Поміж скарбами християнської релігії перше місце займає Божественна Літургія. Ми звикли поточно говорити Служба Божа. Вона є безсмертною Христовою установою, чи пам’яткою, яку Божественний Спаситель оставив християнському світові на віки вічні, як діло відкуплення людського роду. Значення Служби Божої, як безкровної жертви нового завіту, вимагає, щоб Боговірні миряни її високо цінили, поважали та любили. Щоб одначе так було, то ми вірні візантійсько-українського (греко-руського) обряду, чи точніше члени Помісної нашої Церкви, мусимо пізнати молитви та обряд нашої Служби Божої. Ідеться бо про те, щоб ми докладно пізнали та зрозуміли нашу чудову, прекрасну Службу Божу. Відомо, що Службу Божу установив Ісус Христос на Святій Тайній Вечері зі своїми апостолами перед своїми страстями і смертю на хресті-дереві.
Назва Свята Літургія це переклад грецького слова «гейтейа літургія», що означає «Божий, приналежний до народу». Це значить «діло на користь цілого народу». В сакральному значенні Божественне діло, це Служба Божа. Значиться Служба Божа за своєю природою є службою людей перед Богом. У латинському обряді Служба Божа відбувалася в латинській мові, то ж вірні крім римлян її не розуміли. Тому в часі лат. Служби Божої приймали участь священик і людина, що грала на органах, а решта людей мовчала, або здебільша відмовляли приватні молитви. У східній Церкві не має тихих Богослужб. У східний Святій Літургії приймають участь усі вірні в Церкві, себто: священик, церковна прислуга, то є вівтарні хлопці, свіченосці та миряни. Всі вони є учасниками Служби Божої і творять одну християнську спільноту, і саме тому ця всенародня Богослужба, всенародне Божественне діло, в якому віддається Богові найвищу честь через молитви, пісні, гимни, а головно через приношення безкровної жертви-Святе Причастя.
Треба ще раз підкреслити, що Службу Божу установив Ісус Христос, а не Церква, не Апостоли. На Тайній Вечері Він узяв той хліб і, звертаючись до Апостолів промовив: «Прийміть і їджте, це є тіло моє, а опісля узяв чашу, подякував і дав Апостолам, кажучи: «Пийте з неї всі, бо це кров моя нового завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів». «Це робіть на мій спомин». Ото ж це заповіт Ісуса Христа, це його тестамент і безсмертний дарунок для всього людства.
За знатоками Святої Літургії, то мотивом Ісуса Христа встановити Службу Божу було бажання увіковічнити Себе на землі, полишити пам’ятку відкуплення людського роду, яке наш Спаситель довершив, умираючи на Голготі на Хресті! Розуміється і воскрес! Муки, смерть і Воскресіння Христа це жертва Христа зі спонук безмежної любови до нас усіх. А з цього прямий висновок, що Служба Божа це безкровне повторювання, відновлювання і продовжування Христової жертви на Хресті та Його Воскресіння.
У Божому храмі то є в святилищі на трапезі в кивоті постійно перебуває Ісус Христос. І тому, як тільки ми вступаємо в Божий храм, ми повинні забути про все інше, про все те що є поза Церквою, а цілим єством, думками, серцем і душею бути свідомими, що вступаємо в Божий Дім. Із цього моменту ми повинні поводитись у Божому храмі так, як це приписує наш Візантійсько-Український (греко-руський) обряд. Входимо до храму Божого серединою, прямо лицем до трапези, то є до престолу в святилищі. Трапеза симоволізує в нашому обряді повторення жертви Ісуса Христа на хресті. Робимо глибокий поклін зі знаком хреста, то є хрестимося, склавши три пальці правої руки: Бог Син і Бог Дух Святий. У нашому обряді є тринітарний культ Богопочитання, себто почитаємо Пресвяту Тройцю. Два пальці означають дві природи Ісуса Христа – Божу й людську. Ідемо до тетраподу, цілуємо на ньому Божі ікони, а відтак приступаємо до аналою по правій і лівій стороні тетраподу (якщо такі є) і цілуємо теж ікони, світимо свічечки, а якщо є ще час перед Службою Божою, то відмовляємо приватну молитву перед іконою Матері Божої чи Ісуса Христа. Помолившись, відходимо на своє місце, кланяючись на обидві сторони нашим сусідам. Ця поведінка нашого обряду символізує і виявляє почуття нашої християнської спільноти в Божому храмі. Священик, відкриваючи царські двері кланяється вірним у храмі. Трапеза-престол, перед яким священик служить Святу Літургію, це символ слави. Чому? Бо через принесення жертви і воскресення Христос дав людям змогу доступити до Бога, то є до царства небесного.
