Визначний ювілей святкує в 2016 році василіянський монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці в селі Боронява на Закарпатті. Чернечий осередок розташований в краї, що має назву Мараморощина. В наші дні Боронява – активний центр релігійного життя.
Історія обителі розпочалася в 1716 році, коли парох сіл Нижнє Селище та Копашневе отець Іван Козак прийняв постриг, збудував собі «хижку» і невелику церкву. Фундаційну грамоту для монастиря видали в квітні 1716 року, засвідчив її головний суддя Хуста. У монашестві засновник Боронявської обителі прибрав ім’я Йосиф. З часом до нього приєдналися інші ченці. У 1727-ому, коли отець Козак уже не жив, ігумен отець Парфеній вибрався до київських святинь.
«Ігумен Боронявського монастиря Парфеній відвідав печери Київського монастиря і про це дістав посвідчення від архимандрита Йоаникія з датою від 3-го червня 1727 р.», – писав історик Закарпаття отець Михайло Лукчай.
Печери та поява ікони
За усною і літературною традицією, перші боронявські василіяни, як і київські, жили в печерах у лісі, хоча й монастир уже стояв. Однак джерельних свідчень про ці давні підземелля, а також про безпосередній статус монастиря в перші його роки бракує. Не згадано боронявського ігумена й серед тих, що були на зібранні настоятелів василіянських монастирів 9 липня 1733 року, на якому вони обрали собі протоігумена та утворили централізовану провінцію ЧСВВ у краї. І коли 15 червня 1755 року мукачівський єпископ Михайло-Мануїл Ольшавський скликав у Красному Броді собор ігуменів провінції – капітулу – для обрання нового протоігумена, то Мараморощину на ньому представляв єдиний єромонах Манасій Пукач, ЧСВВ. У середині XVIII століття монастирі Мараморошу, в тому числі й Боронявський, формували у складі закарпатської провінції святого Миколая осібну групу на чолі з «ігуменом марамороським», який репрезентував ці обителі на чернечих Соборах. Очевидно, що головним для монастирів Мараморощини впродовж певного часу в середині XVIII століття був Бедевлянський (у теперішньому Тячівському районі). Ця єдність монастирів краю зберігалася й наприкінці XVIII століття.
Боронявський монастир мав велике господарство і був розташований в зручному місці, що й визначило особливості історії цієї обителі. На схід звідти діяв набагато давніший монастир в Углі, але він занепав, а господарку почали адмініструвати боронявські василіяни.
Осьовою подією для монастиря стала з’ява Богородиці одному з насельників обителі у XVIII столітті біля криниці, коли він набирав воду.
«Богоматір була одягнена в білу, немов сніг, одіж, поверх котрої був блакитний плащ. Голова Божої Матері була оточена діадемою сіяючих зірок. Руки її ніжні, пальці витончені. На правій руці тримала накидку так, якби тримала дитятко Ісуса на руках. Обличчя миле, уста дуже гарні», – читаємо в одному з пізніших описів з’яви.
Після розповіді монаха про цю з’яву нею зацікавився молодий єромонах Йоаникій Базилович, ЧСВВ – майбутній перший історик Підкарпатської Русі. Користуючись свідченнями, він намалював Матір Божу на полотні і подарував її монастирю перед празником Благовіщення у 1785 році. На саме свято боронявські монахи посвятили ікону і поставили її на іконостасі над святими дверима, аби вірники могли доступитися і помолитися.
Ліквідація та відновлення
Люди почали масово сходитися до монастиря і джерела. Багато із них засвідчували свої зцілення. У 1774 – 1783 роках монастирську церкву ґрунтовно оновили, однак у 1789-ому обитель потрапила під «йосифінську касату» – була ліквідована в рамках політики Габсбургів із «впорядкування» мережі монастирів та закриття монаших осередків, які не могли самі себе утримувати і не провадили місійну, освітню або благодійну діяльність. І все ж Боронява такою не була – монастирський храм був водночас парафіяльним, а господарство мало великий потенціал. Відтак у офіційно ліквідованому монастирі перебували ченці-адміністратори. Серед них – заслужені отці-василіяни Спиридон Молнар, Никифор Отуртай, Макарій Світлик, Авраамій Колесар, Григорій Феєр та інші. В цей час Боронява офіційно була дочірньою парафією Хуста, а її адміністратори – помічниками хустських парохів.
