Якоїсь безсонної ночі, коли думалося безладно про все і ні про що, Дмитру спала на думку геніальна ідея, як позбутися того задавненого гріха, що гриз його непомітно, але надокучливо понад 20 років. Він буде щомісяця відкладати по 100 гривень, аж поки не складе рівносильну 400 дойчмаркам суму, а тоді віднесе всі гроші тому пресвітерові, який і спокусив його, мораліста, в політиці взяти й розтринькати той клятий хабар.
Таких безсонних ночей у його житті було чимало й до цього, думок, геніальних, як йому попервах здавалося, ідей чи творчих задумів, відповідно, було ще більше. Він інколи чіплявся за них, гарячково обмірковував, струшуючи із себе залишки сну і відкидаючи вже й спроби трохи подрімати до ранку, додумував деталі та нюанси. І в такі натхненні хвилини йому здавалось, що ось воно щастя і повнота життя, навіщо впадати в хандру і піддаватися різним спокусам. Саме в такі безсонні ночі він, інтроверт і меланхолік, перелопачував і просівав крізь сито своє нехитре життя-буття. Щоразу вже не терпілося дочекатися ранку, щоб розпочати нове життя і втілення цих своїх ідей та задумів.
Але кожного такого ранку життя виїжджало на второвану колію, йшло своєю чергою – неквапливо, звично, з іронічним поглядом на себе й оточення та ще з легшою чи сильнішою нудотою після сфарадлованої ночі, і це відкладало на потім здійснення найзаповітніших і найнесподіваніших мрій та ідей. Зі зникненням занепадницького настрою обіцянки та обітниці віддалялися не тільки в часі, але й у ранзі значимості: на передній план виходили речі буденніші та не менш важливі в конкретній обстановці чи то на роботі, чи вдома. Ба більше, всі ті геніальні ідеї банально стиралися з пам’яті, яка в юні роки була аж неприродно ідеальною, а зараз стала нікудишньою, як старе решето, котре, окрім маленьких, ледь видимих квадратних дірочок, мало ще й проріхи від механічних пошкоджень. Тому й не дивно, що через день-другий Дмитро втрачав азарт і нетерплячку, а ще через тиждень уже й не згадував про ті свої ідеї.
Отак він і жив, скромний викладач історії: на видноті усього містечка, де всі усіх знали якщо не на ім’я-прізвище-назвисько, то хоча б у лице. А він якраз і не міг терпіти оцієї видноти, вона приносила йому саму прикрість, а не дивіденди чи блат. Постійно хотілося побути на самоті, утекти від цього баламутного світу.
Та сталося несподіване: ідея спокутувати гріх за взятий колись хабар не забулася, вчепилася в мозку за одвірок якоїсь комірчини і вже не хотіла її покидати, час від часу нагадуючи Дмитрові про себе. Він ловив себе на думці, що думає про те, як і де дізнатися про свого хабародавця, того посланця диявола, з яким його зла доля звела чверть століття тому, коли він на хвилі демократії пішов у політику, в міські депутати і навіть якийсь проміжок часу, зовсім не значний, був чиновником, бо в той реформаторський час несподівано постало на сесії питання обрання заступника голови виконкому з числа депутатів, от його й обрали, хоч він про людське око трохи опирався.