У нашому обряді Служба Божа це діялог між священиком і вірними. Це значить, що всі приявні на Св. Літургії повинні приймати активну участь, себто на всі зазиви священика вірні повинні відповідати. Вселенський Собор Ватиканський II окремим Декретом наказує обновити Церкву обрядом Св. Літургії. А Східним Церквам з притиском наказує очистити їхні обряди від різних чужих засмічень, а нашому обрядові зокрема слід очиститись від усяких латинізмів і полонізмів, як: дзвінків, відмовлювання у часі Св. Літургії вервиць і взагалі приватних молитов, клякань і інших чужих практик, На превеликий жаль так воно досі ще не сталось. Навпаки, не вміємо правильно хреститись, клячимо в часі освячення, б’ємось у груди перед Св. Причастям, як латинники, тощо. А шкода, бо латинська Церква починає вводити в себе практики східнього обряду, як принимання Св. Причастя стоячи, читання св. Апостола, тощо.
Видатний знавець Св. Літургії нашого обряду о. д-р Б. Липський твердить, що наша Служба Божа є найкраща, найвеличавіша та найцінніша. Він міркує, що все християнство не створило нічого більш величнього як Служба Божа св. Івана Золотоустого чи св. Василія Великого. У нашому обряді немає тихих Св. Літургій, а ведеться діялог поміж священиком і вірними в храмі. На приватні молитви в часі Св. Літургії немає місця ні часу. Впрочім чи можуть бути кращі молитви як ці, які дає Св. Літургія? Уже Велика Ектенія охоплює всі прохання, всі людські потреби, духові і дочасні. Слова «Господи, помилуй» це змістовна молитва, з якою звертаємось до Ісуса, щоб помилував нас грішних, щоб опікувався нами і дав нам потрібну ласку. Одначе найважливіше те, що в часі Св. Літургії миряни разом зі священиком і церковною прислугою творять Христову Церкву! Тому, якщо ми в Божому храмі на Св. Літургії приймаємо активну участь, не думаємо про щось інше, не відмовляємо приватні молитви, але уважливо відповідаємо на всі зазиви священика, то ми всі є співслужителями Служби Божої! Ми всі тоді маємо церковне священство. Ми всі тоді є Божий люд. Таке є вчення св. Павла, апостола народів. Отож слід міцно наголосити нашу активну участь у Св. Літургії, бо якщо ми й присутні в Церкві, але не учасничаємо в Св. Літургії, себто не беремо активної участи діялогом, то ми на жаль є мертвими учасниками. А це не то що противиться нашому обрядові, але й божеству Св. Літургії! Бо на Службі Божій не я самий, не ми самі, прохаємо Бога потрібних ласк, але прохає з нами і за нас Ісус Христос. Відомий бо вислів Христа: «там де вас двох збереться на молитву, там і я є з вами». Тож, приймаючи активну участь у Службі Божій ми єднаємось з Богом. Один юнак, що побожно приймав участь у Службі Божій заявив був раз своїй мамі: «я більше не піду на Службу Божу». Чому поспитала мама? «Бо я постійно бачу в часі освячення, що священик тримає в руках маленьке дитятко», — відповів юнак. Чи потрібно сильнішого аргументу в справі в справі активної участи в Святій Літургії?
За приписами Східної Церкви вірні, крім старших і дітей повинні вислухати Службу Божу стоячи. Одначе ми звичайно сидимо майже цілу Службу Божу. Це теж запозичене від латинників, а ще більше від презбітеріян. У нас в Україні вірні стояли. Звичайно молодь стояла попереду. На поселеннях ми то встаємо, то знову сідаємо в коротких між собою перервах, чинимо в Церкві стільки стукоту шуму, що направду це порушує тишу та повагу Божого храму. При цьому слід відмітити, що підчас малого входу та в часі читання Св. Євангелії вівтарні хлопці повинні супроводити обхід і читання Божого слова горіючими свічками. Горіючі свічі символізують світло Христового слова, його науку Божої правди. У Східних Церквах у часі читання Св. Євангелії засвічується все світло на знак торжества та радости, бо перед вірними з’явився Христос і промовляє-навчає устами священика!
