(Доповідь, виголошена на симпозіюмі 30 жовтня 1982 р. у Філадельфії)
Закінчення з січневого числа
III. Божий люд
Досі ми бачили на основі джерел об’явлення і науки Церкви, що Церква — це один надприродній організм — Містичний Христос. Коли тільки наступають поділи між членами, рівновага в організмі захитується.
Це стається все між Божеським і людським в Церкві, надприроднім і природнім. Значить, в цьому Містичному Тілі Христа, яке ми всі творимо, члени не можуть вважатися більше чи менше важними, потрібними і непотрібними. Коли дивитись на органічну цілість Церкви, в чомусь її члени мають деякі спільні права і обов’язки, мають свій відмінний спосіб життя і дії, але мають основну рівність Божого люду. Так пише еспанський автор, експерт на II Ватиканському Соборі А. Портійо: «Всі вірні, від папи до новохрещеної дитини, мають те саме покликання, ту саму віру, того самого Духа, ту саму благодать. Вони всі потребують відповідної таїнственної і духовної помочі; вони всі мають жити повнотою християнського життя, йдучи за євангельською наукою; вони всі мають провадити основне особисте життя побожности — Божих дітей, братів і учнів Христа, яке є обов’язкове для них, перед і понад будьякі зрізничкування, які виходять з їхніх різних функцій, що їх вони мають в Церкві. Вони всі беруть активну і властиву їм участь — в конечній множині служіння в одній місії Христа і Церкви».
Конституція II Ватиканського Собору «Світло народів» каже те саме: «Один, отже, є вибраний нарід Божий: «один Господь, одна віра, одне хрищення» (Еф. 4,5); спільна гідність членів з їхнього відродження в Христі, спільна благодать дітей, спільне покликання до досконалости,одне спасіння, одна надія та неподільна любов. Немає, отже, в Церкві жодної нерівности з огляду на походження чи національність, соціяльне положення чи стать».
Перед всіма нами, отже, виникає одне завдання — особисте наше освячення і обов’язок силою спільного дару нести Христове спасення іншим людям, що й звемо апостолятом. У цьому сенсі ми всі однакові фундаментально. Цієї фундаментальної рівности не порушує факт, що з Христової волі й установи в Церкві є ієрархія і священство, яке силою свячень має окремі завдання і являє собою суттєву різницю в цілості Божого люду.
Церква не є егалітарна спільнота, ні демократична в світському значенні, ні, тим більше, не є вона клясовим суспільством. Вона є Божим людом з рівністю у співдії, житті та завданнях з різними функціями поодиноких членів згідно з даруваннями. Божий люд є один, як один є Господь, одна віра і одне хрищення (Еф. 4,5), одна гідність дітей Божих, одне покликання до досконалости (хоч і існуватимуть окремі особи, які будуть прямувати до високих щаблів досконалости, як монахи), одне спасення, одна надія і одна любов в Христі. Так бачить Святий Дух Церкву в словах св. Павла (Гал. З, 28; Кол. 3,1).
Про це на II Ватиканському соборі стверджено: «Хоча по волі Христа деякі поставлені учителями, розподільниками тайн і пастирями для інших, однак між усіма існує справжня рівність щодо достоїнства та спільної всім віруючим дії на збудування Христового Тіла. Бо різниця, що її Господь поставив між священними служителями та рештою Народу Божого, вимагає злуки, що пастирі й вірні взаємно себе потребують» (Світло народів ч. 32). Варто тут пригадати, що в першій редакції цих речень було поставлено «пастирями над іншими», що було слідом старої ментальности. Отці Собору змінили — «для інших»!
Ще коротко про цю функційну нерівність серед Божого люду, тобто про різниці в служінні. Підкреслюю слово «служіння», яке так спасенно поставив II Ватиканський Собор згідно з Христовими словами: «Я не прийшов, щоб мені служили, а щоб послужити» (Мак. 10,35-45). В Церкві нема панування, в Церкві за прикладом Христа є служіння, і сама Церква служить людству. (Оте «для інших», а не «над іншими»). Потрібно буде цілого покоління, щоб зникла стара ментальність правничої атмосфери — ми духовні для людей, ми їм служимо, не над ними пануємо…
З того ж служіння походить зрізничкування, бо всі однаково служити не можуть, всі вірні не сповняють тих самих функцій. В цій нерівності у служенні бачимо позицію і завдання мирян. Є в Церкві окремо покликані Христом особи, що служать проводом, освячуванням і службою слова — проповіді. Вони одержують для цього Тайну Священства. Це виходить логічно від вже знайдених засад: є права і обов’язки для всіх, чим всі є рівні, і є права і обов’язки, питомі відповідним членам Божого люду, і ці останні їх спільно в’яжуть. Миряни, отже, це не якась, наче окрема, категорія членів Божого люду, коли дивитись на цілість під кутом служіння. Вони в цілості мають теж своє служіння, беруть участь в загальному служінні Церкви як і інші — папа, єпископи, священики, диякони, монахи.
