Про XVI екуменічну конференцію Orientale Lumen розповідає її щорічний учасник, Голова Патріархального Товариства у США, голова редакційної ради нашого часопису Рома М. Гайда
Тема XVI екуменічної конференції Orientale Lumen, що відбулася у Вашингтоні з 18 по 23 червня, була зосереджена навколо богослов’я мирян. Однак наприкінці зустрічі завдяки праці православних, греко‑католицьких та римо‑католицьких богословів виринув образ Божого люду, який, на думку учасників, краще означує ту спільноту вірних, котрих часто називають мирянами. Модератором цьогорічної конференції був владика із США Джон Майкл Ботін (John Michael Botean). Єпископ Джон Майкл, член Священного Синоду Румунської Греко‑Католицької Церкви, єдиний румунський греко‑католицький єпископ поза кордонами Румунії, є вдумливим богословом‑душпастирем, тому питання екуменізму для нього тісно пов’язане з євангелізацією. Окрім владики Ботіна, у цьогорічній конференції взяли участь дві найбільш світлі постаті, які від самих початків пов’язані з конференцією Orientale Lumen, відомі богослови – митрополит Константинопольської патріархії Каллістос (Уер) (Metropolitan Kallistos Ware), член офіційної Змішаної комісії богословського діалогу між Католицькою і Православними Церквами, професор‑емерит Оксфордського університету та архимандрит Роберт Ф. Тафт, TI (Robert F. Taft, S.J.), професор‑емерит Папського Східного Інституту в Римі. Серед доповідачів була також сестра Васса Ларін (Російська Православна Церква Закордонна), доктор літургіки, професор Віденського університету, яка вже п’ять років поспіль бере участь у конференціях.
Маючи глибокі знання в різних царинах східного богослов’я, вона своїми виступами здобуває щораз ширше визнання завдяки тому, що не боїться братись за складні сумнівні питання. Серед нових учасників слід назвати священика‑бенедиктинця Ґреґорі Ґреська, Карла E. Олсона з Української Католицької Церкви у США та Фредеріку Метюс‑Ґрін, православну з Антіохійської Православної Церкви, з доповіді якої почалась цьогорічна конференція.
Фредеріка Метюс-Ґрін – досить відомий експерт, викладач, журналіст і коментатор різних питань релігійної тематики у США. Раніше вона належала до Англіканської Церкви, проте під час своїх богословських студій перейшла до Антіохійської Православної Церкви. Походячи з англосаксонського світу, вона дуже добре інкультурувалась у середовище східного християнства. Розкриваючи тему конференції «Богослов’я мирян», Метюс-Ґрін пов’язала її зі східною літургією, яка, на її думку, щонайкраще може передавати віру з покоління до покоління, наводячи при цьому різні приклади з життя американських емігрантів, східних християн. Винятком з цього правила, однак, стають випадки, коли віра зводиться до етнічності. Водночас негативний досвід несе і сліпа адаптація Церкви до місцевої культури. Через незнання такі спрощені дії затьмарюють і врешті-решт підривають глибокі основи літургійно-молитовного життя Східних Церков.
Професори літургіки, архимандрит Роберт Тафт і сестра Васса Ларін, висвітлили роль мирян у Церкві також у контексті літургії, публічного богослужіння в храмі та у щоденному житті, в якому відбувається втілення Божої науки у стосунках із ближніми. Перше тісно пов’язане з другим. Однозначне висловлювання о. Тафта, що миряни є Церквою, а Церква – це Божий люд, зосереджує увагу на Божественній літургії як діяльності спільноти. В своїй доповіді професор Тафт торкнувся і мови богослужіння. З його слів, думка, нібито незрозуміла мова відповідає за містичність літургії, є хибною.
Сестра Ларін звернула увагу на практики Російської Православної Церкви – її застарілий Типікон і дві маргіналізовані групи вірян: жінок і дітей. Вона переконана, що протоєвангеліє св. Якова, яке є джерелом свята Введення у храм Пресвятої Богородиці і розповідає про те, як трирічну Марію супроводили до храму подруги, свідчить про участь дівчат навіть у чоловічо-домінуючій культурі старозавітної святині. Сестра Ларін розповіла про приклад російського святого ХХ століття Йоана Шанхайського, який дозволяв прислуговувати дівчаткам у цей празник. За свідченнями сестри Васси, існує чимала джерельна база для нового осмислення певних питань, які застрягли в стереотипному вигляді та до яких належить саме участь жінок і дітей у богослужінні. Адже на противагу таким стереотипам літургія передбачає участь цілої спільноти.
