(Доповідь, виголошена на симпозіюмі 30 жовтня 1982 р. у Філадельфії)
За відповідями про явища, речі, події чи людей звертаємося до відповідних наук. Нема події, явища, предмету, про які не говорила б, не пояснювала б нам щось повністю чи частинно якась галузь людської науки, того твору людського ума та його невпинного досліду, яким цей ум пізнає речі, світ і довкілля через їх причини. Про людину — господаря землі і всього, що живе на ній,— той дивний Божий твір, ум, створив ряд наук: філософію, соціологію, психологію, антропологію, медицину, право, етнографію тощо,а навіть і політичні науки. Маємо аж забагато різних собі противорічних відповідей про те, хто така людина. Щирий шукач може розгубитися і таки не знати, що таке людина…
Нашим питанням є — хто є мирянин в Церкві? За відповіддю шукаємо, хочемо її мати і треба її мати — ясну, певну, авторитетну. Не знаючи відповіді, можемо поводитись з ним так, як той, що не знає, як поводитися з вибуховим матеріялом і може знищити ним себе і других. Незнанням псуємо речі й людей, як це може трапитися у вихованні без знання психіки дитини і здорових засад педагогіки. (Так сталося з Марксом і компанією, що свої теорії творили, не знаючи точної відповіді, що таке людина, і створена ними «ідеологія» чи «філософія» для людини зробила, за висловом одного з російських дисидентів, з діяльносте людини — халтуру, а з людини — хама…).
Наука, що дає нам відповідь, хто такий мирянин, називається богословієм. Бодай кілька слів про цю мало відому серед нас науку, що колись разом з філософією була короною всіх наук. Це правдива наука, бо вживає строго наукових метод у своїм досліді та творить зі своїх висновків повну і докладну систему.
Проста дефініція богословія: це наука про Бога і людину та всесвіт у відношенні до Бога на основі джерел Божого об’явлення при помочі людського розуму і його метод. Або простіше: це наука про віру, яку нам з джерел об’явлення подає Церква. Богословіє при помочі розуму намагається поглибити зміст віри, як тільки це для розуму є можливе. Богословіє — це пояснення і виклад віри.
Вже з цього бачимо, і це є важне, що богословіє є тільки наукою, але не вчителем віри. Вчителем, на основі того, що Бог об’явив нам в історії, є той, хто став сторожем тих правд віри, на основі того ж об’явлення — тобто ціла Церква, чи точніше — її вчительська власть. Богослов не є вчителем віри в Церкві, а той, хто власть вчити в Церкві одержав з уст Христа словами: «Ідіть, отже, і зробіть учнями (і вчіть) всі народи» (Мат. 28,19). Богослов на основі джерел об’явлення і науки Церкви шукає поглиблення, кращого зрозуміння, по-людському говорячи, того, чого розумом сприйняти не можна.
Богословіє має різні галузі, як кожна наука. Галузь богословія, що досліджує питання мирян, зветься еклезіологія, тобто наука про Церкву, про людську спільноту, як Божий в Ім’я Триєдиного Бога охрещений люд, чи й ще коротше — про Божий Люд, Божу спільноту людей, Божу людську родину на землі. Еклезіологія в богословії не стара наука. Не знають її ще Отці Церкви в перших століттях. Стає вона окремою наукою по ХVІ столітті, але трактат про мирян появився в ній щойно в нашім столітті. Вже з цього виходить, що ми стоїмо перед новим богословським питанням, і воно не є легке, як може видавалось би, коли зважити тягар століть, який завис над ним. Не має воно нічого спільного з такими світськими науками, як соціологія чи наука про державу. З нашим питанням перебуваємо виключно у сфері Божій, церковній і надприродній. Той, хто не має віри, не може думати по-богословському, бо не потрапить мати внутрішнього зв’язку з її предметом.
Богословіє, майже до наших днів, було наукою, що нею займались тільки духовні особи. В наших часах виникло велике зацікавлення богословієм серед мирян, а навіть є вже на Заході богослови-миряни не малого світового калібру, хоч в обмеженому числі. В східніх Церквах і протестантських богослов-мирянин був і є нормальним явищем в історії. Фотій був богослов-мирянин, Палямас, Кавасил лишили глибокі духовні й богословські твори і були мирянами; перший російський богослов Хом’яков був поміщиком і відставним капітаном кавалерії; в двох університетах Греції, в Атенах і в Солуні, на богословських факультетах більшість богословів є миряни, і ніхто тому не дивується.
