У статті «Два начала» січневого числа 1979 ми розглядали у нашому журналі тільки сам принцип цього двоєначалля у Церкві. У рямцях журнальної статті не було можливости унаявнити тих жахливих наслідків, які наносила безперестанно Церкві незбіжність, чи — як би наш великий Сковорода сказав — несродність цього людського первня з Божим. Уся трагедія в тому, що це «людське» у Церкві розумілося аж надто часто пейоративно, просто людське з найгіршого боку. Висувалося уряд і гідність на перше місце, а носія цього ж уряду окружалося недоторкальним і недопускальним для ніякої критики. Коли ж і виходили на яв аж надто приземні людські властивости носія цього уряду, то завжди віру в авторитет виправдовувала софістика: Що ж тут людина? … Бог і з каміння силен вчинити синів Аврамових … Бог, а не людина керує Церквою … Як непорівняльно краще складалась би історія Церкви, як би людський первень у Церкві інтерпретовано так, що це якраз «людське» повинно б було бути радше оптимально людське, отаке людське, на яке може здобутися тільки свята людина, тільки по-людському у найвищій мірі досконала людина!
Власне історія Церкви доводить, що коли це людське начало розумілося так, що для справування найвищих і найбожественніших дійств вистачає отаке людське, з яким людина приходить на цей світ, або в більшості ці ж самі люди вікують з ним увесь свій вік, то Божа Церква невимовно страждала на цьому. Церква тоді хиталася у своїх основах, а від тотального її падіння захищало Церкву єдино Боже начало і Божа вселаскавість. Мабуть найбільших струсів зазнала Церква від хвилі, коли політика і дипломатія заступили ці два начала — Боже і людське (людське в розумінні «досконало людське»). Боже зведено тоді до мертвої тільки для формули, а людським визнано рафіновані спекуляції, хитрощі і дипломатичні заходи.
Цікаво, що «патрімоніюм Петрі», оте набування і поширювання земних посідань Апостольського Престолу, були довгі століття ключевими справами Церкви, як такої. Ще інша турбота Апостольської Столиці — це зведення Христової Церкви до одного обряду, обов’язково римокатолицького, бо такий виявився найвигіднішим і в парі з уніфікованим кодексом римокатолицького права щоб можна було безвідказно та безпроблемно володіти. Чи по-Божому — зовсім інша справа. В міру цього історія Церкви чотувала постійно дві кляси католиків. Одна кляса — Державні потуги, для якої знадобилось особливе (упривільоване) трактування. Друга кляса — бездержавні, чи з правила завойовані деякими, добре баченими зо сторони Апостольської Столиці, потугами. Цих завойованих на добавок їхнього горя треба було ще й в Церкві до решти притискати. Ну, що ж? У монархічній системі не може бути інакше. Щонайменше дві кляси таки мусять існувати. Одні родяться на те, щоб володіти (байдуже яким шляхом і якими засобами) … Другі ж на те, щоб жити послушними рабами без ніяковісеньких прав, без своєї історії, без своєї багато-багато-вікової традиції, здані хіба на волю і вигоду чужих владарів «Божого царства» … Ще цікавіше, що ці дві мірки, які прийнялися у Церкві Христовій, дожили наших днів. Не спинили їх існування ні Вселенські Собори, ні у рядигоди декрети папів, ні жодні реформаторські заходи в Церкві. А в міжчасі Боже начало так видимо керувало Церквою, що ця ж сама Церква мусіла спонтанно вичути, що гряде гроза, що Церква опиниться перед катастрофою і безвихідним провалом. А все ж, дивним дивом, Церква ніколи не відказалася від політики.
Коли хто-небудь вичув увесь неймовірний тиск заряду (наснаження) цієї окаянної політики в Церкві і то впродовж цілого свого віку, то ми, члени цієї Божої Установи, вичули й до знесилля пережили за всіх!!! Нас живцем роздирали й католики та й не-католики. Для одних і других ми були повсякчас притчею «во язиціях» … А все ж зламати нас Господь не дозволив.
Тоді, коли впродовж століть ми тільки вершили височенні гори святими ісповідницькими трупами і виливали за Божу Церкву ріки святої крови наших мучеників, ми ні одного разу не знайшли найменшої піддержки, ні навіть не почули голосу потужного арбітра, щоб спинив цей жахливий геноцид. Ми мали в розумінні церковної політики розплистися у нірванні за допомогою нашої власної крови.
Нехай хтось тепер нам авторитетно скаже, що це якоюсь принаймні мірою було Боже, Божий допуст, чи хоч би Божа Воля у Церкві Господній! У міжчасі ми зо своєї сторони хочемо твердо поставити наше з глибин душі переконання, що всі ці факти говорять до нас про зовсім щось діяметрально протилежне. Ми, українці-католики, мусимо розглядати це і визнати все це, як іменно і абсолютно НЕБОЖЕ у Церкві. Звідкілля ж воно взялося? Просто з того, що в двоєначаллю Церкви Боже начало замуфіковано зовсім, а людському, до речі, найгіршого сорта людському надано у Церкві примат. Без сумніву, ніщо не стається без Божого Провидіння. Здогадуватися хочемо, що наші довговікові терпіння допускало Боже Провидіння так для нашого власного духового вироблення та утвердження у вірі, як і для спам’ятання тих, що у великій мірі надуживали і своєї сили, і свого значення і своєї власти.
