Питання про ставлення до Східних Католицьких Церков тісно пов’язане з проблемами щирості екуменічного діалогу. У наш час, навіть серед католиків широко розповсюджене сприйняття Східних Католицьких Церков як перепони на шляху до діалогу та повного примирення з окремими Східними Церквами. Проте цілком зрозуміло, що таке сприйняття є нічим іншим, як спокусою, яка може призвести до втрати щирості та правдивості в екуменічному діалозі, зведення його до системи неприпустимих взаємних поступок і політичних компромісів у царині істини. Для справжнього екуменічного діалогу свідчення східних католиків, які реалізують повне й видиме спілкування з Католицькою Церквою при збереженні власного східного Передання, має велику цінність. Воно вказує на об’єктивну можливість повної єдності, якої Ісус Христос очікував від своїх учнів. Якщо в екуменічному діалозі це свідчення ігнорується як невигідне чи як таке, що створює проблеми, то це ставить під питання саму природу такого діалогу.
Для прикладу тут достатньо згадати проблеми, пов’язані з офіційним богословським діалогом між Католицькою Церквою і Православними Церквами, що перебувають у спілкуванні з Константинопольським Патріархатом. Цей діалог почався невдовзі після одночасного зняття Папою Павлом VI і константинопольським Патріархом Афінагором у 1965 р. взаємних анафем 1054 р. У 1979 р. Папа Іван Павло ІІ і константинопольський Патріарх Димитрій I створили спільну католицько-православну богословську комісію для обговорення відмінних та спільних елементів католицького і православного віровчення. Упродовж першого десятиліття своєї праці, комісія оприлюднила три спільні документи присвячені різним темам.
Однак протягом цього часу проблема Східних Католицьких Церков, яка не порушувалася офіційно, чинила все більший вплив на перебіг богословського діалогу. Східні Католицькі Церкви у країнах Східної Європи упродовж довгого часу вважались практично неіснуючими – їхній статус був нелегальним, а розвиток, внаслідок гонінь і пов’язаної з цим ізоляції, був практично неможливим. Та навіть у такому стані Східні Католицькі Церкви розглядались багатьма представниками Православних Церков, як джерело певних небезпеки і проблем. На їх думку саме існування Східних Католицьких Церков не повинно було визнаватися. Деякі представники Православних Церков висували відмову від уніатства (тобто фактичне відречення Рима від Східних Католицьких Церков) за необхідну умову для початку богословського діалогу з Католицькою Церквою. В ході діалогу напруга зростала. З моменту початку зустрічей спільної комісії православна сторона виступала проти присутності серед її католицьких учасників представників католиків візантійського обряду. Все частіше православні вимагали негайного розгляду проблеми так званих «уніятських» (тобто східнокатолицьких) Церков.
Поступове відродження Східних Католицьких спільнот після падіння тоталітарних режимів Східної Європи призвело до ще більшого зростання невдоволення з боку православних.
Врешті, під час чергової зустрічі у Фрайзінгу, в червні 1990 р., православні делегати наполягли на тому, щоб обговорення тем, включених до порядку денного, було відкладено задля негайного з’ясування питання про «уніятство». Наступні зустрічі та обговорення зумовили створення у м. Баламанд у 1993 р. документа, який називається: «Уніатство, як спосіб об’єднання в минулому та пошуки повної єдності у теперішньому», відомий широким колам під назвою «Баламандський документ» або «Баламандський договір». Цей документ був з ентузіазмом прийнятий у середовищі богословів, що професійно займалися екуменізмом, однак, він не зміг посприяти врегулюванню існуючого конфлікту через цілий ряд вагомих причин.
З католицької точки зору він не може розглядатися як такий, що встановлює критерії для вирішення проблеми в силу нечіткості й неясності своєї богословської мови та деяких уміщених в ньому богословських концепцій. Йдеться, зокрема, про помилкове, з точки зору вчення Католицької Церкви, вживання в цьому документі терміна «Церкви-сестри» по відношенню до Католицької і Православної Церков у цілому. Ця помилковість випливає з пояснення римської Конгрегації віровчення, опублікованого сім років пізніше, а саме у 2000 р. в якому зокрема йдеться:
«В дійсності, у правдивому значенні цього слова, «Церквами-сестрами» є тільки місцеві Церкви (або групи місцевих Церков, прикладом чого є Патріархати або Митрополії) між собою. Якщо вислів «Церкви-сестри» буде використовуватися саме у цьому правдивому значенні, то завжди буде зрозуміло, що Свята Католицька Апостольська Церква є не сестрою, а матір’ю всіх місцевих Церков.
