(Про семантику національного симулякра)
Годилося б зразу уточнити підзаголовок статті, пояснивши читачеві, що наразі авторові не йдеться про жодні постмодерністські категорії (як на вживання характерного терміну «симулякр») тим паче, що про це (улюблена фраза проф. Вас. Чапленка) «він вже писав раніше». Ці, як може комунебудь здатися, надто критичні розважання мають завдання висвітлити те явище, притаманне «розвинутому соціялізмові», що у вигляді вже національної хвороби визначує наше сьогодні. Отож від початку хочу підкреслити, що критика є при цьому не самоціллю, а епістомологічним засобом для схоплення й виявлення образу цього явища, а також його передумов і компонентів, з яких цей образ складається.
Хвильовий і Курбас, Довженко і Рильський недаремно були найзамітнішими фігурами в критиці всіх часів. Постійне вживання імен тих метрів в контексті історії двох «братніх культур» енергійно «оживляло» процес творення Великого Міту, не дозволяючи на його зупинку. Згодом ця хвороба перекинулася на інтелігентський загал наших часів, якому судилося стати «дисидентським» і який, дійсно, несамохіть змінив парадигму сучасної культури, спрямувавши мову ідеологічної конфронтації на духові орієнтири національного відродження. Не сприймаючи у більшині своїй двійкових опозицій, дисиденти розчистили шляхи теперішньому культурному і геополітичному плюралізмові, спираючись основно на спини трьох китів, що на них стояла «громадськість» тих часів: війна, смерть Сталіна, двадцятий з’їзд, відлига. Вони не стільки відкидали соціялістичні культурні цінності, скільки ставили їх під сумнів. Сьогоднішня історія дисидентського руху подає справдешніх керманичів того процесу, відтак самим його героям слід віддати належне — вони безоглядно й самовіддано стимулювали тодішню ситуацію «національного відродження», якої, ніде правди діти, не було, проте вона була потрібна її замовникам. У загальній кількості випадків та ситуація навіть симулювалася (і про це буде мова далі), а не наподіблювалася, адже наподібнення — річ поважна й вимагає від нас знань оригіналу, яких, погодьтеся, не здобути в лагері, навіть за допомогою «Книга — почтой».
Отож, перечитуючи теперішніх спогадувачів, які, пильно вдивляючись в «Українські силюети», творили дисидентський Міт, не мусимо забувати й автора «Профілей», який свого часу значив: «В современной критике слабее всего развито чувство действительности. Желаемое она слишком часто принимает за существующее. У критики всегда герой, а не средние человеческие существа со средними дарованиями, каких знает большинство трезвых людей». Слід додати, що на подібному ставленні до суті явища була побудована легенда про підпільну дисидентську літературу (часописи «Катедра», «Євшан-зіля» та інше), де політична маска іноді переважала над мистецьким талантом.
Ближче до «перебудовчих» часів та манія творити Міт набула вже поважних окресів і знову була підтримана цим часом вже закордонними добродіями — прикладом на це можуть слугувати численні звідомлення «з місця подій», що передавалися на PC «Свобода». Знайшлося місце в тих репортажах часів УГС і козацького полку, що був «готовий до бойових дій» десь під Ізюмом, і сенсаційній з’яві харківського літературно-мистецького часопису «Сніп», що так і не побачив світу, і багато чому іншому.
Натоді національний симулякр заходив у другу стадію свого марґінесового буття, закликаючи до співпраці дисидентський загал із суто інтелігентським наповненням. Будучність творили поети й малярі — «отсиденти» за фахом і культурники за покликанням. І не їхня вина, що двигуном поезії — отже і поетичної історії — була фантазія, що в творах цього жанру позначається великим числом припущень. Користаючись «патріотичною» фразеологією, автори такої «історії» концептували тезу і, не зважаючи на те, що вона існувала не тільки ідея-літер, починали оперувати нею, як фактом. (Щоб уникнути непорозумінь: концептувати тези є не тільки добрим правом, але й обов’язком збуджувача історії, якщо це служить йому як гевристичний момент, себто коли теза його правдива). Натомість «патріотична» фразеологія (як і кожна «поезія» що апелює до почуттів слухача PC «Свобода») тільки знижувала «історичність» дисидентського процесу до рівня памфлету. Природньо, що поезія, несена крилами фантазії, має нахил звільнятися від невигідних їй формалізмів, журналістської обережности, і тоді автори радіопересилань, забуваючи про останню, надають своїм припущенням асерторичної форми: «Андрій Черемський саме у Львові пройшов добру школу українського патріотизму»; «Вже сам факт закордонної місії Вітовича промовляє за те, що на Україні провадилася відповідна підготова» і т. інше.