На початку ХІХ століття корпус келій у Бороняві відремонтували, а вже протоігумен отець Йоаникій Базилович навіть хотів відновити обитель. Та відповідний час настав тільки в середині того віку, після того як до значного розвою обителі доклався отець Яків Бованкович, ЧСВВ. Незалежний статус монастиря відновили в 1851-ому. Надалі до його розвитку значно доклалися ігумени Йосиф Завадський та Єронім Фізир (обидва – ЧСВВ). У 1874 році звели новий монастирський храм, а 21 вересня 1888-го в Бороняві освятили ще й парафіяльну церкву Різдва Пресвятої Богородиці – до приходу «совітів» у ній служили василіяни. Цей храм будували з 1847 року на ділянці, наданій місцевим ґаздою Федором Клованичем.
З огляду на особливе значення Боронявського чернечого осередку мукачівський єпископ Юлій Фір цак подбав про те, аби Папа Римський Лев ХІІІ декретом від 28 березня 1893 року надав монастирю нові відпустові привілеї та індульгенції, затвердив відпусти на празники Благовіщення, святого пророка Іллі та Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Відтоді на ці три свята перед іконою ставили дерев’яні сходи, аби вірники могли підійти та поцілувати її.
Обителі у ХІХ столітті належало 25 гектарів землі, 2 гектари лісу, пасовисько, два водяні млини, будинки.
Як викрадали ікону
Після Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини Хустська народна рада прагнула приєднати Підкарпатську Русь до України, але історичні обставини склалися несприятливо – молода Українська держава впала. Закарпаття ввійшло до складу Чехословаччини. Загалом Мараморощина була тією частиною Закарпаття, де місцеве населення найуспішніше відстоювало свої національні права. З іншого боку, духовенство Мукачівської греко-католицької єпархії було сильно мадяризованим і сподівалося на швидке повернення угорців. Мадяроном був і єпископ Антоній Папп. Тож нова влада почала підтримувати православний рух, вигідний і численним російським білогвардійцям. Хвиля насильства, пов’язаного з переходами нетерпимістю, охопила околиці. Її зупинили вже зусилля нового єпископа Петра Ґебея та василіян, які за допомоги і під проводом галицьких співбратів приступили до реформи.
Бороняву також захопив поділ: у 1927 році в селі через дорогу від парафіяльної збудували православну церкву Вознесіння Господнього. І все ж більшість місцевих вірників тісно горнулися до ГКЦ та василіян, а в 1921 році серед новиків Мукачівського монастиря був уродженець Бороняви Петро Клованич, народжений 25 квітня 1907 року.
У 1927-ому (за іншими даними – у 1928-ому) після відпусту на Іллі православні викрали ікону Матері Божої, цінні речі та отруїли воду в криниці. Один із них заховав реліквію у себе вдома. Але цей чоловік незабаром помер і перед цим розповів про місце перебування святині – реліквію повернули на місце. Ворожнеча в Бороняві стихла тільки у 1930-их.
Прощі в Бороняві стали об’єднавчим чинником для греко-католиків Мараморощини. Починаючи з коронації ікони Матері Божої в 1893 році до Боронявського монастиря йшли не лише українці, а й представники інших національностей – мадяри, чехи, словаки та румуни. Можна бути майже впевненим, що приходив із вірниками до Бороняви і молодий парох з недалекої Углі, а потім Стеблівки отець Юрій Станинець – автор численних статей релігійної тематики, письменник, голова заснованого на межі 1938 – 1939 років єпископом Діонісієм Няраді Товариства греко-католицьких священиків. Незважаючи на складнощі перетину кордону, монастир Благовіщення з процесіями відвідували (наприклад, у 1935 році) і вірники з тих 11 українських парафій, що опинилися в межах Румунії. Тогорічний відпуст у Бороняві зібрав тисячі учасників, з яких три тисячі 486 приступили до Святого причастя. Проповіді виголошував отець Севастіян Сабол, ЧСВВ. У 1934 році 80 православних вірників із села Данилове процесійно прибули на відпуст і взяли в ньому участь.