Слід зазначити, що сформульована таким чином тема конференції «Богослов’я мирян» більшою мірою відображає стиль мислення, притаманний традиції Латинської Церкви, і в такому вигляді сприяє роздробленості теми та часто, з великою шкодою, не дає змоги бачити її в цілісності. Можливо, з цієї причини більшість доповідей лише частково або ж посередньо відповідали темі. Мене та ще декого бентежив вузький підхід, наданий невдало сформульованою темою. Проте вичерпна відповідь на ці запитання прозвучала у виступі видатного богослова православ’я митрополита Каллістоса, що заслуговує окремої уваги.
Тема його доповіді звучала так: «Ви є царське священство: християнин як освячена особа». У ній доповідач підкреслив священство кожної охрещеної та миропомазаної людини. На основі трьох слів – «один», «деякі», «усі» він показав різні складові спільноти. Кожне з цих слів може навести на думки про людей і місця, нарід і країну, етнічність, державу і патріотизм тощо. «Один» – це один рідний дім, одна батьківщина, якій віддаємо відповідальну вірність. Є також один вічний дім Отця Небесного. «Деякі» – це місця, до яких ми прив’язані, як-от місце нашого народження і дитинства, де ми закохались, чи місце навернення до Христа. Якщо позбудемося окремішньої любові до тих місць, то позбавимо себе можливості полюбити будь-які інші місця у світі. Але не тільки як окремі особи ми маємо свої «деякі місця», а як спільнота, як Церква маємо окремі місця паломництв, святі місця – Єрусалим, Афонську гору та ін. Пояснивши зміст поняття «один» та «деякі» у контексті своєї доповіді, владика звернув увагу на останнє слово з цієї тріади – «усі». На його думку, за цим поняттям криється поняття божественного, трансцендентного, вічного, бо Бог всюдисущий. Продовжуючи власну думку, митрополит пригадав слова о. Шмемана: християнин – це той, хто всюди бачить Христа. Тому як християни ми є вдома усюди. «Двері неба завжди навколо нас», підсумував Каллістос і показав, як ці три слова («один», «деякі», «усі») прояснюють нам спільноту Церкви.
Великою помилкою є думати, що бути мирянином значить не бути священиком. Св. Петро (ІПетра 2,9) називає всіх охрещених та миропомазаних обраними, наділеними царським священством, учасниками у священстві Христа, що є правдивим та дійсним. Через Тайну хрещення відновлюється правдива людська природа, яка була ушкоджена гріхом. Через Тайну миропомазання новоохрещений освячується для будівництва Христової Церкви і стає відповідальним учасником її життя. На відміну від Старого Завіту, коли тільки обраних, тобто царів, священиків і пророків, помазували миром, у Новому Завіті миропомазаними є всі, весь Божий люд. Вже освячена особа через рукоположення стає пресвітером, якого називаємо священиком. Отож, є «один» єдиний первосвященик Ісус Христос та «деякі», відділені служити дияконами і дияконесами (у древній Східній, а також у сучасній Елладській Православній Церкві існувала практика рукоположення дияконес – авт.), пресвітерами і єпископами.
Але «усі» є царським священством і вираженням цього царського священства є чотири прояви служіння: у літургії, захисті віри, праці милосердя та духовному провідництві.
Літургія є ділом усього Божого люду. Її не служить пресвітер для людей, але разом із людьми. Миряни – не пасивні глядачі, а учасники. Коли пресвітер входить до храму і, змовивши молитви перед іконостасом, обертається до людей, то хилить голову – просить прощення. У відповідь люди також схиляють голови для визнання взаємного прощення, що повторюється й під час служби Божої. Без прощення не може бути богослужіння. У час літургії відбувається постійний діалог. Служить увесь Божий люд: «… ми молимось, …ми благаємо, …ми благодаримо» і т. д. І хоч руками рукоположеного освячуються дари, знову відчуваємо солідарність всіх учасників у молитві священика «Твоє від твоїх Тобі [ми] приносимо», а повторним «Амінь» сердечно дають свою згоду всі люди. Без цієї декларації-затвердження не може бути жодного благословення, освячення чи посвячення.
