В одному з попередніх номерів нашого часопису ми вже розповідали про першого Предстоятеля Болгарської Греко-Католицької Церкви архиєпископа Йосифа Сокольського (Патріярхат №4, 2011), доля якого тісно пов’язана з Україною, оскільки тут він провів 18 років свого життя, відвідував греко-католицькі парафії Холмщини, яка була окупована російською імперією, висвячував священиків. Помер архиєпископ у Києві 30 вересня 1879 року і був похований на Преображенському цвинтарі. Цього разу в рубриці «Східні Церкви» ми розповімо про саму Болгарську Церкву, яка сьогодні має статус Апостольського екзархату та налічує 10 тисяч вірних.
Рання історія
Християнство на території Болгарії зародилося ймовірно на межі першого і другого століть після Різдва Христового. У I Вселенському Соборі вже брав участь єпископ Сардики (нині Софія, столиця Болгарії). В Сардиці, що була на кордоні між східним і західним християнськими світами, в 343 році проходив відомий Сардикійський Собор, на якому була закріплена особлива роль єпископа Риму в справі вирішення церковних конфліктів. Але масове хрещення болгар відбулось аж у 865 році за князя Бориса. Завдяки учням святих Кирила і Методія Болгарія одразу ж стала осередком слов’янської книжності, праця якого сприяла поширенню християнства між усіма слов’янськими народами, зокрема й у Київській державі. Для київського християнства Болгарія надовго стане джерелом перекладної богословської та богослужбової літератури. В 919 році Болгарська Церква проголосила автокефалію від Константинополя, проте внаслідок завоювання болгарських земель Візантією у 1018 році втратила її. Після конфлікту між Римом та Константинополем Болгарська Церква стала на бік східного християнства, традицій якого сама додержувала. Проте у XIII столітті, прагнучи визволитись з‑під влади греків, болгари почали шукати захисту в Риму. За царя Калояна в 1204‑му підписали унію між Болгарською Церквою і Римським престолом. Цей процес минав без особливих труднощів – Калоян отримав корону від Папи, а тирновський архиєпископ Василій став главою Болгарської Церкви в єдності з Римом. У 1235 році Болгарська Церква розірвала унію, що призвело до конфлікту з Римом. У XIV столітті Болгарія потрапила під владу турків. З втратою державної незалежності настала і втрата церковної…
Нова унія
Історія Болгарії багато в чому подібна до історії України. Перебуваючи на кордоні Сходу та Заходу, вона була ласим шматком для сусідів. Слід згадати хоча б один із перших серйозних конфліктів між Римом та Константинополем за Папи Миколая і Патріарха Фотія, що закінчився розривом сопричастя у 863 році. Відповідно до свого географічного положення болгари завше шукали такий modus vivendi, завдяки якому могли б найкраще зберегти свою ідентичність та незалежність. Це було одним із головних мотивів князя Калояна і Болгарської Церкви, коли він відновлював єдність із Римом у 1204 році. Унія між Болгарською Церквою та Римом, підписана у ХІХ столітті, була спробою вийти з‑під грецького церковного поневолення. Грецькі націоналісти провадили у підконтрольній Болгарській Церкві політику тотальної еллінізації. В 1859 році болгари, що населяли македонську провінцію Кукуш, надіслали до Риму листа з проханням прийняти їх під свою опіку, наполягаючи при цьому на збереженні своєї традиції і мови та праві обирати єпископа. В той же час, у 1860 році, в Константинополі група представників болгарської інтелігенції та духовенства, серед яких були архимандрит Габровського монастиря Йосиф Сокольський, архимандрит Макарій Савов із Хіландарського монастиря, священики болгарського храму в Царгороді та інші, зустрілась із Апостольським вікарієм Латинської Церкви та висловила йому своє бажання бути в єдності з Римом. 24 січня 1861 року Папа Пій ІХ благословив об’єднання. Главою Болгарської унійної Церкви обрали Йосифа Сокольського. Його хіротонія відбулась у Римі 2 квітня 1861 року. Проте унійні рухи в болгарському середовищі були негативно сприйняті Російською імперією, що мала свої плани щодо слов’янського населення Оттоманської порти. 18 червня 1861 року російський посол в Терапії запросив архиєпископа Йосифа на борт свого корабля, який під час їхньої зустрічі взяв курс на Одесу. Таким чином був викрадений Глава Болгарської Церкви. Решту життя він провів під наглядом у Києві, час до часу виїжджаючи за межі свого скиту (Подробиці читайте в журналі «Патріярхат», №4, 2011). Наступником архиєпископа Йосифа, тобто очільником болгарських греко‑католиків став апостольський адміністратор отець Рафаїл Попов, якого 7 листопада 1865 року висвятив на єпископа у катедральному соборі святого Івана Золотоустого в Царгороді митрополит Львівський Йосиф Сембратович. 1874 року православний єпископ із Кукуша Ніл Ізворов написав листа до єпископа Рафаїла Попова, висловивши бажання єдності з Римом. Цьому процесові намагалися завадити різні політичні сили, зокрема й російські. Проте у 1876 році після смерті Рафаїла Попова Ніл Ізворов став на чолі болгарських греко‑католиків. 1883 року Папа Лев XIII створив у складі болгарського єпископства два вікаріати, а в 1885‑му була заснована семінарія. На той час Церква налічувала 100 тисяч вірних. Тоді ж посилилась протидія з боку дипломатичної служби Російської імперії, що намагалась ослабити проунійні тенденції болгар і почала активно підтримувати православних.
ХХ століття
Найбільшого удару зазнала Болгарська Греко‑Католицька Церква під час Балканських воєн (1912 – 1913 рр.): було зруйновано багато парафій, велика кількість людей покинула свої поселення, були фактично знищені греко‑католицькі структури в Тракії та Македонії. Греки переслідували й болгарського греко‑католицького єпископа Епіфанія Санова… Врешті‑решт у 1921 році центр унійної Болгарської Церкви перенесли із Константинополя до Софії. А в 1925 році Апостольським візитатором ослабленої Болгарської Католицької Церкви став архиєпископ Анджело Ронкаллі (майбутній Папа Іван ХХІІІ). У 1926 році його змінив адміністратор Кирило Куртев. За його керівництва Церква дещо відновила свої позиції та почала працювати над внутрішнім оновленням. Після Другої світової війни, коли до влади в Болгарії остаточно прийшли комуністи, греко‑католики зазнавали певних утисків (депортації та арешти духовенства), проте вони не були співмірними з тими, що відбувались у Радянському Союзі, Чехословаччині та Румунії. На відміну від українських чи румунських греко‑католиків болгарські уникли насильницького об’єднання з Православною Церквою. В підсумку це дало позитивний результат, оскільки в Болгарії наприкінці ХХ століття не було конфліктів між греко‑католиками і православними, що мали місце в Румунії та Україні. Відносна релігійна свобода в комуністичній Болгарії дала змогу екзархові болгарських греко‑католиків взяти участь у Другому Ватиканському Соборі. Але позитивні тенденції розвитку Церкви стали помітними тільки після усунення прорадянського керівництва Болгарії. Церква, що має статус екзархату, відновила свою парафіяльну структуру, були засновані кілька монастирів, виникли нові мирянські рухи. На сьогоднішній день екзархія налічує 21 парохію та 10 тисяч вірних. Екзархом з 1995 року є єпископ Хрісто Пройков. Болгарська Візантійсько‑Католицька Церква підтримує офіційні відносини з Болгарською Православною Церквою.
