Закінчення з грудневого числа
Чи із Старим Завітом закінчилася і його ключева ідея, ідея народу?
Старий Завіт закінчився. Новий Завіт увійшов у силу й став тепер нормою і законом людського життя. Чи ця переміна наступила так, як чергуються із собою в історії людського життя дві різні, а то й протилежні собі імперії? При цьому чергуванні сама згадка і, річ ясна, пам’ять про Старий Завіт засуджена на загибель? Знаємо зовсім певно, що воно зовсім не так із Новим Завітом. Сам Ісус Христос якнайрішучіше запевнює нас у цьому:
«Не думайте,— каже Божий Основник Нового Завіту, — ніби то Я прийшов руйнувати Закон і пророків. Не руйнувати Я прийшов, а доповнити». Мат. 5:17.
А на іншому місці так же само якнайвиразніше стверджує:
«Поправці кажу вам: доки небо і земля не минеться, ані одна йота, ані один значок із Закону не пропаде, аж поки не збудеться все. Хто ж порушить одну із найменших цих заповідей та й так людей навчить, той буде найменший у Царстві Небеснім». Мат. 5:18-19.
Так от перед нами суттєве питання: що ж тоді сталося з цією основною і без найменшого сумніву єдиною і домінуючою настановою Закону, з настановою цілого Старого Завіту на народ?
А разом з тим і виникає ціла серія питань. Чи Бог відкинув вибраний народ, а з ним і всі народи, для яких Ізраїль мав бути дороговказом, промощувачем для них шляху і світлом «во откровеніє язиков»? Чи, може, Бог перемінив цю довгим рядом століть продемонстровувану ідею народу і заступив її зовсім новою і навряд чи здійснювальною в організованім житті людей категорією? Виразніше висловлюючись, чи Бог заступив досі якнайвиразніше ставлену форму народу новою зовсім формою «Божого народу», «Божого люду» і «Царства Божого»?
Щодо першої частини питання маємо безсумнівний авторитет Божого слова про те, що Бог не відкинув Ізраїль, як народ. Із багатьох речень св. Письма вистачить привести запевнення св. ап. Павла:
«Бог не відкинув свого народу, який був наперед вибрав… бо дари Божі і покликання незмінні». Рм. 11:2-29.
Щодо другої частини питання, то треба насамперед ствердити, що пророки, раз-у-раз посилані Богом, говорили безпереривно про нові народи саме тоді, коли мала кінчатися роля і місія Ізраїля. А й у Новому Завіті, коли вже й мало згадується термін «народ», все ще живе далі йота в йоту те саме поняття, що його пластичний образ поставив Старий Завіт. Навіть у св. Івана, в його «Откровенні», отже у книзі, що торкається радше останніх часів людського роду на землі, є такі знаменні місця, як ось це:
«І от натовп численний, перелічити якого ніхто не вмів, від усякого народу, племен і людностей, і язиків стояли перед Агнцем, одягнені в білі одежі, і пальмові вітті в їхніх руках; і викликували гучним голосом «спасіння Богу нашому»… Це ті, що прийшли від великого горя і обмили одежі свої і вибілили їх у крові Агнця». Од. 7:9… 14.
Коли ж не наступила ніяка зміна щодо цього Божого правопорядку і виразної Божої волі відносно місця, приділеного і передбаченого Богом, для ролі народу у Божих плянах, тоді не повинна б існувати і та концепція, що з Новим Завітом дотеперішній концепт народу, який ампліфікував Старий Завіт, став заступлений новою категорією «Божого народу», «Божого люду» чи навіть «Царством Божим». В ім’я усунення всіх сумнівів під цим оглядом варто основно розглянути саме цей новий концепт Нового Завіту.
Не може бути мови про заступлення дотеперішнього, так сильно заакцентованого, так виразно представленого і так конкретно унаявленого концепту чимось таким, що щонайвище може тільки існувати як абстракція і як ідеал. Адже природній народ і концепція, впроваджена Новим Завітом, не є тотожні поняття. Вони навіть настільки протилежні, що одне одного виключають. Ідея Нового Завіту має всеобіймаючий засяг. І власне з уваги на свою універсальність,у яку вміщується вся людськість, вже краще підходило б окреслення «люд», «Божий люд». Справжня складність та ще й непоборна трудність виникає з хвилиною, коли б ми хотіли втілити цей концепт у реальне людське життя. Власне, у якій формі мала б бути сконкретизована ця концепція? Чи у формі «ад гок» переорганізованого людства? Коли так, тоді ціллю і всіми засобами до тієї мети було б ніщо інше, як інтернаціоналізм. Бо концепт народу не є до подумання без національного окреслення, і народ є нерозривно сплетений з його національною ідентичністю.