В Церкві Христос лишив три власті-служіння, що ними Він сам служив включно зі своєю смертю на хресті. В тих властях-служіннях беруть участь в окремий спосіб не тільки ті, яких Христос покликав до такої служби, але й усі члени Божого люду беруть в них також відповідну участь. В той спосіб участь мирян в житті Церкви не є тільки пасивність і послух.
1. Першою такою властю-служінням Христові є служіння пастирське. В Старому Завіті це звалось «власть царська». Сьогодні зветься просто служінням «дияконією». Першим в Христовій Церкві та між Христовими апостолами є той, що для других є слугою — «слуга слуг Божих». Миряни є співробітниками єпископів і священиків у цій пастирській праці та служінні своїми даруваннями і здібностями. Це можемо бачити у помочі, що її дають ієрархії і священикам психологи, лікарі, соціологи, філософи, політики, педагоги, батьки, правники, банкири чи й звичайні робітники, коли вони проповідують слово і приклад християнського життя між робітниками, до яких єпископ не може прийти і жити з ними. II Ватиканський Собор поправляє Тридентійський Собор і на місці слова «ієрархія» ставить вираз «церковне служіння» (міністеріюм еклезіяле).
2. Друге Христове служіння — це служіння слова або, як звали колись, «вчительська власть». В Старому Завіті звалась вона пророчою, бо виконували її в ім’я Боже пророки, яких кликав Бог. В Новім Завіті зветься вона «мартірія» — тобто свідчення («будете моїми свідками»). Ми всі є Христовими свідками словом і прикладом життя. Вчителями в Церкві, з окремого Божого покликання, є єпископи, є вчительська власть у апостольській колегії єпископів з Петром во главі, але свідками Христовими є ми всі! Був колись навіть й такий поділ: екклезія доценс — Церква, що вчить, і екклезія дісценс — Церква, що вчиться. До першої належала ієрархія з властю вчити, до другої — миряни з обов’язком вчитися. Миряни були Христовими свідками від початку існування Церкви, коли їхні пастирі й апостоли мусіли скриватись, а вони виступали на аренах смерти чи прикладом життя і братньої любови в співжитті серед поган. Це свідчення про Христа відбувається в родинах, громаді, народі. Батьки є першими катехитами своїх дітей, а родина є першою «малою Церквою». В так зв. «мас мідія» для Христової проповіді миряни-спеціялісти є незаступимі, і коли в тих модерних засобах працюють духовні особи, ці «мас мідія» дають бідні висліди… Видавнича, виховна діяльність серед молоді, дівчат, жінок — це діло мирян, і своєю працею вони є у цій вчительській власті. «Отож усім вірним Христовим накладається велике завдання: співпрацювати, щоб Божа спасительна благовість була пізнана і прийнята всіма людьми і на цілій землі»,— постановив II Ватиканський Собор (декрет про мирян ч. 3).
В східній богословії знайдемо, що єпископ є вчителем в Церкві, але сторожем віри не є сам єпископат, але весь Божий люд разом. Тим самим також православні Церкви визнають непомильність цілої Церкви, а не тільки папи. Ця правда поширюється в богословії на Заході, і її можна цілком погодити з правдою про непомильність папи як глави цілої Церкви, і тим можна б розв’язати не одну екуменічну трудність.
3. Врешті третє найбільше контроверсійне служіння — освячування, священиче, сьогодні зветься «лейтургія» — спільне діло. Божий народ називається також за словами св. Петра «царське священство». Сьогодні почуємо в західньому богословії вислів «спільне священство» — всіх в Церкві. Дехто перетягає струну і хоче затирати різницю між священиком і мирянином в цьому служінні, чим дехто з західніх богословів схиляється в ім’я екуменізму до протестантів (які не мають священства!). Відбувається надужиття в Літургії, і це викликало в латинян поважну кризу. На Сході цього немає, і священик є той, що приносить Христову жертву і відпускає гріхи. Миряни беруть активну участь в жертві Літургії. Східня Літургія і з нею богословіє не мають чого позичати ні в латинян, ні в протестантів, бо з історії бачимо, що наш зв’язок з переданням не вривається, і на мирянськім пункті не повинно в нас бути труднощів, хіба ми наслідуємо латинські правничі кроки.
