церкву Петра і Павла, куди мене забрав о. Ярема. Тоді. у серпні, я не міг зрозуміти його кроку, та й він тримав мене на віддалі від себе. Через о. Ігоря Царя (тоді він ще не був священиком) я познайомився з владикою Стернюком, підпільними священиками. У тій колотнечі, яка склалась під осінь, мене перевели в церкву Преображення Господнього, де помер парох. На той час вже відбувався повний розкол Церкви. У жовтні група православних священиків заговорила про автокефалію, але не про УАПЦ, поїхали до Києва на зустріч з Філаретом вирішувати як випередити УГКЦ. Пригадаймо, на той час 17 вересня вже відбувся багатотисячний похід за її легалізацію. Інша група священиків вже думала по-іншому. В суботу ввечері 28 жовтня ми з отцем-сотрудником домовились про те, що в неділю переходимо в лоно УГКЦ. Розійшлись зі словами «До боротьби!», але ранок підніс мені сюрприз: отець передумав… Під те, що сталося, сьогодні підводять різні контексти, підставляють певні речі. Ніяких речей не було й нічого не було спляновано, тільки діяв Святий Дух.
- І все ж, були якісь мотиви?
На той час я дуже чітко бачив, що Православна Церква зробила дуже поважну шкоду своїй сестрі, взявши активну участь у тому фарсі – псевдособорі 1946 року. Католики вже молились на Підвальній. Я не раз завдавав собі питання: чому я на той час потрапив у Преображенську церкву? Мабуть, Божий задум був у тому, щоби поправити несправедливість, бо з цього місця вийшла та кривда, завдана Греко-Католицькій Церкві. Може, під тиском, під певними різними тягарами о. Гавриїл Костельник розпочав організацію цієї ініціятивної групи, але це було тут. У Божому задумі було вчинити цю реституцію саме звідси, як би ми на це не дивилися сьогодні. Є певні речі Божого пляну.
Спати в цю ніч я не міг, багато молився. Потім на машинці написав звернення до Вселенського Архієрея Івана Павла П і до Московського Патріярха Пімена, де сказав, що відходжу від православ’я і лучуся з Католицькою Церквою.
- Чи Ви це якось погоджували з громадою?
У церкві до останньої хвилини ніхто нічого не знав. Якби я сказав про це наперед, мене б не допустили навіть до служби, адже був у цій церкві лише три місяці. Пригадую, що й так пережив того ранку багато . О пів на сьому були назначені хрестини й коли приїхав до церкви, вона була зачиненою. Зрозумів, що все виявлено і мене не допускають до храму, та згодом надбіг паламар з вибаченням і словами: «Я заспав», відчинив церкву. Йому я й шепнув на вухо: «Сьогодні я переходжу в лоно УГКЦ «. Тут же прийшов настоятель, о. Андрій Горак і каже: «Ви чули, о. Ярославе, що греко-католики нині забирають одну і найбільших львівських церков?» Я вже тримав в руках грекокатолицький Требник, який отримав від Митрополита Стернюка і пішов в боковий вівтар правити літургію. Шепнув дякові про те, що сьогодні переходжу, той відразу з хвилювання почав співати. Службу трохи відтягнули, зійшлося більше людей. Вкінці служби я зачитав звернення, яке було схвально сприйняте віруючими. Ніякого насильства з нашого боку не було. Нас прийшли привітати греко-католики невідомо звідки. До одинадцятої години дня всі навколишні вулиці були заповнені людьми.
- Як на це прореагувала православна ієрархія?
Хтось хотів цього дня впровадити православного архієрея Іринея, але коли він приїхав і побачив тут стільки людей, лише запитався: «Чого мене сюди привезли?» Отець-сотрудник оголосив з цього приводу голодування, пробув у храмі кілька днів, чекав, що буде якась реакція від влади.
- І якою була ця реакція?
Якби тодішній мер міста Богдан Котик дав команду очистити від людей вулиці і навести порядок – не було б проблем. Це зробили б швидко, але саме своєю пасивністю він найбільше підтримав мене. Маніфестація 17 вересня була серйозною пересторогою властям. Наступної неділі до лона УГКЦ повернулося коло п’ятдесят громад в різних місцях Львівщини, а в цілому по Галичині перейшло до 400 священиків.
Першого листопада проти мене ще розпочали судову справу, через неї «пройшло» 213 людей, але перед самим Різдвом справу закрили.
- Ви зараз є парохом тієї церкви, це колись служив о. Гавриїл Костельник, постать неординарна, сильна, суперечлива. Як Ви оцінюєте його вчинок?
Таку апологетику, як він написав – «Місце Католицької Церкви у світі» важко де знайти. Чи маємо право судити його за вчинок, за наслідки? Я гадаю, що він великі думки мав, турбувався про віру в системі, яка наступала. Знаю, що робив старання аби зберегти свою семінарію, домагався інших речей. Я гадаю, що він задалеко зайшов у своїх домаганнях, й у Москві в ньому побачили потенційного ворога. Він все ж таки вихований в католицькому дусі, то ніяк не міг погодитися на те, аби влада керувала Церквою. Він не є проста фігура.
- Посада протосинкела є найвищою, яку може займати одружений священик в ієрархії Церкви. Пояснить, будь ласка, що входить до Ваших обов’язків?
Протосинкел або Генеральний вікарій (це більше вживається в латинській традиції) – це помічник єпископа. Він, як відомо, має три влади: законодавчу, виконавчу і судову. Протосинкелу він делегує виконавчу владу, то ж в мої обов’язки входить дбати про духовний стан всієї єпархії. Я знаю як священики почувають себе на парафіях, чи вони мають якісь проблеми, як почуваються вірні. Доводиться розв’язувати конфліктні ситуації. На щастя, зараз їх поменшало. Маю опікуватися хворими священиками чи родинами покійних, є багато інших справ, які потребують мого втручання.