Коли ж у грі є інтернаціоналізм, тоді немислиме є, щоб не було заперечення народу. Власне, у яктіснішому зв’язку з цим виникає засадниче питання: на якій основі цей 180° оборот із народу в інтернаціоналізм? Коли ж то Бог відкликав свій предвічний закон, закон, складений у людську природу, за яким з поодиноких родин розростається рід, з тих же родів — плем’я, а з декількох племен уже народ? Адже ж довгий цей і дуже складний процес зовсім певно передбачений Богом і тим самим інтегрований у правопорядок природи. Цей же процес всотується навіть у фізично-фізіологічний комплекс людини, а вже в непорівняльно більшій мірі у психічну структуру всіх осібняків саме такої, а не інакшої людської спільноти. З довгими віками співжиття і спільного інтересу уся ментальність, уся психологія і вся духовість даної спільноти людей просякнені соками, духом і собі тільки властивими питоменностями, як і тим чимось, що можна б окреслити «іншістю», іншістю від усіх других таких людських спільнот. З цим зв’язаний є і цілий світ, специфічний для теї спільноти світ відчувань, прагнень і життьових стимулів. Відчувань: добра-зла, щастя і краси; прагнень: закріпити і утривалити за собою сліди свого життя, а в біжучій хвилі жити чимось своїм, рідним, дорогою ціною нажитим і всією своєю душею виплеканим, власне тим чимось незамінним, без чого й саме життя не мало б ні вартости, ні привабливости. А стимулів: до актуальних трудів і до своїх особистих внесків у це спільнотне життя і, якщо виникне потреба, то готовости особистої жертви за цю дорогу спільноту.
Все це окремо і разом взяте, якраз діяметрально протилежне до того, що собою уявляє і від себе пропонував би інтернаціоналізм. У такому саме розумінні знаходиться «Божий люд» і «Царство Боже» не для всіх людей, а хіба для незначних для цілости людства винятків.
До речі, інтернаціоналізм не є ніяк до подумання у практичній своїй аплікації без упривілейованого становища якогось, принаймні одного народу. Бо якась інтернаціональна збірнота, чи в цьому випадку вселюдська супер-імперія, мусить бути централізована, адміністрована і керована якимось нардом, який цілому цьому масивові накидав би свій власний характер, свою власну культуру і навіть любов усього того, що він любить. Дуже невгавне і настирливе питання тільки: в ім’я чого це мало б статися? Власне, якому саме народові мала б припасти ця позиція? Та й за які заслуги або хоч би кваліфікації цього упривілейованого народу? Коли в випадку Ізраїля вибраність його Богом мусіло б людство прийняти без раціональних застережень зі своєї сторони, то у вищенаведеному випадку таке упривілейовання якогось новозавітного народу підносило б вічні та невтишні сумніви щодо Божої справедливости.
Єдина рація «заміни» народу інтернаціональним «Царством Божим» була б хіба та, що народ, з природи своєї егоцентричний, ексклюзивний, орієнтований на себе самого і націлений виключно на власні потреби та інтереси, не відповідав би, ригористично говорячи, духові євангелія і тим всім найвищим ідеалам, які приніс із собою на землю Ісус Христос. У дійсності це придумана псевдорація і наскрізь фальшива інтерпретація як духу євангелія, так і певних проречень Ісуса Христа. Навіть коли б ішлося про крайність, то ви не матимете ніяких труднощів втулити народ хоч би з усіми його, на себе самого спрямованими, прикметами в таку спільноту як універсальний «Божий люд». Але ви цього самого не можете зробити з нацією чи з націями.
Нація саме тим відрізняється від народу, що її цілі в першу чергу політичні і ніяк не орієнтовані на народ, а на експансію коштом других народів. Людський матеріал у нації можна зміняти, аби він тільки служив головному своєму завданню — експансії і потузі…
Щоб не вдаватися в зайві аргументації здорової людської логіки і тим самим розкрити концепцію, що поняття «народ» заступлене універсальним, всеобіймаючим поняттям «Божого люду», вистачить сказати, що св. Письмо не дає найменшого приводу до такого розуміння, а в тім зовсім фальшивого розуміння.