Правду кажучи, ту історію йому не хотілося пригадувати, вона була йому неприємна, гнітила душу. Він кляв себе і свою нерішучість, що так тоді сталося, адже він і на гадці не мав вирішувати якісь питання недемократично, несправедливо, а тим більше за підкуп. Черговий відвідувач його робочого кабінетика площею 10 квадратних метрів, де співрозмовникові можна було дивитись прямо в очі без обмовок, де можна було зауважувати не тільки колір тих очей, але й тремтіння прожилків у них, не віщував жодної несподіванки, а тим паче біди, навпаки – викликав чимось довіру і симпатію, і вже через якусь хвильку щиро прагнулося йому допомогти. Прохач – пресвітер однієї з протестантських громад, що активно з’являлися в їхньому містечку в часи перебудови і гласності та між якими він не бачив відмінностей. Прохання не було аж таким складним – дати в користування клаптик землі, що виявився нічиїм і захаращеним, а найголовніше, що прилягав до тієї ділянки, яку вони вже купили разом із хатою. Питання потребувало проходження через земельну комісію, яка активно взялася за роботу і змушена була збиратися на засідання щотижня: земельні питання радянська влада загнала в такий глухий кут, що тепер з’являлося по кілька претендентів на земельні площі й куточки. Депутати-неофіти почали свою діяльність, спираючись на звичаєве право, бо ні досвіду, ні законів спершу не було. Лише через кілька місяців з’явився Земельний кодекс – офіційний документ, що покликаний був навести сякий-такий лад і провести реформу з найбільш наболілого питання на Верховині, де ґазди трималися за свої лази-сінокоси і в часи колгоспів, де ровенної землі було як кіт наплакав, де за всіх часів земля-годувальниця ставала предметом кривавих роздорів.
І ось коли Дмитро Іванович як чиновник від людей і для людей, щиро прагнучи піти назустріч громаді, до якої ставився підкреслено толерантно, вже пообіцяв, що сприятиме, аби питання розглянули без бюрократичної тяганини, що виступатиме за виділення того занедбаного клаптя, нехай будують там свій молитовний дім, саме тоді на столі перед ним ніби нізвідки з’явилися кілька складених удвоє невідомих йому грошових купюр.
«Це вам удвох із Василем Степановичем від нашої громади на знак вдячності за вирішене питання». Поки господар кабінету сидів розгублений, свердлячи поглядом ті кляті банкноти, ні одна жилка в очах гостя не сіпнулася: пресвітер виговорював ніби завчені слова звично, буденно.
А тоді у двері постукали. І що було робити? Дмитро Іванович на якусь мить ніби язика проковтнув, для нього то було вперше і дійсно несподівано. Двері між тим уже почали відчинятися. Зараз мала статися катастрофа, моральне падіння та ще й при свідках, мораліст-демократ мав перетворитися на чиновника-хабарника, грім серед ясного неба (хоч за вікном був короткий січневий день), що ще мало трапитися? Але відвідувач швидким рухом пересунув якусь теку з паперами саме на те місце, де кляті гроші пропікали лаковану поверхню стола. Все сталося миттєво, за частку секунди.
Ще через хвильку пресвітер попрощався, скориставшись нахрапистою вдачею нового прохача, який зайшов до кабінету, не чекаючи ніяких дозволів: настали нові, не радянські часи.
Дмитро Іванович не зовсім уважно вислухав свого наступного гостя, уже й не пам’ятає, по що той приходив, бо його турбувало зовсім інше: як тепер він мав учинити? Поділитися з головою виконкому, як раяв пресвітер, означало ще, окрім всього іншого, признатися в своєму моральному падінні й примиренні з ним. До того ж йому було відверто соромно. Притаїти гроші і пролобіювати потрібне рішення теж було неприйнятно, бо тоді він зречеться принципів, які відстоював у повсякденному і найперше в громадсько-політичному житті. Віддати гроші на якусь благодійну справу теж означало зрадити себе: у місті такі новини дуже швидко стали б відомі загалу, і тоді постало б питання, звідки в нього такі гроші. Залишити все як є, може, само розсмокчеться? Він же все одно відстоюватиме інтереси цієї симпатичної йому громади.
Ні, віддати назад. Знайти спосіб і рішучість у собі і таки повернути гроші господарю, хоча він підозрював, що в тій ситуації пресвітер тільки виконував волю когось невидимого, далекого. І він твердо вирішує, що як тільки завбачить свого спокусника, запхне йому ці 400 марок нагло в кишеню та й по всьому.