Виходячи з усього вищесказаного, не важко буде пояснити і притягненість до розглядуваного тут Процесу також «цивільних» мистців «перебудовчої» епохи, які спочатку брали активну участь у творенні дисидентського Міту. Згадаймо ту кількість мистецьких імпрез, що цілком «інтуїтивно» переходили в нас під жовто-блакитними прапорами під меґафонні гасла УГС. Причини такого максималізму очевидні. Це, поперше, досвід буття в тоталітарнім суспільстві, де завше цінували гучні фрази, а, подруге, образлива й тривала відірваність тих слобожанських мистців від культурних епіцентрів «всесоюзного значення», яка штовхала їх у дисидентські обійми. Подібна відірваність також виходила зі споконвічного відокремлення України від сучасних гуманітарних знань, що заповідала нам вважати за геніїв Антонюка чи Зарецького, Руденка чи Калинця — мистців, припустімо, інтересних, але цілком далеких від реального культурного процесу.
Під ту пору так необхідного нам патріотичного відродження всі забували, що об’єктивна «патріотична» цінність витвору мистецтва навряд чи може бути одиницею виміру національної культури. Здається, забували про це й самі «цивільні» мистці, безоглядно наслідуючи епатаж своїх лагерних побратимів, породжуючи хвилю коломистецької метушні тощо. Нині, забутим і покинутим з подібним «доробком», їм є що згадати з часів буремного «відродження». Весело було, незатишно й по нонконформістському, сказати б: непричетних естетів націоналістами називали, у книгах відгуків писали: «кілл комміс»…
Зрозуміла річ, мені можуть закинути — хіба не була за всі часи упосліджена українська інтелігенція совістю нації, голосом багатостраждального народу? І я відповім — ні, не була. Позаяк совістю нації завше були окремі особистості, які в часі описаної тут чергової хвилі національного «відродження» прийшли до зіткнення з системою, і то лише в силу власних професійних уподобань в літературі чи мистецтві. Спільні зусилля нашої інтелігенції призвели у 1917 році до відомої катастрофи. Ще менше вона була «совістю нації» за більшовиків, коли взагалі кинула цікавитися цією нацією і зосередилася була на власному зіткненні з владою та писанні проектів Конституції УРСР. «Бо ж ноги мої в модних черевиках», «Свій босий слід не можуть віднайти» (Ів. Драч), — пояснювали поети причину тієї трагедії. «Бо все таки ми були різними — не лише вдачею, а й поглядами» (Ів. Дзюба), — виправдовували дисиденти свою зраду. Таким чином, силкуючись прибрати роблені пози «задавленого інфантилізму», «екзальтації невмілої пристрасти», наші куфаєчні інтелігенти звірялися у своїх почуттях до покинутої нині теліженської, перебиківської чи ще якої Батьківщини зі сторінок поетичних писань та моралізаторської прози і закладали підвалини «нових» родових ознак такої «прослойкі», що прагне «наблизитися до народу».
Задовольнити сонну й дебелу Батьківщину інтелігентам не вдавалося ніколи: ні працелюбним просвітителям, ні полохливим мрійникам, ні щирим співбесідникам. Як би вони не симулювали свою любов до України, та жила з іншими — відчайдухами й паливодами, довічними емігрантами на власній, «не своїй» землі. Подібну бунтарську традицію, що тягнеться до нас від часів Єсеніна аж до Висоцького, набуваючи вже суто національного, комункультівського забарвлення, добре засвоїли теперішні наслідувачі «дисидентської» культури. Чи їхній епатаж є продовженням історії «Садка судей», жовтої кофти, і по тому вже «мистецтва як культу» та стадіонної поезії 60-их? Можливо й так. Але не забуваймо: щоб забезпечити протяг будь-якої традиції, треба її перервати, заперечити, пародіювати. Тільки тоді вийде щось нове й сильне. Ніколи наслідуванням, ніколи перемальовуванням. Одна річ, якщо ви приїдете до Москви чи Мюнхену, знавши наперед, як ви будете поводитися з традицією, або якщо ви туди приїдете просто, щоб наковтатися культурних «прелестей» і забезпечити собі спогади на все життя. Але коли ви прибудете туди тільки для того, щоб насмикати соломи для діда на вашому покутті, то робіть це без жодних претенсій на подальшу оригінальність.
Сьогоднішня доба одночасности всіх часів, вірувань і культур, їх загальні комунікації є в більшій мірі, ніж її попередниця в цім сенсі, доба чергового національного «відродження», добою наскрізь поєднувальною. Зрозуміло, що ця її риса — ліпити все докупи щось та буде! — позначається на світогляді сучасників. «Христос воскрес — воскресне Україна!» — кажуть мені сьогодні, не відаючи, мабуть, що тим самим вони підсвідомо стимулюють вимушування справдешньої допомоги, виставляючи свої слова за приклад до тлумачення терміну «суєвірство». Адже за католицьким теологічним словником Карла Ранера (1961 р.) і то є ніщо інше, як «малпування справжнього вшанування Бога в якій-небудь, не достойній Бога, формі, у довір’ї до форми та ритуалів, щоб вимусити допомогу або розгадати майбутнє».