Конклюзії
З уваги на той зміст, що його переважно вкладають у поняття «нація», і з уваги на суто політично-державницький характер цього ж самого поняття треба не тільки відмежовувати це поняття від «народу», але й у практичному користуванні цими термінами давати радше перевагу поняттю «народ» перед поняттям «нація».
Це з тої причини, що «народ» по праву природи більше легітимне поняття, по змісту більше всестороннє, а поза тим менше допускає двозначности. Знову ж термін «нація» підшивають під повновартісний зміст народу і то саме у тих випадках, де вже нема жодного сліду з якогось народу, а існує натомість зліпок всяких народів, дуже часто силою примушених складатися на дану державу. Ще й тому треба розрізняти ці поняття, бо в загальнопоширеній інтерпретаційній практиці державу ідентифікується обов’язково з однією «монолітною» нацією. Тим самим усім завойованим народам, що їх силою позбавлено їх власної держави і теж силою змушено терпіти чужу окупацію, цим народам відбирається право бути самостійним народом і самостійною нацією. Що більше, накидується їм «нація» поза їх особистим вибором, поза їх природнім тяготінням, і якраз така, яка їм ніколи не буде сприйнятливою.
Щоб це розмежування понять було розумно переведене, треба повиключати з поняття «народ» всі ті практичні надужиття і всі ті фальшиві аплікування, які перепачковується під личиною «народу».
1. І так, поняття «народ» не має нічого спільного із значеннями, підтасованими до цього поняття, як, наприклад: «простолюддя», «прості люди», «безіменна маса» чи навіть те хитро придумане посилання на того уявного народного суверена, від імени якого нібито мали б виходити рішення й акти. Народом не є також і якась одна кляса суспільности.
2. Чітке розрізнення цих понять і термінів — «народ» «нація» тим більше вказане, що «народ» — це концепт і передача природнього багатовікового розвоєвого процесу людей тоді, коли «нація» — коррелят держави і суто політична номенклятура.
3. Ніколи не було б можливости провести цю різницю згаданих понять, якби не існував у людській історії надзвичайний і багатознаменний прецеденс, а найважливіше, якби не був уже повічно утривалений і самим Богом заініційований зразок народу, в образі ізраїльського народу. Абстрагуючи від ідеальности, чи, як виявилося, якраз неідеальности вибраного моделю, сам собою цей народ, що його перед наші очі ставить св. Письмо Старого Завіту — це і по суті, й по своїй загальній формації, і по всіх його соціологічно-психологічних питоменностях первовзір і праобраз усякого народу. І якраз у зв’язку з цим дивно стає, що після такого довгого ряду століть уже таки якось інкорпорованого у людське життя поодиноких деталів, а в загальному і духу св. Письма, ніхто ще науково і теологічно не підійшов до цього так голосно волаючого питання: в ім’я чого мали б християни цікавитись цією детальною і на всі 47 книг розтягненою історією жидівського народу? А це ж, хіба, основне питання. Проте, відповіді на це субстанціяльне питання не чується. Ми знаємо і віримо, що Бог вибрав собі цей народ. І не може бути сумніву у тому, що Всевідучий Бог знав, кого собі вибирає. Бог знав і передбачив наперед усю слабість і гріховність цього народу.
Бог знав і наперед передбачив у неменшій мірі й невдячність і негідність цього народу. А, проте, не тільки собі його вибрав, але й безнастанно милосердився над ним і прощав йому його незліченні гріхи і врешті ще й запевнення своє дав, що ніколи цього народу не відкине. В ім’я чого все це робилося зі сторони Бога? Чи не на те саме, щоб перед усією людськістю всіх часів поставити оту вічно живущу і незаглушним вже голосом промовляючу притчу про те, як по плянам Божим мала б розвиватися в остаточні свої єдності-одиниці ця людськість і що саме народ — це та передбачена правопорядком природи повнозріла і повноцінна одиниця, з якою Бог пов’язує свої предвічні пляни Свого Божого Провидіння?
4. Не всі мови мають відповідника на біблійний концепт народу і тим самим не складають своєї ментальности так, щоб у центрі їх уваги був народ, а не якась тільки держава, чи державна формація. Власне тому стільки хаосу знаходимо у всяких теоріях відносно націй, а разом з тим і трагедій, бо стільки ж існує народів, потерпілих на цих теоріях.