І. Церква
Означення мирянина залежить від погляду, що таке Церква. На цей погляд мали вплив різні часи. Вистачить лише дещо згадати з тієї довгої двотисячної подорожі Церкви в історії. Церква – це вселенська спільнота людей в Христі, але це не «організація» чи «держава», хоч дехто міг так думати. Церква — то таїнственна Божа спільнота людей, яка так об’єднана своїм основником Христом, Його духом, Його словом, Його засобами для освячення (тобто злуки з Богом), що вона є тим же Христом. Церква — це Христос, це живий містичний (таїнственний) організм, зложений з людей. Про це вчив вже св. Павло. В тім організмі є щось видиме, зовнішнє, є невидиме і духовне. Точно, як у Христі: Його видима людська природа і Його скрите Божество, можливе до пізнання через Його слово-свідчення і вчинки. За св. Павлом в такім досконалім погляді на Церкву усі її члени є живими членами Христа, який є головою того організму. Ніякий член не може сказати другому — «ти мені непотрібний», або — «ти не важний»; коли терпить один член, терпить ціле тіло; усі члени пов’язані в органічну цілість з різними функціями і завданнями при помочі своїх дарів, усі злучені любов’ю. Св. Павло дав цей чудовий образ Церкви в листі до Ефесян (4, 11-16). Це не є Павлова мрія чи якась поезія або ідеальний образ не до осягнення. Св. Павло про себе каже: «Вже не живу я, а живе в мені Христос». Коли це стається з кожним з нас, з кожним християнином, хоч би в найменшій мірі, тоді вся християнська громада дійсно стає Христом, що живе і діє в ній. Коли заникає Христовий дух, дух євангелії, і бере верх людський зовнішній елемент, ця спільнота помалу стає земською, людською зі своїми людськими засадами організації життя.
В часі наїздів «варварів» на Захід, з упадком Римської імперії, Церква стала захисником всіх людських вартостей і мусіла скріпити своє становище назовні. Лише папи діяли тоді як чинник одности, сили й рівноваги на духовному й політичному полі західньої Европи. Так історично сталося. Папа став своєрідним монархом, єпископи князями зі своїми підданими. З того постала централізація влади, і Церква набрала напівсвітського характеру адміністрації і керми, що привело до зубожіння духовости. Народ жив, як це називають сьогодні,— «спонтанною вірою».
Так сталося в Церкві, починаючи від X століття, коли дух монархій-імперій і февдалізму увійшов у Церкву, і вона набирає зовнішнього вигляду держави-монархії, політичного характеру, в її внутрішньому житті наголошується право, серед її членів розрізняються ті, що кермують чи й панують, і піддані, до голосу приходять правники, а не пастирі.
Тодішні богослови тратять з очей образ Церкви Отців. Це був дух часу, і можна його оправдати. Не бракувало й тоді голосів, що пригадували відповідальним особам про правдивий образ Церкви — містичного Христа, в якім нема ні вільного, ні раба; ні жида, ні грека; але всі є одним у Христі,— за словами св. Павла. Церква зодягнулася в юридичні шати, щоб стати досконалою спільнотою в її зовнішнім апараті, порядку, дисципліні й адміністрації. Мирянин з живого члена організму, в якому діє своїми дарами Святий Дух, став правним членом з приписаними правами підданого тих часів, з означеними обов’язками перед владою, з відповідальністю, що була санкціонована докладно карами (нераз строгими!),чи винагородами (зовнішньо людськими, взятими з дворів монархів у формі почестей, привілеїв, ранґ та ін.). Це коротко про Захід.
На Сході радше імператор, як світська людина утримував лад і керму в державі та рівночасно свою владу поширював і на Церкву. Східні патріярхи подібної ролі, як папа на Заході, ніколи не мали! Східні Церкви рядились колеґіяльно враз з усіма єпископами. На Сході Церква не набирала форми політично-світської спільноти і зберігала свій духовний характер, хоч через те підпадала не раз під вплив, а навіть керму світських монархів. Тому теж і миряни за старим звичаєм брали активну участь у житті Церкви — в синодах, соборах, хоч остаточні рішення робили завжди тільки єпископи. Миряни брали активнішу участь в житті Церкви на Сході, ніж на Заході. Захід тепер до цього повертається.
На Заході Тридентійський Собор в ХVІ столітті, якому треба було слушно обороняти саме ієрархічну структуру Церкви перед наукою Лютера, не змінив ситуації, хоч і з користю для Церкви, бо їй незабаром довелося боротися з рядом небезпечних течій — просвічення, енциклопедизму, раціоналізму, модернізму. Коли її члени-миряни були виставлені на небезпеку утрати віри, ієрархія з папою зводила нерівний бій з противниками, в чому була потрібна добра організація, дисципліна, авторитет, влада. З тим рівночасно перемогла й духовість та вийшла наверх властива сила й суть Церкви — її духовна сущність, її скеля, якою є Христос. Однак, юридичний, зовнішній, адміністраційний характер Церкви по Тридентійському Соборі був таки переакцентований, і про мирянина не було богословія.