Життя тривало, минали дні, а нагоди повернути ті злощасні гроші не було. Проблема з виділенням земельної ділянки хоч і зі скрипом, але вирішилася позитивно, тоді ще ці питання разом із депутатами не були зав’язані на безумовній вигоді. А через кілька місяців Дмитро Іванович несподівано для всіх пішов геть зі своєї «вогненної», як сам жартував, посади. Депутати на сесії за відставку проголосували, він повернувся в своє училище, а на численні запитання допитливих відбувався відмовками, мовляв, набридло працювати за меншу зарплату.
Минали місяці, навіть роки. Принагідної зустрічі зі знайомим пресвітером так і не відбулося. І Дмитро ті гроші, випадково потрапивши на базарчик сусіднього райцентру, поміняв на купони. Так, на ті нетлінні, як їх називали люди, гроші перших років незалежності. Вони мали дивну звичку – невпинно знецінюватися і зникати. Ніби вивітрювалися.
Дмитро теж їх попросту розніс, розкильтував на якісь дрібниці. Уже й не пам’ятає, чи сильно вони йому підсобили. Бо ті буремні 90-ті були суцільним стресом і нескінченним станом, коли здається, що ось-ось, ще трошки, і полівить. Але про самі гроші та факт свого падіння не забулося.
Життя людське коротке. Коли з ним трапилася ота прикра пригода, він був віку Христа. І наче й не жив (бо все якісь реформи, революції, Майдани), а тут уже й про пенсію подумати не завадило б. Працював на своїй скромній посаді, яка здавалась не так посадою, як покликанням, професійно зростав і вигоряв, а останніми роками заповзявся рендешно ходити на Службу Божу. Але навіть на сповіді не признавався, що колись мав таку прикрість, не бажаючи того, таки взяв, як не називай, хабаря.
І не знати, скільки б він так мучився, якби не його безсонна ніч і геніальна ідея про майбутню заначку, що мала завестися в нього попри його вічне невміння відкладати гроші на чорний день. Однак і на цей раз втілити ідею в життя йому ніяк не вдавалося, незважаючи на те, що криза 90-х уже ніби й минула. А далі була то криза світова, то пов’язана з війною, то ще якісь негаразди, і відкладати якщо і вдавалося, то тільки тимчасово: він умів не тільки пташити докупи, а й безсоромно з тієї купки відбирати.
Дмитро випадково дізнався, що заїжджий пресвітер протестантської громади в їхньому містечку відійшов у кращі світи. Його однокласник, що не знати яким робом із громадського активіста перетворився на підкреслено умиротвореного братчика цієї громади і через якого він планував вийти на нового їхнього очільника, теж несподівано помер ще зовсім молодим. Інших людей у цьому товаристві він зблизька не знав. Так, із деякими вітався на вулиці, ото й усе.
Зрештою, яка різниця, кому віддавати борг, якщо це мало бути богоугодною справою. Він щомісяця не відкладатиме сотню гривень до заначки, а віддаватиме «на храм» там, де сам є парафіянином.
Однієї неділі, на пущення, після Служби Божої священник з амвона оголосив, що на їхню парафію прибули два ченці-місіонери з якогось відомого львівського монастиря. І якось так вийшло природно, що Дмитро захотів піти того вихідного ще й на вечірню.