У Херувимській пісні в нашому обряді вірні та священик символізують Херувимів. Вірні стоять підчас цього великого входу зі Святими Дарами, які священик переносить з проскомидійника на престол. Цей вхід неначе сповіщає, що буде центральна точка Св. Літургії, себто освячення і споживання Святих Тайн. Слід уважливо затямити кінцеві слова Херувимської пісні: «тож відкиньмо всяку турботу, щоб приймити царя всього, якого супроводять ангельські чини». «Алилуя» — це єврейське слово «Хваліть Господа». Наш обряд розуміє в цьому реченні Херувимської пісні-гимну те, що вже в цьому моменті вірні повинні перестати думати про життєві марні справи, а застановитись над тим, щоб чистим серцем і чистою душею від гріха гідно приймити Христа в Св. Причастю. В часі освячення вірні нашого обряду обов’язково повинні стояти, а не клячати. Чому? Бо в цьому моменті, як священик вимовляє слова: «Прийміть і їджте це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів», самий Христос з’являється між нами, щоб пожертвуватись і дати Себе в поживу вірним. Отже наш обряд в особливий спосіб вітає стоячи, як і годиться, Христа Царя! Вірні слухаючи цих слів священика, повинні склонити голову та в цей спосіб віддати пошану нашому Спасителеві й Відкупителеві. Впрочім до такої стоячої постави закликає нас вірних священик: «Статьмо гідно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб святе приношення в мирі приносити». Отже станьмо, а не приклякнімо! Прикро, що в багатьох книжечках Св. Літургії, які видали Отці Редемтористи чи Отці Василіяни вже по Ватиканськім Соборі, аж роїться від закликів: «вірні клякають», «вірні встають», а клекотом підніжків зневажається Святі Тайни на престолі.
Освячення і Св. Причастя є органічно зі собою сполучені. Приготування до Св. Причастя це Господня молитва «Отче, Наш»! «Хліб наш насушний дай нам днесь», а не «хліб щоденний», як це у багатьох книжечках ще досі написано. Бож мова про тіло Христове, як хліб життя. Щож торкається клякання перед прийняттям Св. Причастя, то це грубе порушення нашого обряду. Аджеж священик виразно закликає вірних: «Зі страхом Божим і з вірою приступіть», а не приклякніть. А після Ватиканського Собору II Латинська Церква ввела принимання Св. Причастя теж стоячи, то ж зірвала з традицією, яка тривала майже дві тисячі літ. На ще одну обрядову поведінку мирян у часі Служби Божої слід звернути увагу, а саме на молитву перед св. Причастям. Ідеться про покаянну молитву «Вірую Господи і визнаю»… Звичайно при словах «Помяни мене… і «Боже милостивий…» ми невільничо наслідуємо латинників, а зокрема польську практику й б’ємось пястуком у груди. У нашому обряді вимовляючи повищі слова, хрестимося так велить наш обряд. Аджеж священик, відмовляючи покаянну молитву, хреститься, а не б’ється у груди. У цій молитві містяться визнання і почування, які оживити кожного, хто приступає до Св. Причастя. Також і вірні, які хоч і не приступають до Св. Причастя, повинні хреститись, а не битись у груди. Бо згадка про гріх нещасного Юди викликує обридження до гріха, а в парі з цим щире покаяння наверненого розбійника по правиці Христа на Голготі. Значиться, почуванням віри, покорою і жалем за поповнені гріхи, себто щирим покаянням, а не биттям у груди, найкраще можна приготовити наші душі до споживання тіла й крови Ісуса Христа під видами хліба й вина. А втім звичай биття у груди взятий від Митаря, а це тільки притча. Підходячи до Св. Причастя, слід цілувати ікони на тетраподі, складаємо руки на грудях і поступаємо до священика, щоб прийняти Св. Причастя.
Вкінці треба підкреслити, що найкраща участь людини в Св. Літургії це прийняти Св. Причастя. Перші християни, потайки приймали участь у Св. Літургії, а при цьому всі приймали Св. Причастя. Наша Матірна Церква Ісповідниця і Мучениця на землях України та по різних лагерах і таборах Сибіру також є в новітніх катакомбах і потайки ісповідує Христове вчення. Святу Літургію наші брати та сестри слухають теж крадькома перед атеїстами й потайки приймають Святе Причастя. А це значить, що вони терплять за Христа й водночас Христос терпить разом із українським боговірним народом. Так, вони є направду правдиві християни Христа ради!
