Ralf Winter. Die armliche weltmacht reportage uber die Sovjetunion. Religion: Gott in Saretchanka
Ральф Вінтер: Бідна світова потуга. Репортаж зі Совєтського Союзу.
Релігія: Бог в Серащанці
Автор, Ральф Вінтер у репортажі часто вживає слова «Росія» під яким слід розуміти СССР.
Редакція
В Кривому Розі розігнала поліція під командою лейтенанта Радченка зібраних для спільного читання Біблії молодих християн, відвели їх на команду поліції, де змусили їх співати, фотографували їх, але Біблії їм забрали. В міжчасі невідомі вандали знищили домівку, де зібралися побожні, а до листа писаного до Косиґіна доручили віруючі знимки зруйнованої церкви.
В Гомелі вдерлися поліцисти до мешкань вісімнадцяти віруючих громадян, забрали їм Біблії, співаники і образи Христа. — В Бересті покутували в тюрмі батько і син Лукащуки за те, що в навечір’я Нового Року відступили своє мешкання громаді віруючих в вулиці Черпанській 15 для відправи Богослуження, бо громада не мала своєї церкви. — В Рязані забрала поліція провідника Сергія Голева, 74-літнього старця, який був майже сліпий.
В Батайську біля Ростова над Доном присудили повного інваліда Василя Ґулюка на п’ять літ тюрми, бо не хотів покинути свого Бога. Пресвітер Попов з сибірського Омска зістав ув’язнений за баптистьку діяльність і не помогло йому те, що мав 83 роки, так як не помогли благання матері про помилування 19 літнього Владіміра Сінченка тяжко хворого на печінку. Його провиною було те, що був в одній церкві диригентом хору і оркестри.
Димитрій Мініяков з Барполя захворів в лагері на відкриту туберкульозу, відсиджуючи кару за те, що провадив заборонену властями християнську діяльність, а даремно чекали повороту з лагеру. В Донськім пресвітера Івана Афоніна арештували, залишилась дружина і дев’ятеро дітей, який помер у лагері 1969 році. Командант лагеру заявив хворому: «Ми дамо тобі тут здохнуть», тамже і помер. Гмаря з Кулюнди помер 1964 року в тюрмі, а Косиґін міг побачити долучену знімку до отвертого листа (якщо його читав). На знімці була голова помершого, який не мав язика.
Косиґін міг також читати листа, якщо йому доручили, листа писаного через 62 свояків, з поданими прізвищами і адресами, про 174 заарештованих баптистських віруючих. — Він міг також прочитати з листа, що поліція вдерлася до домів молитви в Одесі, Челябінську, Фрунзе, Бресті і Києві і, шукаючи за забороненими речами, все понищила. Він міг довідатися, що поліція і атеїсти — аґітатори побили баптистів в Запоріжжі, Свердловську і Владивостоку, а в Києві напускали на них собак. — Він міг читати, що Управа міста Тули заборонила 400 християнам практикувати віру, а міська рада Києва в 1970 році приготовляла репресії для ще більшої громади.
Але може Косиґін не міг тих листів читати, бо премієр-міністр не може читати кожного листа, тимбільше неприємного, він є дуже діловою і зайнятою людиною. Він певно також не читав листа сорока католицьких священиків з совєтської Литви, — вони писали: «Закони, які ґарантують права віруючих і хоронять їх ломиться без застанови. Католицька Церква є в Литві засуджена на повне знищення і смерть». У Литві було ще два католицькі єпископи, коли литовці писали до Москви,але в 1940 році мала Литва 12 єпископів. Ті два діючі єпископи мусіли безсильно приглядатися, як партійні аґітатори в «ім’я людського поступу» тероризували їхню Церкву. Священика Фабіянскас арештовано за навчання віри дітей. Сестру Паскавіціюс запроторено у тюрму за приготовлювання дітей до сповіді, у в’язниці вона і померла.
Директор школи у Свенціомслаї товариш Баранаускас, завзятий комуніст, наказав дітям писати листи проти священика Лауранаціюса, на такі доноси часто вдаряла партія на обвинувачених у листах, у яких обвинувачено ті особи за вороже діяння, це є випробувана метода провокації, стара у Совєтах метода.
У Вильні, Успені і Пасвалюс заборонено уділити останні св. Тайни вмираючим вірним, як то є в звичаї католицької Церкви, про це писали священики також Косиґіну. Дітям у школі наказувано писати на таблиці прізвища тих дітей, які ходили до церкви. На всі ті листи не було відповіді з Кремля, з Москви, бо щож міг відповісти Косиґін, коли якраз там була централя тих чинників, які всеціло вели акцію поборювання і нищення християнської віри, від них годі було чекати помочі.
Правдоподібно за благословенням Кремля заарештовано Івана і Надєжду Свободу з Дуброви в околицях Вітебська, мотивуючи тим присуд, що не можна їм довше залишити дітей Шуру і Гелію, бо вони не могли бути довше виховувані батьками, мати Свобода читала дітям Біблію, за це вона дістала п’ять років тюрми. — Також вважали партійні на Кремлі, що слушно викинули зі школи 13-літню Олю Кріґер в Таджігістані, совєтській республіці, бо не послухала вчительки Марії Николаївної і не хотіла носити хустки комуністичної діточої організації, дитина воліла вірити в Бога.