Корисним буде тут згадати про цю участь в священичім служінні на Сході. В часі свячень єпископів та ієреїв нарід бере участь окликом «аксіос» — гідний, достойний, чим весь нарід дає свою згоду. Деякі православні богослови ідуть задалеко, бо кажуть, коли б нарід не дав тієї згоди, свячення не повинні відбутися.
З нашої бувальщини згадаю цікавий для богослова факт, що про нього згадує Чикаленко. Він розповідає оповідання свого діда, що пам’ятав ще чумацькі часи. Коли в дорозі в степу вмирав чумак, провідник валки вислухував його сповіді, але не давав йому розрішення. Він неначе брав ці гріхи в свою пам’ять і в найближчому селищі, де був священик, ішов до нього і перед ним «ісповідував» — передавав ті гріхи померлого перед священиком і цей давав розрішення. Яка велика пошана до св. Тайни Сповіді і рівночасно до мирянина, що ставав посередником до того святого акту прощення. Очевидно, це не приклад для наслідування, а приклад на свідомість участи кожного в речах нашого освячення. В нашім релігійнім побуті можна б знайти безліч прикладів на різні благословення, які дають батьки своїм дітям, провідники своїм підчиненим, коли не було священика.
В латинській Церкві від 1000 до 1500 року було таке високе цінення св. Сповіді, що сповідались один одному, тобто і мирянинові, а у випадку конечности давали розрішення самі миряни. Св. Тома думає, що сповідь перед мирянином не є та сама, що перед священиком, але Христос доповняє цей брак повноти Таїнства.
Пій XI сказав такі гарні слова: «Чи були б самі 12 апостолів здатні поширити християнство по широкому світі? Зробили вони це своїм окликом: «ми несемо скарби неба, поможіть нам їх роздати!». Миряни є учасниками і помічниками у священичому служінні, але не мають повної власті священослужіння. Тому II Ватиканський Собор вчить: «Є в Церкві різнородність служіння, але одність місії-післанництва. Апостолам та їх наслідникам Христос дав завдання в своєму імені вчити, освячувати і правити. Але миряни, будучи учасниками священичої, пророчої і царської служби Христової, частково виконують місію цілого народу Божого в Церкві та в світі. Своєю працею над проповідуванням Євангелії та освячуванням людей і над сповненням й удосконаленням земських речей духом євангельським, вони справді виконують апостолят, так, що їх працьовитість на цьому полі дає виразне свідчення Христові та служить на спасіння людей. А тому, що мирянському станові є властивим жити в світі і в світських ділах, то й покликаний він Богом до того, щоб, палаючи християнським духом, на спосіб закваски виконував в світі свій апостолят» (Декрет про мирян, ч.2).
4. Є ще одна ділянка, не власть, що на ній можуть успішно проявляти свою діяльність в Церкві, а то й повинні, хоч ця річ незвичайно складна. Це справи матеріяльних дібр і справи політичні. За них йде в Церкві боротьба й бувають найчастіші конфлікти та постає взаємне недовір’я. Церковне добро є власністю всього Божого люду, який своєю працею і пожертвами його здобуває. Але в гру входять леґалістичні чинники і часто видається, що майно є власністю тільки ієрархії. Коли такі думки виникають і назовні так виглядає, ми вертаємося до леґалістичного погляду на Церкву.
А наслідки є прикрі: єпископи не вірять мирянам і можуть слушність свого недовір’я доказати; миряни не довіряють духовним особам і можуть теж своє недовір’я доказати… Що на це сказав би св. Павло?
Питання є дискусійне і залежить від духовної дозрілости Божого люду. В деяких народів ця матеріяльна справа по-євангельському полагоджена в гарній співпраці й порозумінні при мудрім державнім законодавстві та щоденна преса не має ніяких сенсаційних вісток про надужиття чи банкротства. Тут обвинувачувати нема кого, і з богословієм може це мати стільки спільного, що грошолюбіє є прикметою нас усіх — і світських, і духовних. Літургія стільки разів нам про це пригадує. Ліком на нього є Христове убожество, якого апостолом і свідком був мирянин св. Франціск з Асижу (згодом монах), що в часах великих матеріяльних надужить в Церкві став перед своїм єпископом цілком нагий, щоб тим свідчити про цілковите своє відречення від всякої мамони. Діяння апостолів записують, як шляхетними на цьому пункті були перші християни (Див. Діян. 4,32-35). Хоч дослівно цього сьогодні, може, не можна б наслідувати за винятком манастирів, але можливим є довір’я, співпраця, убожество, як Христова чеснота, і взаємна любов, що мають характеризувати усіх членів Христової Церкви. Очевидним є теж і те, що ієрархи і священики є тими, що повинні наглядати і за матеріяльними справами в Церкві, але чи не краще це сьогодні можуть робити миряни-спеціялісти в цьому ділі?