Коли ж ідеться про спам’ятання, то ми, українці-католики, мусимо попасти у невилікований скепсис. Коли ж це спам’ятання прийде? Адже нашу Матірну Церкву, по-геройськи вірну Апостольській Столиці, зліквідовано на наших землях!!! Чи Апостольська Столиця сказала в цій справі своє рішуче слово? За ввесь понтифікат папи Павла VI не сказано ні словечка, що наша мученицька Церква існує — нехай і в катакомбах. Натомість і на превеликий жаль ми знаємо, до судорожного болю знаємо, щось зовсім протилежне. Апостольська Столиця присутністю свого офіційного і уповноваженого делегата і його гробовим мовчанням апробувала рішення московського «патріяршого собору» у Заґорську … Мало того, веде з таким «чесним» партнером коштом нашої Церкви … діялоги! А ця Церква, що розбудилась слізми, горем і працею її вірних по всьому світі; ця Церква, що виросла як кровна Дочка нашої Церкви-Ісповідниці, що ж Вона? Тимчасова Церква, чи зовсім нова Церква з ласкавої химери Східної Конґреґації до того часу, аж вона зовсім розплинеться у римокатолицькій Церкві??? Чи таке трактування нашої Церкви треба також уважати Божою Волею? Чи думали колинебудь архітекти зовсім небожої політики в Церкві, що для нас, українців, Церква не зовнішна уніформа, а таки наша людська істотність, що Церква для нас така сама частина нашого неподільного «я», як і наша національна тотожність?! Тим, які не знають нашої історії, ми скажемо, що ніяка Церква на світі не заступить нам нашої Рідної Церкви. Тим більше, що впродовж 1000 років ця Церква була так для нас суб’єктивно, як і для цілого світу об’єктивно повсякчас правовірна і безперестань доводила своїми чинами, а передусім нескінченим своїм мученицьким подвижництвом цю свою якраз правовірність!
Можливо Церква, очолена Апостольською Столицею, обминула б і цим разом особливо слушного затаврування, якби Боже Провидіння не помішало. Це Боже Провидіння послужилося своїм живим Речником за нашу Церкву. Устами нашого Ісповідника, Блаженнішого Патріярха Йосифа так на Вселенському Соборі, як на всіх Папських Синодах та на всіх можливих авдієнціях у Папи, представлено Апостольській Столиці необхідну конечність рятування цієї Церкви. Єдиний засіб вдержати Українську Католицьку Церкву, так докраю вичерпану зовсім не-божими витівками, що виходили дивним дивом в найбільшій мірі з Апостольської Столиці, могло тільки бути категоричне визнання цієї ж Апостольською Столицею ІСНУЮЧОГО ВЖЕ В НАС ПАТРІЯРХАТУ і тим самим ОСТАТОЧНЕ ПОКІНЧЕННЯ З ГОРЕВІСНИМИ ПРЕТЕНСІЯМИ СХІДНЬОЇ КОНҐРЕҐАЦІЇ ДО НАШОЇ ЦЕРКВИ!
Мабуть нічого менше ми, українці-католики, що стільки жертв склали за Апостольську Столицю, і не могли від Апостольського Престола вимагати. Кажемо свідомо «вимагати», бо і діти можуть також ставити свої домагання до батька.
Про що ж бо ідеться? Не про покарання виновників жахливого голокасту … Апостольська Столиця хіба знає, що ці виновники були виключно по її стороні … Ніяка це зрештою для нас сатисфакція. Ідеться нам єдино про те, щоб Боже начало правоправило в Божій Установі. Що більше, ми, українці-католики, готові раз на завжди забути оце споконвічне мачушине трактування, ЯКЩО ДЕКРЕТ ПРО СХІДНІ ЦЕРКВИ БУДЕ ВРЕШТІ РЕШТ ЗДІЙСНЕНИЙ НА НАШІЙ, ЖОРСТОКО ПОКРИВДЖЕНІЙ ЦЕРКВІ.
ЕПІЛОГ
Міг би Бог оснувати свою Церкву на єдиноначалі, не допускаючи в нічому й до ніякого вияву оцього зовсім базнадійного і нескалькульованого людського начала. Міг би, воістину, а проте так не вчинив. Чому? Тому, що Бог у своїй Премудрості й Доброті потребує таки для своїх незбагненних плянів цієї людської співучасті у Його Божому ділі. Але ж цю людську співучасть Бог розглядає, як щось найвище, на яке людину стати, а в ніякому разі як щось «таке між іншим» за сторони людини. Бог міг би навіть скувати оце «людське» до тієї міри, що там, де це людське зовсім виродиться, там міг би Господь своєю Божою силою унешкідливити це людське та ще й перед лицем усіх людей показати, як ці Його «співучасники» гидкі й мерзенні в Його очах. Це, наприклад, у самій Католицькій Церкві в сучасну хвилю визначало б, що принаймні одна третя з найвищих носіїв Божеських, воістину, гідностей, мусіла б у більш, або менш драматичний спосіб перейти чистку на пересторогу людям доброї волі. Та Бог діє за своїм святим пляном, а не за людським.
Господь наш Ісус Христос, вибираючи Симона- Петра на Скалу, на якій Він утвердив свою Церкву, знав, що цей же Петро через кілька годин відречеться Його… Не тільки знав, але й виразно передвістував це. А все ж Господь допустив, щоб це й звершилось.
У випадку св. Петра цей його упадок був на повне його переображення. Чи від сьогоднішніх недостойників Божих гідностей можливо цього самого вичікувати — не нам про це судити і не нам цього вирішити. Зате ж, приймаючи як абсолютно певний закон, що Господь оснував свою Божу Установу на двоєначалі, ми мусимо і усвідомити собі і твердо прийняти за своє «вірую», що те людське, яке удостоїлося бути співучасником Божого, може тільки тоді вив’язатися із свого достоїнства, коли воно буде тільки вершинно, героїчно і справді по-святому людське.