Війна, підпілля і відродження
Із постанням Карпатської України в 1938 році українські василіяни зайнялися активною роботою в Хусті, адже змушені були покинути Ужгород – південні низинні частини краю окупувала Угорщина. Природно, що розташування біля нової столиці Карпатської України сприяло посиленій увазі і Церкви, і влади до Боронявської обителі. Новим, реформованим ігуменом монастиря 17 грудня 1938-го став отець Іван Сатмарій, ЧСВВ. Попереднього ігумена Бартоломея Мотринця і отця Костянтина Голиша через проугорську агітацію вислали у Маріяповчанський монастир.
15 – 17 березня 1939 року відбулася вирішальна битва на Красному Полі, в якій війська Карпатської України хоч і стримали угорців та завдали їм значних втрат, не змогли витримати натиску сильнішої армії. Окупанти намагалися встановити цілковитий контроль і над Церквою – серед заарештованих у той час свідомих василіян був отець Діонісій Дребітко з Бороняви. Власне він та отець Йосиф Завадяк стали останніми довоєнними боронявськими ігуменами. 23 жовтня 1944 року в Бороняву зайшли частини Червоної армії і почалася нова голгофа ГКЦ. Останній відпуст у монастирі відбувся на празник Іллі в 1946-ому. Навесні 1948 року влада насильно закрила обитель, а ченців відправила до Імстичева. Звідти – в тюрми, табори, на заслання.
Але вірники, незважаючи на тиск, щороку збиралися біля монастиря, не даючи його зруйнувати. Їх переслідували міліція і компартія, арештовували, штрафували, не враховували трудоднів у колгоспі. І коли 21 червня 1956 року з таборів був звільнений отець Йосиф Завадяк, то повернувся в рідні краї і зайнявся підпільним служінням. Особливо драматичним був відпуст 1957 року. Тоді, за інформацією радянських чиновників, «віруючі прийшли з сіл Драгово, Золотарево, Бистрий, Велятино, Березово Хустського району. Були віруючі із с. Тересва Тячівського району, а також з Рахова, Ясіня і Середнього Воляного та ін». Партійні функціонери намагалися розігнати вірників, але їх зібралося ще більше. Як засвідчував секретар колгоспної парторганізації Цвєтков, отець Завадяк планував звершити літургію…
Режиму ніяк не вдавалося знищити Церкву. Тож «будівники світлого майбутнього» пішли на черговий злочин – 3 грудня 1958 р. на шляху з Рокосова до Хуста на отця Завадяка наїхали вантажівкою. Побачивши, що чернець вижив, троє співробітників КДБ почали добивати його залізними прутами, як у 1947 році владику Т. Ромжу. Від численних травм останній передвоєнний настоятель Боронявського монастиря помер у лікарні 4 грудня 1958 року. Поховали його на Замковій горі в Хусті (о. Йосифа Завадяка реабілітували 25 лютого 1992 року, а його тлінні останки перенесли з кладовища до відновленого монастиря 12 травня 2000-го). Але люди й далі молилися біля монастирського храму і вже у 1965-ому не дали зруйнувати його тракторами.
Після років тоталітаризму пішов у небуття атеїстичний режим. Перше вільне богослужіння на території Боронявського монастиря було звершене на Різдво 1991 року. З того часу обитель поступово відроджується то розбудовується завдяки зусиллям настоятелів Богдана-Юрія Тодавчича, Теодосія-Антонія Сочки, Атанасія Чийпеша, Йосафата Воротняка, Матея Химинеця та нинішнього ігумена Тараса Іванини, який продовжує справу відродження цього осередку духовності на Мараморощині. Як і в давнину, відпусти в Бороняві відбуваються тричі на рік – на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, з нагоди вшанування святого пророка Іллі і на празник Воздвиження Чесного Хреста.
Володимир Мороз, релігієзнавець, журналіст