Для тих що писали листи до Косиґіна, для християн все ще жива була пам’ять Сталіна і він практично беручи, до нині не вмер, все ще люди живуть в страху, коли ніччю хто застукає в двері. Все ще є небезпека для тих хто відступив з вузької стежки заказаної «віри», все ще є та сама поліційна держава готова в кожній хвилі до безоглядної, брутальної дії, до насильства, бо тій державі ніщо не є так байдуже як право на вільне вірування, на вибрану реліґію.
Тут ще можливо, що старенька жінка поблизу церкви благає заграничного туриста: «Моліться за нас» і швидко відходить начеб зробила щось злого. Цей малий епізод дуже вимовний для цієї світової потуги, якою є Радянський Союз, для якої найбільшим ворогом є християнська релігія, її він боїться. — Деколи пробують лояльні баптисти проявити свою прихильність до держави, їхня газета «Батьківський Вістник» пише: «Є християнським обов’язком бути чесним і примірним громадянином своєї країни, творити добро для людей», але ті заяви приймає партія байдуже, вона тримає на віддаль від себе християн, вона не потребує їхньої доброї волі. — Партійна ґазета пише: «Церква баптистів все молиться до Бога і просить благословення для уряду та держави», тому може появлятися їх ґазетка, тільки що два місяці в кількости 6000 примірників, хоч є приблизно два мільйони баптистів, а на благання о благословенство для уряду відповідає партія вульгарною агітацією, бо її цілком не залежить на злагоді з ними, з тими вперто і довго живучими, яких хотіли б нарешті остаточно позбутися.
Також московському русько-православному Патріярхові не показує партія вдячности за старання про мирне співіснування з тими безбожниками, комуністам так добре з тим, бо використовують їх як вивіску своїх «миролюбних» старань на світовій арені. Ґазета Патріярха може появлятися місячно раз у 20.000 примірників, які мають служити 45 мільйонам вірних, даремно з’являються церковні достойники раз у раз з проханням піднести наклад письма. Підноситься лише наклад атеїстичної преси. В останніх роках посилила партія свої заходи, щоби позбутися раз на все Бога і розкинути між громадян більше чим 200 нових атеїстичних видань з величезним накладом.
В тих виданнях висмівається «так званого Бога», кожний священик то у них, ледащий, майже кожний віруючий «чорт», підозрілий тип, за яким треба пильно слідкувати, із соціяльною наполегливістю. Деякі з тих видань є примусовою лектурою для школярів, яких виховують в атеїзмі, бо вони мають бути, як у нацистів в Німеччині ідеологічно міцними і виробленими і коли треба, бути готовими доносити на батьків, коли вони проти закону і волі партії тримаються віри і Бога.
Партія бореться також з віруючими жидами, але їх не можуть подолати, хоч так дуже стараються віру їх знищити. І у жидів живе Бог. — А що більше синаґоґа в Ленінграді значить більше ніж в Мангатані, а в православних церквах денебудь в Союзі бачиться більше побожних людей чим в церквах Парижа. — І там де властиво Бог повинен вже не існувати, бути мертвим, в атеїстичнім Сов. Союзі віра є глибша і сильніша чим у вільному світі.
В ленінградській Катедрі Богоматері Казані збудованій в 1801 р. заміненій в атеїстичний музей в 1932 році є все ще люди, які мимо нагляду енергічних провідниць скрито хрестяться, чоловіки скидають шапки, жінки шепчуть потайки молитву — Бог вперто живе.
В Новгороді в Кремлі де також замінено церкву св. Софії в музей сидять люди тихо в лавках, голови їх похилені, видимо зворушені. В музею лунає знову як колись, Літургія Рахманінова, але її грають тільки тому, щоби доказати надзвичайну акустику, все таки для багатьох відвідувачів є музика чимось іншим чим навчання про чуда акустики: «Хваліте ім’я Господнє», «Благослови душе моя», «Воскресення Христове видіте» — тихо сидить група молоді в лавках, дивно зворушена, хоч так недавно галасливо бавилася перед церквою-музеєм. Бог живе в Сов. Союзі і в Новгородському музеї, також в Ташкенті де видніє спалена з невияснених причин церква, живе і в Бересті при вулиці Чернявській 15 в мешканні громадян Лукащуків, які відступають своє мешкання в Новий Рік на Богослуження і були за те ув’язнені, живе і в домі Івана Фроніна, який залишив дружину і дев’ятеро дітей і мусів за віру вмерти.