5. Всі права, які відносять соціологічні, етнологічні, правничі й політичні науки до націй, інтерпретованих по їхній системі, повинні б відноситися, властиво, до народів, а не націй, зрозумілих так, як їх актуально розуміють ці науки.
6. Народ — це природня і Богом призначена одиниця людства. Нація — це чисто людська формація, яка не завжди згідна і згармонізована із Богом і природою визначеними законами.
7. Народ не перестає бути народом, хоч і не має своєї власної держави. А нація без прив’язання її до держави, яка б вона не була, не є до подумання.
8. Скільки разів йде про народ, треба мати на увазі, що народ — це наскрізь природня і самою природою диференційована формація. Власне, вона є та етнологічна спільнота, що бере свій початок у кровних зв’язках (родина-рід-плем’я) і зберігає із собою безперервну лучбу за допомогою спільного історичного шляху і долі, вироблених власних традицій, культури, звичаїв, духовости і спільної мови і, звичайно, релігії для того тільки, щоб відповісти на цілі свого існування на землі.
8. НАРОД, отже, Є ТІЄЮ ЧАСТКОЮ ЛЮДСЬКОГО РОДУ, ЩО ПРИЗНАЧЕНА ВОЛЕЮ БОЖОГО ПРОВИДІННЯ ВИКОНАТИ ЗА ЧАС СВОГО ІСНУВАННЯ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ СВОЮ РОЛЮ У РЕАЛІЗАЦІЇ БОЖИХ ЗАДУМІВ І БОЖИХ ПЛЯНІВ СУПРОТИ ВСЬОГО ЛЮДСТВА, А ЗІ СВОГО БОКУ, ЯК НАРОДУ, ВИПРАВДАТИ ЦІЛЬ СВОГО ІСНУВАННЯ ВЗАГАЛІ.
Кінцеві завваження
У поставленій автором тезі йшлося про унаявлення і доведення на підставі виразно об’явленого слова Божого, що НАРОД є саме та людська спільнота, яку вирізняє Бог з-поміж усіх інших людських збірнот і формацій та що сам Бог пов’язує з народом своє Боже Провидіння і свій Божественний плян спасти всіх людей.
Так, як автор приходив до цього висновку на основі св. Письма, то одночасно всіх нас мусіла вразити та обставина, що св. Письмо мовчанкою збуває ті імпозантні людські формації, які політичні науки назвали б: державами, великодержавами, імперіями або й зовсім скромно націями. І виникло б у цьому зв’язку питання: чому саме? Відповідь очевидна. Ці останні являються конвенціональними і чисто людськими формаціями тоді, коли народи є самою природою передбачені, націлені й природою орієнтовані спільноти. Подруге: держави не можуть охоплювати всього людства всіх часів, а ті, що існували колинебудь, існують, або будуть існувати — це продукт суто людського промислу, звичайно ж інтриг і грубої сили, спалахують якийсь час потужністю і минаються, якби їх ніколи не було. Народи ж у засаді не переводяться так легко. Звичайний їх вік вимірюється тисячоліттями.
Наш розгляд підказує нам, що народ і нація — не те саме, і що цих понять не можна зі собою змішувати. Це з тієї причини, що «нація», як категорія політична, може складатися із цілого ряду народів, іноді силою притягнених і примушених еволюціонуватися в націю без власного вибору, без власних бажань.
Коли б автор цієї праці не досягнув нічого більше, як тільки того, що висунув цю кардинальну проблему, оформив її у великої ваги і далекосяглости тезу, насвітлив її автентичним світлом св. Письма і розгорнув її перед широкими колами читачів, то він вважає, що, як людина, так і як рядовий член Божого люду, він вніс тим самим свою особисту контрибуцію у будь-що-будь центральну проблему людського життя на цій землі.
Первісний плян автора був оформити цей матеріял, що тут публікується, в окрему книгу за всіми вимогами наукової праці. Але ж у теперішній своїй ситуації він уже задовольняється і тією формою, що ось подана перед читачем. Це головною мірою тому, що з порушеної автором теми вилонюються куди важливіші питання чи королярії до поставленої тези, і автор воліє присвятити свої заходи другій частині своєї праці, що буде носити назву: ЦЕРКВА І НАРОД.