Він був вірником не дуже ревним, до церкви ходив нерегулярно, плутався у церковних порядках і приписах, єдине, що знав і чого дотримувався, це сповіді та причастя перед Великоднем. Поки жила мати, вона його спонукала йти на Службу Божу, а він внутрішньо чомусь опирався, вважав, що людина повинна йти до Бога сама, без примусу. Ходив зрідка, і не так із принуки матері, як через бажання показати свою підтримку їхній упослідженій громаді, котрій довелося правити Служби Божі просто на вулиці, під плотом біля їхнього храму, який від них радянська влада вкрала і який влада нова, українська, не змогла чи не захотіла повернути. А коли неньки не стало, пішов уже регулярно, щонеділі, ніби оправдовуючись перед матір’ю, що не слухав її, нерозумний. І поступово вник у премудрості церковного життя: що бажано стежити за ходом літургії та співати разом з усіма, що причащатися можна цілий місяць після сповіді, якщо не маєш смертного гріха, що більшість його сусідів причащаються щонеділі. Тож він теж почав робити це постійно. Якось на храмовому святі купив собі товстенький червоний молитовник «Будьмо уважні» сучасною українською мовою, бо вони перейшли на богослужіння українською ще в 90-х. Тож цілком природно долучився до спільного співу і разом з усіма виводив усе – від «Царю небесний…» до «Боже великий, єдиний…»
Але на сповіді про свій задавнений гріх не згадував, переконував себе, що голосував тоді не за гроші, а з внутрішніх переконань. Та й, якщо відверто, соромно було перед священником. Окрім того, заспокоював себе, що робив іспит власної совісті з часу останньої сповіді. А тут справді спливали в пам’яті тільки якісь незначні грішки.
Заїжджі монахи були геть несхожі між собою: один молодий, високий, поставний, веселий і велемовний, а другий – старенький, огрядний, повільний у рухах і солідний, немов сам Любомир Гузар. Говорив він теж повільно, не вдаючись до перепадів сили голосу, але так впевнено і щиро, що в церкві змовкало все, навіть діти, і в цій тиші його голос здавався дзвінким і досяжним до всіх закутків, мабуть, аж на подок. До того ж на обличчі хоч і проступала печать старечих хвороб, але воно світилося непідробною добротою і мудрістю та викликало щиру прихильність парафіян.
Отож Дмитро ніби струснув із себе постійну лінь і відгукнувся приходити не тільки на недільну вечірню, а й на щоденні надвечірні літургії в будні протягом цього першого тижня Великого посту. Тоді у нього й виникла думка піти висповідатися, виказати той свій давній гріх, який не дає йому спокою, хоч він і почав давати «на храм» щомісяця по 100 гривень з кожної зарплати і вести відлік своєрідного повернення боргу.
То було нелегко навіть у розмові з цим симпатичним стареньким і добрим монахом – отако признатися: так, мовляв, і так, я хабарник, взяв колись 400 марок і хочу покаятися за цей гріх. Але у пришвидшеному темпі ніби поспішав щонайскоріше позбутися тягаря, оповів і про обставини гріхопадіння, і про свої гризоти через це, і про своє рішення віддати поступово таку ж суму «на храм».
Священник мовчки і терпеливо вислухав сповідь, хоча мовилося тільки про один епізод, про одненький, але грішище, стиха кашлянув, на хвильку задумався, а відтак низькуватим притишеним голосом почав розмірковувати: «Та можна й так, як ви оце собі надумали, але тут ідеться не так про точне повернення боргу, як про спокуту і покаяння. Тут треба зробити якось так, щоб ви позбулися отого тягаря, що мучить вас, визволилися від нього. Може, вам дати на службу за щось благодатне, наприклад за здоров’я наших воїнів з АТО чи за оздоровлення немічних?»
Його роздуми були прості й водночас здавалися мудрими та рятівними: ось вони, покаяння і спокута, близька в часі, зрозуміла і прийнятна.
Дмитро так і вчинив: наступного дня перед літургією підійшов до братчика, який приїхав із ченцями з монастиря, і попросив записати його прохання про три служби: за воїнів АТО, за немічних діточок, за онкохворих та склав свої пожертви на це.
У неділю на Службі Божій монахи-місіонери прощалися з громадою, яка вже встигла їх полюбити. Дмитрові теж було на серці трохи сумно, але водночас і легко, бо зауважив, що той невидимий тягар ніби пропав, випарувався. А через кілька тижнів зловив себе на думці, що не думає більше про нього, і ледь не забув вділити за звичкою зі своєї зарплати традиційну лепту «на храм».