Терміни «захисник віри» та «оборонець традиції» владика Каллістос вживав синонімічно. Цитуючи перше послання Івана (2:20): “Ви ж маєте помазання від Святого [Духа] й усе знаєте”, наголосив, що пресвітери і миряни спільно поділяють відповідальність за віру, яка передається з покоління до покоління. Сукупність цілого Божого народу оберігає віру. Миряни повинні захищати, обороняти віру, але не осуджувати. Єпископам же належить вчити віри. І тут, здавалося б, провокативно митрополит висловився про потребу владик слухати та вчитися від мирян. Це делікатне питання Каллістос проілюстрував прикладами з історії про єресі аріанства ІІІ – ІV століть та монотелітизму VІІ століття. Коли єпископи долучилися до єресі, а віряни прийшли на захист віри в Божу і людську природу Христа та Триєдиного Бога. У VІІ столітті монах Максим Ісповідник, не будучи пресвітером чи єпископом, захистив Церкву від монотелітизму, до якої приєдналися патріарх Царгорода та деякі єпископи. Крім того, митрополит Каллістос згадав Флорентійську та Берестейську унії, розуміючи, що серед учасників конференції ці твердження будуть спірними. В цьому контексті можна пригадати також і досвід наших мирян греко-католиків, Пратулинських мучеників. Яких полишив пресвітер, але вони стали в обороні своєї віри і засвідчили її ціною свого життя.
Третім служінням царського священства вважаються діла милосердя, що є пріоритетом християнського життя. З кожного богослужіння люди йдуть у світ гоїти рани, творити злагоду, приносити надію і радість. Христос не питатиме, хто скільки поклонів бив, а що ми зробили для ближнього свого.
І нарешті четверте служіння, що перетинається з попереднім, – духовні провідництво і порадництво. Владика згадав проповідь св. Макарія: християнство не є чимось «посередньої якості». В основі Божого люду – царське священство усіх, і це велике таїнство для роздумів. Каллістос Уер вважає, що серед мирян присутнє слабке розуміння того, ким вони є насправді, і закінчив свою доповідь словами понтифіка V століття, який закликав кожного християнина бути свідомим своєї гідності, бо ж «пам’ятайте», каже св. Лев Великий, «чиєї ж голови й тіла ви є члени».
У доповіді митрополита прозвучав синтез богослов’я Божого люду, а доповіді його попередників (о. Тафта і сестри Васси) вдало увійшли в контекст теми про царське священство всього Божого люду. Оминаючи складне тло згаданих митрополитом уній, залишається невідкличним завданням підносити освітній рівень усього Божого люду в питаннях віри. Цьогорічний четвертий номер журналу «Патріярхат» чудово висвітлив літургійні питання і може бути дуже корисним у цій справі. Перекіс у розмовах про роль мирян часто спотворює саме поняття Церкви, сприяє розвиткові клерикальної культури та нездоровому поділу на «ми» і «ви». Проте миряни не є протилежним чи окремим від пресвітерів класом, а навпаки – усі ми є царським священством. Деякі з нас рукоположені на пресвітерів, а деякі з пресвітерів посвячені в єпископи. Разом ми доповнюємо один одного у служінні та спільній прощі до небесного Єрусалима.
Цього разу мені довелося бути присутньою лише на половині конференції та брати участь у дискусії. Решту доповідей слухала із записів. Приємною несподіванкою було бачити на ній архиєпископа Євстратія Зорю (УПЦ (КП)). Із відходом у Божі хороми світлої пам’яті владики Всеволода Майданського (одного з членів Студійної групи Київської Церкви та одного із засновників конференцій Orientale Lumen), на жаль, зазвичай немає представників Українських Православних Церков. Адже зустрічі, спрямовані на діалог, взаємно корисні. З приводу зауваження митрополита Каллістоса про Флорентійську та Берестейську унії хочу додати, що є певні речі, які за час діалогу у ХХ столітті більш-менш прояснилися. Дійшло до порозуміння в таких питаннях, як «filioque». І треба, щоб ці плоди порозуміння доходили до Божого люду. Це зняло б з порядку денного багато спірних питань і непотрібних суперечок, які ведуться ще з часу Флорентійського Собору, а то й раніше. Приготування до єдності та сопричастя потребує багато часу і здійсниться серед тих, що готові до такого кроку. Господь провадить до єдності у закликах Другого Ватиканського Собору, а нам треба сприяти її дозріванню.