Більше того, Бог живе і в селі Саращанка біля Гродна, хоч партія думала, що Його вже угробила, бо осінню замкнула католицьку церкву, і в ній зробила склад на збіжжя, бо як пояснювала колгоспникам, що церква то щось відстале, вчорашнє, склад на збіжжя це щось нинішнє, поступове і це повинні колгоспники розуміти. Але селяни цього не хотіли розуміти і не посилали своїх дітей до школи, вони хотіли мати свою церкву. Тоді спровадила партія поступових студентів до села з наказом зломити страйк і повчити селян і переконати, що поведінка і рішення партії мудрі. Студенти приїхали, бачили все і приєдналися до людей. Партія скапітулювала. В Сарещанці біля Гродна моляться знову люди та співають. — Бог має вперте життя, але воюючі атеїсти все ще цього не розуміють.
В Казахстані не розуміє партійна ґазета для чого в фабриці машин до шиття «Ґаґарін», в околиці Альма-Ата ще є група «Свідків Єгови», яка мимо спроб навернення на атеїзм «дальше практикують свою самоволю?» Ґазета пише: «Вони можуть в часі вільнім від праці читати цікаву книжку, оглядати гарний фільм, піти до клюбу де життя живо кипить», але робітниця Марія Опришкова, шофер Іван Хрун і інші члени їхньої секти, воліють шукати свого Бога».
Баптиста Кирила Антоновича Стратуна замкнули комуністи на два роки в’язниці, бо він навчав дітей реліґію. «Все таки посилали батьки своїх дітей на науку реліґії, а на збори молодечих організацій комуністичної партії не посилали» так писала ґазета «Совєтська Молдавія» погрожуючи дальшими ув’язненнями. Дальше доносить ця ґазета, що на християнське весілля з’їхалося «пару сот гостей» не лише з Мінширу, але і околиці так, що треба було через голосники повідомляти приявних про хід церемонії, тоді, коли на зборах компартії задля малого числа приявних агітатори голосників не потребують.
Знову в «Правді України» пише мешканець Одеси з обуренням, що молоді люди носять на шиї хрестики для прикраси,він дивується,що «одверто, без сорому, виставляють хрестик на людський вид. Це роблять так, якби ці хрестики були особливою цінністю». В «Правді України» пише старший комуніст Петрушенков: «В двадцятих роках, тай ще в тридцятих вважали ми молоді люди з тих часів, хрест та контакт зі священиками за щось непристойне».
Подиву гідне, що тепер багато совєтської молоді інакше думає. У Києві вінчалися студентка Гієна Платонова і студент Ваня Маркін У Володимирському Соборі, багато студентів, товаришів приглядалося тому, а коли місцеві ґазети писали широко про цю «непристойну подію» і закликали покликані атеїстичні виховні, комсомольські організації, краще виховувати молодь, то один молодий читач написав і поставив одверто питання: «Властиво чому не вінчатися в церкві»? Остаточно не так давно, як кожний засуджував західні танці, але нині ніхто вже не відмовляється танцювати при звуках західних мельодій західні танці».
Партійні ґазети в Челябінську і Толіятті критикують пишучи: «Молоді дівчата говорять не без захоплення про урочисті відправи і церемонії в церквах». Поза тим пишуть ґазети, говорять дівчата з неприхованим подивом про мораль серед віруючих.
В Москві донесла одна студентка листом до редакції «Комсомольської Правди»: що є в місті церква, в якій стрічаються регулярно інтелектуали, студенти, музики і інші мистці».
Віруючий православний, який був вже раніше покараний за це і в червні 1971 року знову був арештований і ув’язнений писав до Папи Римського: «Трапляється чим раз частіше, що навіть сини комуністичних працівників і діти урядовців тайної поліції хрестяться в церкві», це саме стверджує гнівно «Правда» і пригадує, що конституцією гарантована свобода віри і совісти, це значить, що в певних умовинах можуть наші політичні і наукові організації та установи у свойому відношенні до релігії залишитися невтральними».
Але вони ніколи не були невтральні, вони воювали агресивно-атеїстично, вони воювали, але не дуже успішно. — Мимо того, що в регулярних відступах часу встановлялося рішення Ідеологічної Комісії Центрального Комітету КПС про посилення індоктринації населення, справа все таки поволі посувалася вперед, якщо взагалі йшла вперед. Бог був впертий, Його просто не вдалося вбити чи угробити. А вже зовсім не вдалося це зробити, хоч партія дуже старалася серед «Євангеликів, християн, баптистів», які відкололися від інших совєтських баптистів і через силу своєї віри були змушені до підпільного, нелегального діяння, бо їм Совєтська Рада для справ релігії просто відібрала «дозвіл на працю». В такий спосіб широко і легально відкрито для тих віруючих ворота до тюрми. Як успішно вони це переводили міг прочитати у отвертому листі премієр міністрів Косиґін в якому писали свояки ув’язнених: «що число ув’язнених постійно росте, які через свою непохитну віру є ув’язнені». Косиґін довідався з листа, якщо його взагалі читав, що в Кишеневі заарештувала поліція майже сліпого Михаїла Хорева, в Дедарську біля Москви забрали Пйотра Румачіка, бо не хотів перестати проповідувати слово Боже. В Бородищі на Білорусі присудили Ніколая Шіґало і Ніколая Лезутто на п’ять літ за те, що виконували «заборонені практики», як це комуністи називали.