Подібною справою є політика і соціяльні питання, з якими Церква та ієрархія по волі чи по неволі є зв’язані. Відповідь: «ми в політичні справи не мішаємося» — є ясно також політичною, бо вона висловлює пасивне ставлення до якогось питання і може давати тим самим апробату і погодження з таким чи іншим політичним напрямком чи дією. Христова Церква береже своїх дітей від всякого лиха… Миряни на політичному полі можуть куди успішніше працювати, обороняти Христові правди, ніж духовні, бо політичне поле не завжди є чистим і шляхетним…
З політикою пов’язана дипломатія — тобто зв’язки і діялог з могутніми цього світу. Чи духовні особи надаються до цього? Чи оплачується їх на таку працю приготовляти і марнувати духовні покликання при їхньому бракові? Чи кращими були б миряни? Це питання, що їх ставив собі II Ватиканський Собор. Цілий ряд інших питань можна б ставити, хоч у практиці відповіді не все будуть задовільні.
Можемо тепер, підсумовуючи все сказане, зробити короткий висновок і подати відповідь на питання, хто такий мирянин. Століттями, як каже один богослов з латинської Америки, миряни жили як християни «другого степеня», як «малолітні» у відношенні до других двох груп в Церкві — пастирів і монахів (Л. Галло). Відповідь на поставлене питання дає II Ватиканський Собор: «Під іменем мирян тут розуміються всі вірні християни, крім членів священичого чину та чернечого стану, встановленого в Церкві, тобто християни, що втілені в Христа через хрещення, становлять народ Божий, беручи участь у свій спосіб у Христовій священичій, пророчій і царській службі, виконують свою частку місії цілого християнського народу в Церкві та в світі». (Світло народів ч. 31).
VІ. Співвідповідальність
Які практичні висновки можна зробити на основі богословія про мирян?
Церква потребує мирян. Це звучить, може, дивно. Треба сказати — Церква хоче і потребує активности мирян в сучасному світі. Миряни не можуть бути пасивними її членами. Це противне їхньому покликанню, що його вони одержали, ми всі, в Хрищенні і Миропомазанні, це противне їхній позиції як членів Містичного Христового Тіла і Божого люду. Як зійшов Святий Дух на апостолів, так сходить на кожного нового члена Божого люду. На потребу активної участи мирян в праці Церкви вказував багато разів Папа Пій XII. Він казав: «Досвід всетаки показує конечність, що церковне життя має послуговуватись всіма енергіями і засобами, якими може диспонувати». Церква на II Ватиканському Соборі і в конституції «Радість і надія» висловила також це, пропонуючи цілому світові співпрацю. Це сьогодні конечне для відповідальних завдань Церкви. Це, історично порівнюючи, сьогодні остільки більше потрібно, коли майже у всіх державах світу Церква була відділена від держави. В структурі держави, в її правлячих органах є єдині миряни, що можуть боронити Христові правди і їх вкладати в державну будову. Церква не може замкнутись в захристії з групкою старших братів і паламарів. З тією метою оснував у нас Преосв. Кир Іван Бучко Християнський Рух, щоб ним просякати наше суспільне й політичне життя на поселеннях. Цей крок мав на меті зрушити до активної дії всякі наші інші мирянські організації у формі братств, які перестарілими і пасивними методами не виконували свого завдання апостоляту, а фігурували часто тільки на папері та на своїх парадних з’їздах.
Було б сумно, коли б в нашій Церкві, в цих модерних часах була думка, що мирян і мирянських організацій нам не потрібно, і ми вибрали б лінію з минулого, коли Церкву звали клерикальною, тобто такою, що в ній все ідентифікується тільки з клиром. Церква і ієрархія — це не сіноніми. Не може єпископ сказати, що Церква — це я, тут примасом і папою є я… Якщо таке трапляється в нас, треба прослідити причини, щоб в нас між мирянами та ієрархією та духовенством було бажання і відчуття потреби праці мирян в Церкві. Часто причиною цього є перестарілі методи в праці, і наше духовенство ще не приготоване працювати з мирянами і вживати їхньої праці для добра Церкви. Ще частіше миряни мають хибні поняття про своє місце в Церкві або хибні поняття про Церкву як світську установу, подібну до інших людських організацій. Завданням мирянських організацій буде найперше виправити всі ті хибні погляди.