Інше гасло — «Бог і Україна», що ним за всі часи наших визвольних змагань стимулювався державотворчий процес, також означає конструювання «сил» на місці Бога. Найкраще підтвердження тому, як наш загал «розуміє» подібні речі, автор цих рядків знайшов на харківському вечорі співаної поезії «Молитва за Україну» (1991 p.), на який він був запрошений як учасник і на якому, зайшовши в розмову про згадане гасло, почув з вуст організатора імпрези, голови місцевого Фонду культури цілком чудовий закид на те, мовляв, як би там не було: Бог і Україна, а чи Україна і Бог, адже перше неможливо без другого і навпаки! Чудова ця сентенція була тому, що вже заповідала ніби як перехід від застрашливого теологічного неуцтва до зовсім іншого розуміння «історичної» конечности, як її сприймає немарксист.
Розглянутий вище світогляд є в засаді дуалістичний — з тим, що обидва його компоненти: «дух» і «матерія» не є рівнорядні: «матерія» уявляється підложжям, на якому виріс, як «вічний», задеклярований «дух». Цей момент свідчить про поважний вплив, який мав на формування подібного світогляду монізм. Як «духове життя», так і «матеріяльна культура», які свідомо чи підсвідомо є, скажімо, для голови Фонду культури об’єктивними категоріями, а не тільки формальним моментом клясифікації, підлягають, як знати, законам історичного розвитку, що виявляються в існуванні історичних процесів: економічних, соціяльних, політичних і, очевидно, поетичних. У відповідь на доречні закиди, мовляв, Бондар-Терещенко не посідає жодного наукового ступеню (здобувши освіту лише у двох «совєтських» інститутах), а також просто почитав собі чоловік книжечок, та й годі, — можу присягнути: якби в мене знайшовся час повнотою присвятитися нашим місцевим відроджувальним заходам, чи то у Сковородинівці, чи то деінде, я здобув би щось на полі науки — став би жерцем її щонайменше такого щабля, як маґістер Сапеляк, бакалявр Сверстюк та доктор Ігор Маленький. Бо тут — справді золоте дно для здобуття тих ступенів на мюнхенському Вільному Університеті!
Отже, позначена розглянутими гаслами віра хистка, навіть як стимулюючий чинник. Вона крихка, вона розлітається не тільки від найменшого дотику «перебудовчого словоблудства», а й при першому нездійсненні проханого (звідси, здається, стає зрозумілим, чому люди йдуть з тих патріотичних організацій, які мають подібні гасла на своїх прапорах), коли постає потреба вирости в уявленні про Бога, признати його недосяжність і для «подолання», і для «оборони». Той, хто боїться так уявити собі Бога, вірить не в Бога, а в якенебудь автокефальне мальовило, що сидить у свідомості й підсвідомості з часів дитинства у рідній Водолазі.
З цих позицій симулювати черговий процес, вірити, що така «віра» за всяких обставин в остаточнім розрахунку переможе, значить спуститися не так на ласку Божу (бо тоді всяка перемога є, мабуть, потойбічна), як на позасвідому закономірність, тобто утопію; значить, скласти з себе відповідальність за все, примкнувши око на «Україну» — знаючи, що її остаточна перемога неминуча.
Признаймо собі, що подібні поняття зі сфери соціяльної містики не можна мішати з категоріями, які охоплюють розуміння суті космосу, ставлять питання, для чого людина живе на світі, і дає на нього відповідь. А та відповідь є така, що якраз усвідомлення Бога висвітлює сенс життя, яке, в свою чергу, полягає у постійному творенні диспропорції між «брати» та «давати» з цілком свідомою і щирою перевагою у друге.
… Звичайно, шкода буде розлучатися з тим сортом людей, що сповідують подібну «віру», все ще тішачись з Огієнка та Липківського, складаючи шану Субтельному й Морозу,умліваючи з Симоненка та Білика. Ця багатомільйонова генерація щирих приклонників подібного «мистецтва душі», яка вірить у Вищі Ідеї, Божественність власного вибору тощо, зовсім не вина того, що має погану освіту, адже вона надає нашій культурі дивний присмак наївности, захвату й хуторянського тепла. Проте всякі цінності приходять до нас надто складним шляхом — не вірою в Боже Провидіння, а вірою в метафізику українського симулякру як емблеми, що не має відповідника на Його землі.
Адреса: Україна, 310142,
Харків-142, вул. Блюхера 62, пом. 80