Зворот починається від Пія XII його енцикліками, якими він повертає богословіє і мислення в Церкві до древніх часів, коли Церква бачила себе на першому місці як містичний Христовий організм, як храм Святого Духа, який дише на всіх її членів. Церква є зовнішня-ієрархічна, але Церква – це насамперед Христос, якого творять усі Його живі члени і в Ньому поєднуються усі аспекти Церкви: людський і надприродній, земський і небесний, ієрархічний і харизматичний, адміністрація і любов, право і євангеліє. Завершення того процесу самопізнання Церкви сталося на II Ватиканському Соборі, що лишив нам остаточну науку про Церкву, а з тим і рішив спірне донедавна питання, хто такий мирянин.
Перший підсумок із сказаного хай буде: не можна говорити й мислити будьщо про мирянина, не знаючи, що таке Церква і ким (не чим) вона є. Від погляду на Церкву залежатиме погляд про мирянина в Церкві. Коли є труднощі в дискусії про мирянина, пам’ятаймо, відповідь має свій корінь в науці про Церкву. Коли хто виходить з позицій, що Церква — це папа, ієрархія і священики, тобто з погляду, що Церква є монархія з правом і адміністрацією на першім місці, тоді мирянин буде підданим, тобто членом-громадянином,, що платить податки, регулює своє життя на першому місці кодексом права, виконує точно визначені обов’язки громадянина-члена, має бути в цій Церкві-державі патріотом, як чесний і добрий громадянин і т.п. Це виглядає на перший погляд добре і навіть працює добре в строгій мілітарній майже дисципліні в централізованому порядку, але є велика і грізна небезпека, що в наших часах обов’язково мусить виринути в такій структурі питання т. зв. демократії, яка є знаком наших часів в суспільній структурі держав. Тоді мусимо відкликатися до іншого аспекту Церкви — не держави, а Христа! Тут саме криється той клопіт, тут мусить прийти до голосу Христос зі своїм коротким, але глибоким реченням: «Я є дорога, правда і життя»!
В такий спосіб виринають питання хто є хто, хто є мирянин, хто має які завдання, відповідальності, права, обов’язки, чи краще — хто яким членом є в Христовім Організмі та як працює своїми даруваннями на збудування цілого Тіла.
ІІ. Хто є мирянин по-богословському
Ми бачили, що в переакцентованій науці про Церкву як зорганізовану ієрархічно спільноту, мирянин став сірим членом-підданим, Церквою стала ієрархія. Коли б поглянути в катехизм минулого за дефініцією Церкви, буде аж рясніти від зрізничкувань, але постійно буде акцент на ієрархічній структурі.
Пій XII у згаданій вже енцикліці «Містіці Корпоріс» каже: «Щоб означити правдиву Церкву, нема іншого імени і більш шляхетного, більше знаменитого, більше божеського, як вислів «Містичне Тіло Ісуса Христа». Це є правильна дефініція Церкви. Вся гідність, права, обов’язки мирянина основуються на цім понятті. Мирянин є членом того містичного організму а члени того організму є різні, з різними функціями, і всі є одним у Христі. Те Тіло складається з різних членів, всі члени є рівновартісними, але мають кожний інше своє завдання, різні дари і різне служіння в ньому. Це глибоке поняття про Церкву як Містичне Тіло є теж основою ієрархічної структури Церкви, але не в стисло юридичнім сенсі.
Другий Ватиканський Собор описує цей Організм: «Цей новий завіт установив Христос.., покликуючи собі люд з поміж жидів і поган, щоб не по тілу, але в Дусі зрісся в одне та став новим народом Божим. Народ цей обітуваний має головою Христа… Має він основою своєю гідність і свободу дітей Божих, в яких серцях, немов у храмі, замешкує Святий Дух. Законом же його є нова заповідь любови»… («Світло народів», ч. 9).
Не дивуйтеся цій мові. Ми не є в світській науці. Це мова релігійна, богословська, бо такий її предмет. Ми всі є в Христі окремим народом Божим. До цього народу Божого належить папа, патріярхи, єпископи, священики, монахи, миряни — тобто всі охрещені в правдивій вірі.
