Це глибокі і багатомовні слова, які проказав Ісус на хресті. Це межа цього людського, що доходить до розпачу, до краю і відкривасться це складне до зрозуміння, несподіване і неохопне, животворче — Боже. І ось ці зрозумілі, людські слова, слова найбільшого розпачу, бо вже немає жодної надії — «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» знову постають перед нашими очима на початку Великого Посту, який відкриває перед нами новий цикль життя у Христовій Церкві. Цей період у році Христової Церкви висуває перед нашими очима особливо виразні і найбільше визначальні фрагменти життя Ісуса Христа, без яких не можна собі усвідомити Його світлого воскресіння, яке завершує відкуплення і спасіння людського роду. А водночас це світле Христове воскресіння, без якого наша віра була б марною, дає відповідь на радісний прихід Богочоловіка на землю, себто на нашу туземну дочасність.
Ось цей період Великого Посту у житті Христової Церкви приходить кожного року після радісних свят Різдва Христового, себто різдвяного циклю, що кінчається святом Стрітення Господнього. Після радісного забавного часу Великий Піст немов нас спам’ятує і заставляє до серйозної призадуми над пройденим і майбутнім нашим духовним життям, яке провадить до небесних висот. Великий Піст у Христовій Церкві ставить перед нашими очима непорушні християнські вартості, які оживляють наше постійне духовне оновлення, що приходить через наше умертвлення, нашу глибоку призадуму над нашим буттям, наш іспит совісти і Святу Євхаристію.
Великий Піст пригадує нам і одночасно приготовляє нас до зустрічі Христового Воскресіння, а також до потойбічного, вічного життя, а тим самим виразно підкреслює і ставить перед наші очі, що наше туземне пов’язання і прив’язання є незмінно дочасним. При цьому належить нам усвідомити собі, що наша дочасність тут на землі є дуже важливою, бо вона є визначальною і вирішальною на наше потойбічне — вічне життя. Іншими словами, нашим дочасним життям ми маємо покласти тривкі основи для нашої душевної безсмертности у Божій безконечній вічності.
Тут варто нагадати і пам’ятати слова Ісуса Христа, який сказав: «Я є дорога, правда і життя». Це особливо глибоко вагомі слова, але ж це не тільки слова, це пройдене незаперечне життя Ісуса Христа. Від цієї дійсности не будуть вільні ті, що стануть Його — Христа вірними послідовниками. Христос Спаситель, як Бог і людина, посідав людську природу, яка, з одної сторони, виявилась — «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?», а з другої у Божій неперевершеності, коли Христос, умираючи на хресті, говорить до другого розбійника: «Поправді кажу тобі: ти будеш сьогодні зі мною у раю» (Лука, XXIII, 43). Як виразно і наявно є представлено ці дві природи — Божа і людська, яку часом так тяжко зрозуміти. Вони є сказані у тих же самих обставинах — на хресті. Ось ця безмежна розпач, майже безнадія, і в той же самий час та незаперечна певність, всемогучість і тільки Божа неперевершеність.
Ми належимо до тих щасливців, бо ми є сучасниками великих подій, що збулись і відбуваються, великого українського народу, який ішов хресним шляхом через довгі, довгі роки. На наших устах були слова: «Боже мій, Боже мій, чого Ти нас покинув?», і ми не раз питали, чи є Господь на небесах, чи існує Божа справедливість? Антихрист зруйнував наше духовно-християнське життя, зникли по наших селах і містах Божі храми з хрестами, що були знаком перемоги над дияволом зла. І ми є безпосередніми свідками, як закінчується Велика П’ятниця українського народу на основі найбільшої Божої Заповіді Любови. Не пімста, яка породжує нове зло, а любов, що розтоплює залізо, невтралізує найбільш закам’янілі людські душі, сьогодні перемагає. Хто ж може заперечити ці неймовірні і багатьом мало зрозумілі Божі правди?
Хай цей Великий Піст послужить нам для роздумів не тільки над нашим особистим життям, але також над розвитком подій і долею всього українського народу, який справді воскресає до нового життя. Подумаймо також над нашими Українськими Церквами і просім Всевишнього, щоб наші Церкви, їх апостоли у своїй праці стреміли до цього Господнього — «щоб усі були одно», чи як це сказав св. п. Патріярх Йосиф: «За єдність Церкви й народу». Пробуймо все менше і менше звертати увагу на прикметники, які нас розділяють, а працювати у повному дусі найбільшої Божої Заповіді — Любови, яка незаперечно веде до єдности. І в цей період Великого Посту, часу роздумів над нашим туземним життям, повинні також серйозно застановитись ті, що посвятились служити у Божому Винограднику і перестали під час святих Літургій з ненависти уникати слова: «…і вас, православних християн». Звичайно це слово поминається не з філологічно-церковних мотивів, але, скажімо просто, з ненависти. Варто тут нагадати слова: «Як хто каже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець». Пам’ятаймо, що людей можна обдурити, але не Бога! Відновім кожний у себе найбільшу Божу Заповідь — Любов Бога і Любов до ближнього, яка незаперечно визначує шлях до світлого воскресіння, а тим самим до вічного потойбічного життя.
М. Г.