У справжньому значенні вислів «Церкви-сестри» можна також використовувати стосовно відносин між місцевими Католицькими і некатолицьких Церквами; у цьому сенсі Римська Церква також може бути названа Церквою-сестрою інших Церков. Тим не менше, як було вже зазначено, по суті не можна говорити, що Католицька Церква є сестрою котроїсь місцевої Церкви чи групи Церков». Це пояснення, що було схвалене Папою Іваном Павлом II, а тому отримало вищий статус, ніж «Баламандський документ», рівно ж як і опублікований пізніше документ «Dominus lesus», чітко вказують на неповноту і нецілковиту ясність еклезіологічної концепції, взятої за основу в Баламанді.
Баламандський документ, засуджуючи прагнення приєднати членів іншої Церкви до власної, фактично, ігнорує той факт, що з точки зору, як автентичного вчення Другого Ватиканського Собору, так і виданих після нього документів, лише Католицька Церква у повноті є правдивою Церквою Христовою, у той час, коли Церкви, які не перебувають з нею у повноті церковного спілкування, незважаючи навіть на присутність в них «елементів освячення», в тому числі дійсних Таїнств, позбавлені цієї повноти. Також надзвичайно важко узгодити положення Собору та подальше вчення Католицької Церкви і взяте у строгому значенні висловлювання «Баламандського документа» про те, що «багатство ввірене Христом Своїй Церкві – проповідь апостольської віри, участь в одних і тих самих Таїнствах, особливо у єдиному таїнстві священства не може розглядатися, як виключна приналежність до однієї з наших Церков»; згідно ж правдивого вчення Другого Ватиканського Собору відділені від Католицької Церкви християнські спільноти, дійсно, розглядаються як такі, що мають частку в тайні спасіння і як спасительні засоби, сила яких, однак, «походить від тої повноти благодаті та істини, яка ввірена Католицькій Церкві». Згідно вчення Собору і учительства Католицької Церкви ці «елементи освячення та істини по праву належать єдиній Церкві Христовій» і тільки в ній осягаються в повноті: «тільки через Католицьку Церкву Христову можна отримати всю повноту спасаючих засобів». Більше того, людина, яка дійсно свідома цієї істини, і тим не менше, перебуває поза повнотою цього церковного спілкування (тобто поза повнотою спілкування з Католицькою Церквою), згідно Учительства, не може спастися. Декрет Другого Ватиканського Собору про екуменізм також чітко вказує на те, що бажання окремих осіб ввійти у повноту спілкування з Католицькою Церквою «походить від дивного Божого провидіння»ю поряд зі справжнім, екуменічним діянням і що між ними «нема немає жодних протиріч»». У світлі всіх цих положень Соборового вчення і тверджень Учительства не зовсім зрозуміло, як можна вважати неприпустимим і неправильним (як це фактично робить Баламандський документ, хоч і з пригадуванням про необхідність поважати вільне рішення християн) стремління підвести кожну людину, в тому числі й ту, яка належить до однієї з некатолицьких Церков, до повноти спілкування з Католицькою Церквою: до повноти, до якої вона сама щиро приступить лише з надприродних спонук; не позбавляючи її нічого з того правдивого, що належало їй досі, бо все це «належить до повноти католицькості і апостольськості Церкви»; необхідної якщо не для її особистого спасіння, то для повнішого виконання волі Божої щодо Церкви.
Така неповнота і неточність Баламандського документа, розмитість концепцій і термінології, дозволяє порівняти його з «Енотіконом» візантійського імператора Зинона (482 р.), який повинен був примирити церковні партії свого часу, що ворогували з приводу віровчення. У своїй суті майже не відхиляючись від істиного віровчення, Енотікон, з причини своєї двозначної термінології виявився нездатним примирити примирити сторони, які продовжували притримуватися своїх думок. Більше того, в історичних обставинах того часу, Енотікон, незважаючи на відсутність у ньому прямих помилок у віровченні, справедливо сприймався, як зрада істинної віри. Не ставши знаряддям примирення, Енотікон, в кінцевому результаті, лише загострив існуючі проблеми. Врешті, він був повністю відкинений Церквою.
Неповнота і двозначність формулювань Баламандського документа, його компромісна природа, зумовили те, що він не міг стати і не став дієвим документом діалогу. Він був досить неоднозначно прийнятий багатьма представниками Православних Церков, які побачили у ньому поступку «уніатству» (визнання за Східними Католицькими Церквами права на існування). Неоднозначним виявилось i сприйняття його представниками Східних Католицьких Церков, що побачили у цьому документі натяк на ущербність свого становища. В якості відповіді на Баламандський документ можна розглядати публікацію Декларації Єпископів і настоятелів монаших спільнот Східних Католицьких Церков Європи про екуменічну діяльність (м. Ніредьгаза, 5.07.1997), яка, зокрема, пригадувала про те, що «Східні Католицькі Церкви є еклезіологічною реальністю, яка перебуває у спілкуванні з Римським Апостольським Престолом і утверджена ходом історії. Ця спільність не перебуває в якомусь перехідному і непостійному становищі, а містить повноту церковності».