Щоб уникнути світських конфліктів на лоні Церкви, яка є союзом любови, треба виплекати всім у собі важне почуття співвідповідальности. Це багатомовне слово, і в нім, здається, є розв’язка для багатьох питань. Співвідповідальність усіх за Христове слово в світі, в своїм народі, співвідповідальність за поширення того слова, співвідповідальність за занепад релігійности, співвідповідальність за ролю Церкви в світі та в своїм народі, співвідповідальність за долю нашої Церкви в Україні, співвідповідальність за її сили, права, покликання і найважніше — за її майбутність. Не можуть бути відповідальні за Церкву і її місію тільки кілька осіб, тільки ієрархія, тільки сам папа. Відповідальність за силу і здоров’я організму є в усіх членів, бо терпить цілий організм, коли якийсь член хворіє або є пасивний.
Тут порушу питання «демократії» в Церкві, бо дух її віє і в Церкві. Словом «демократія» не можна надуживати всюди, де ідеться про керму, ведення, провід. Цього слова не застосовується так само в державі, в родині, культурі, науці, індустрії і тим самим і в Церкві. Не можна всюди замінювати провід і керму силою голосів. Це ясне. (Напр. в родині діти з мамою переголосували б і провід родини взяв би котрийсь з молодих синів…). На місце демократії виступає в Церкві інше вище поняття — співвідповідальність усіх у свободі, рівності, любові, братерстві та єдності для добра всіх і поодиноких членів з ієрархічним проводом. Намагання применшити в Церкві вартість і потребу ієрархії і священиків противиться поняттю Церкви: Церква є людська спільнота і Христова спільнота. Христос установив ієрархічний лад в Церкві для служіння. Клопіт тільки в тому, коли ми цю установу творимо на людський лад адміністрації і панування. Противоріччя, конфлікти і незрозуміння ваги ієрархії, незнання ролі мирян виникнуть завжди, коли будемо щось переакцентовувати. Церква не є чисто харизматична і духовна інституція, не є вона тільки ієрархічно-адміністративна інституція, так як людина не є тільки тілом, ані не є тільки ангелом. Метою Церкви є проповідь Христової благовісті, народження нової людини і хід в сторону вічности зі Святим Духом через Христа до Отця, або коротко — спасення. Це не побожна фраза, а факт, що рішає про ввесь зміст і суть Церкви. Тим Церква охоплює всі ділянки життя людини. Основа Церкви — це Христос.
В Церкві не може бути демократії в світському значенні (як, наприклад, вибір президента в Америці), а є вищий степень життя, базований на співвідповідальності, що випливає з вузла любови і одности того таїнственного організму. Ця співвідповідальність творить цей Божий люд з усіх членів. Тоді всі щоденні чинності мирянина в Дусі набирають глибокого значення — стаються постійною жертвою, молитвою, свідченням в різних формах і видах. Миряни знаходяться в подвійній ситуації: вони є в Церкві, і вони є в світі. Слово-свідчення, освячення-благодать і служіння Церкви вони несуть у світ і в своє довкілля і тим роблять Церкву присутньою в світі. Це вислід співвідповідальности. Коли її усунемо, чи її не схочемо мати, тоді поділимо організм на одних відповідальних і других пасивних і невідповідальних. Це не буде організм, це буде механізм, що буде монотонно без духа існувати і працювати згідно з своїм запрограмуванням.
Де виникають конфлікти, там напевно є в когось відступ від властивого поняття про Церкву, що робить її не такою, як бажав її Основник, там бракує почуття співвідповідальности. Ролю і працю мирян не можна будувати на якімсь дуалізмі в Церкві: «духовні — світські», «вони — ми», а вже ніяк на опозиції (чи зі сторони ієрархії чи зі сторони мирян), а ще гірше, коли творяться корисні й потрібні мирянські організації і чують слова: «ви нам не потрібні». Це противне духові Церкви. II Ватиканський Собор подає загальні засади, але не входить у подробиці, лишаючи нашій християнській дозрілості розв’язку конкретних практичних питань. Над цим нам всім спільно з ієрархією і духовенством треба працювати.
Правильне усвідомлення Таїнства Церкви, правильно на тім побудована богословська думка про мирянина і духовних осіб — це важне завдання формації всіх, цілого Божого люду. Помилкою буде мрія про Церкву, а з тим і про мирянина, як щось цілковито духовне, харизматичне і протиставлене юридичному й зовнішньому. Церква є також досконалою зовнішньою спільнотою, з ладом і порядком. Але все в ній лучить любов, співвідповідальність і Христос, продовженням якого в історії є Церква.