Термін «мирянин» не є дуже щасливий, коли взяти його в стислому значенні в українській та інших мовах. В ньому буде контроверсійний юридичний зміст з минулого, зміст поділу на людей духовних (клир) і на людей зі світу (мирян). На означення Божого люду-народу у св. Письмі є грецьке слово «ляос», і воно все означало «окремий нарід», у Старім Завіті — ізраїльський Божий Народ. Противенством були «погани» — «етне», чи по жидівському — кожному з нас відоме слово «ґоїм». Від слова «ляос» вийшло слово «ляїки», в англійській мові «лей», в німецькій «лайе» і т.д. У св. Письмі воно означало весь Божий Народ, окремий Народ, святий Народ.
На жаль, значення слів еволюціонують. Слово «ляос» і його видозміни в латинській пануючій колись мові в Церкві й суспільствах слово «ляїки» почали вживати до тих членів Божого люду, що не були «духовні», тобто не мали свячень, не були клириками. Не клириків почали також називати «секулярес», тобто світськими або мирянами. Мирянин, отже, це той член Божого люду, що не належить до священичого чину чи ієрархії. Так постав штучний поділ між Божим людом, що, як цілість, мав окремішню назву серед усіх народів — «ляос». Цей поділ скріпили часи і різні конфлікти. Церковні справи вели виключно духовні особи, а можливості мирянина стали обмежені, ба що гірше — він був часто в конфлікті з духовними особами, ієрархією на пункті своєї діяльности на полі матеріялістичнім, політичнім чи й в конфлікті з наукою Церкви через своє «зісвітчення», тобто коли йшов за течіями часу. (Ці конфлікти одержали в історіографії навіть окрему назву: конфлікт між сакердотіюм ет імперіюм). Дійшло до того, що слово «ляїк» стало навіть згірдним словом, бо означало конфлікт, незнання релігійних справ (і сьогодні ще якогось невігласа в чомусь називаємо «ляїком»…).
Це варто знати, бо наш український мирянський рух опинився в менш-більш такій ситуації сьогодні, що має в нас безпідставно корінь в тому сумному латинському історичному минулому. «Світське», «ляїкальне» в Церкві в тому сумному минулому хотіло на лоні Церкви усамостійнитися (і підкреслюю ще раз — завинила в тому хибна еклезіологія!), створити собі свої права, змагання за владу в Церкві й монархіях. Духовні особи в подібний спосіб змагались за права в земських і політичних справах. Було, на жаль, замішання в ролях і завданнях. Мирянин став наче ворогом Церкви, або принайменше неслухняним членом Церкви, або загалом чимсь окремим в Церкві. У висліді мирянство стало неначе якоюсь клясою у Церкві, згубилась місія і обов’язки мирян в Церкві й у світі, у своїй пасивності миряни стали інертною масою і добиччю в руках дійсних ворогів Церкви. Зникла та єдність Христового Містичного Тіла, зникла єдність і рівність в Христі, а залишилась єдність зовнішня, яку пильно берегло строге право, законодавство і небезпека кар. Зникла велика візія св. Павла, що її висловив він у словах: «Так само, як тіло є одне, хоча має багато членів, і всі члени, хоч їх багато, становлять одне тіло, так і Христос. Усі бо ми хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом, чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні… Тіло бо складається не з одного члена, але з багатьох. Коли б нога сказала: я не рука, отже не належу до тіла, хіба тому вона не належить до тіла? І коли б вухо сказало: я не око, отже не належу до тіла, хіба тому воно не належить до тіла? Якби все тіло було оком, де ж тоді був би слух? Якби все воно було вухом, де був би нюх? Таж Бог розділив члени, кожного з них, у тілі, як хотів… Не може око сказати руці: ти мені не потрібна. Чи голова ногам: ви мені не потрібні. Бож члени тіла, що здаються слабшими, є найпотрібніші; і тим членам, що здаються непочесними в тілі, даємо більше чести, і наші непристойні члени зазнають більшої шани; ті ж, що в нас пристойні, її не потребують. Та Бог так зложив тіло, що дав більше чести нижчому членові, щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають з ним усі члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени. Ви Христове тіло і члени, кожний зокрема. Деяких Бог поставив у Церкві: поперше апостолів, подруге — пророків, потрете учителів, потім дари чудес, потім дари сціляти, помагати управляти й говорити різними мовами» (1 Кор. 12, 12-29).
Це знамениті і реалістичні слова св. Письма до роздуму для нас усіх. Не приймаючи правильного богословія про мирян, потрапимо в ті самі історичні лиха, що спричинили Церкві стільки шкоди в душах і її завданні спасення світа.
Далі буде