Проблема Баламандського документа, по суті, полягає саме в його компромісному характері. У дійсності він намагається знайти певне практичне, компромісне рішення, не беручи до уваги ні повноту автентичного католицького віровчення, ні не розглядаючи справжніх, а саме еклезіологічних, коренів проблеми сприйняття Східних Католицьких Церков православними. Баламандський документ фактично не розглядає Східні Католицькі Церкви, як повноцінні східні помісні Церкви, мовчазним чином, віддаючи пріоритет у цьому відношенні Православним Церквам, що не може бути виправданим у світлі католицького вчення. Неповноцінність Баламандського документа полягає у тому, що єдність Церкви, фактично, хоча прямо на це не вказується, він розглядає не як об’єктивний Божий дар, який завжди існує і ніколи не втрачається правдивою Церквою Христовою, а як майбутню ціль, результат досягнення єдності між усіма помісними Церквами Сходу і Заходу. Всі ці помісні Церкви бачаться при цьому як еклезіологічно рівноцінні, незалежно від того чи перебувають вони в актуальній повноті спілкування з єдиною Вселенською Церквою. Ця точка зору однак, неприйнятна для католиків у контексті Учительства Католицької Церкви.
Зустріч сучасної богословської комісії 9-19 липня в Балтіморі в Балтіморі (США), яка продовжила обговорення питання про Східні Католицькі Церкви в еклезіологічному контексті, привела у цьому відношенні до більш справедливих і серйозних висновків. Православні заперечують саме існування цих Церков, оскільки вважають неможливим існування інших Церков тієї ж традиції там, де присутні й діють Православні Церкви. Східні ж Католицькі Церкви самі своїм існуванням стверджують і виявляють принципи еклезіології Церкви першого тисячоліття християнської історії, які розглядали єдність з єпископом Риму, як необхідну для повноти церковного спілкування. Серйозний діалог стосовно питання про Східні Католицькі Церкви, таким чином, можливий лише в контексті глибокого обговорення питання про зв’язок спілкування і першості в Церкві. Баламандський документ, що фактично замовчує богословські передумови проблеми, не міг вирішити практичних завдань, що постали перед ним і може розглядатися лишень як такий, що відводить від справжнього, щирого діалогу, як «діалогу істини, який підтримується і живиться діалогом любові». Для того, щоб такий діалог любові був можливий, необхідно, щоби вся повнота віровчення викладалась ясно. Немає нічого більш чужого екуменізму, ніж той фальшивий іренізм, який приносить шкоду чистоті католицького віровчення і затемнює його правдиву й точну суть».
Необхідність враховувати спосіб думання відділених від нас братів не виправдовує вилучення з обговорення в діалозі певних елементів католицького віровчення, які розглядаються, як «проблемні». До їх числа належить і той факт, що католицька Церква вважає, що тільки в ній у повноті перебуває Церква Христова. Так само до їх числа належить і вчення Католицької Церкви про Східні Католицькі Церкви, їхню еклезіологічну повноцінність, рівність з з іншими помісними Церквами у праві на апостольство й місію, про незмінне значення їхнього існування й розвитку для Католицької Церкви. Сором’язливе замовчування цих моментів вчення Церкви приводить партнерів з діалогу до фальшивого переконання, що Католицька Церква бажає, але не може, з політичних причин, відкинути Східні Католицькі Церкви і «ліквідувати» їх. У світлі Учительства Церкви цю точку зору не можливо не відкинути, бо вона є цілком неправдива.
Цей приклад зокрема вказує на те, що не слід ставити питання канонічного існування Російської Церкви Католицько-візантійського обряду (рівно ж як і інших Східних Католицьких Церков), її право на вільне визнання віри в Росії згідно зі своєю традицією, а також на безперешкодне здійснення її свідчення, в залежність від цілей діалогу із Російською Православною Церквою Московського Патріархату. Справжній діалог в істині, навпаки, неможливий без врахування існування російських католиків візантійського обряду і без належної оцінки значення їхнього свідчення. Власні вірні та повноцінність їхнього церковного буття і свідчення жодним чином не можуть бути принесені в жертву екуменічним завданням, оскільки це створює серйозну загрозу втрати екуменічним діалогом щирості й правдивості, а отже дійсної, а не ілюзорної, плідності і благодатності. Такі дії, фактично, суперечили б самій природі Церкви та екуменічного діалогу.
Павел Парфєнтьєв, народився і живе у Санкт-Петербурзі, вірний Російської Греко-Католицької Церкви. Церковний історик і публіцист. Опублікував ряд книг і статей з історії російських греко-католиків, різних питань історії, богослов’я та канонічного права, а також монографію про християнські мотиви у творчості англійського письменника Дж. Р. Р. Толкіна.
