Виголошена промова на святочній академії 16 лютого 1991 р.
в Нью-Йорку у сторіччя з дня народження Патріярха Йосифа
Отець Веренфрід ван Страатен із приводу смерти Блаженнішого Патріярха Йосифа порівняв його душпастирську відданість до мужности Мойсея, називаючи його другим Мойсеєм, який постійно і відважно проповідував своєму народові про обіцяну землю, аж доки ті правди не були невідклично втиснені в серця усіх українців.
Інші проповідники порівнюють посвяту Патріярха Йосифа до великих біблійних Йосифів — праведників: до Йосифа, сина старозавітнього Патріярха Якова; до Йосифа, мужа Пресвятої Богоматері та до Йосифа з Ариматеї. Святий Дух називає їх праведниками — людьми, які віддані Богові, віддані ідеї. Це — мужі, що непохитно були вірні своїм обов’язкам.
Про Блаженнішого Йосифа, про його геній, його феноменальні заслуги та небуденні осяги можна писати томи. Ми подивляємо його широке знання, його письменницько-науковий талант, його організаторські здібності, його геройську посвяту для Церкви і народу.
Сьогодні бажаю підкреслити геройську відвагу і християнську мужність Патріярха Йосифа, бо ж нею він високо підносив шляхетні ідеї і заміри, там, де інші не мали б відваги. Його мужність ще із молодечих літ була ознакою, що він буде для нашого народу другим Мойсеєм, який провадитиме наш народ і Церкву аж до обіцяної землі. Хоч старозавітній Мойсей сам не бачив обіцяної землі, він все ж таки скріплював надію свого народу через сорок років мандрівки в пустелі. Народ тратив надію, піддавався, а Мойсей заохочував його, тримав перед його очима шляхетну ідею своєї власної землі. Рівно ж Блаженніший Йосиф впродовж свого життя мав шляхетну ідею-місію: Українську Церкву, яка б стояла на високому рівні, самоуправну, яка второпно користувалася б із найкращих осягів християнського Сходу і Заходу. Це — Церква, яка єднала б усіх українців і видавала б найкращих духовних і громадських провідників.
Така ідея не нова. Її плекав Слуга Божий великий Митрополит Андрей. Ще за Австрії, 1916 року Митрополит Андрей подався до Апостольської Столиці і австрійського уряду із своїми далекосяглими постановами для скріплення нашої Церкви, а головно про самоуправність.
Йосиф Сліпий був вихований на цьому ідеалі і був сам глибоко переконаний про його конечність і шляхетність. Митрополит Андрей спостеріг у молодого Йосифа великий ум і відданість ідеї — словом: мужність і тому вислав його до Іннсбруку, а пізніше до Риму, на вищі студії. Святий Митрополит відчув, що Йосиф Сліпий мусить бути його наслідником, що він хоробро буде провадити Церкву і що не заломиться. Митрополит Андрей бачив у ньому сильну людину Божого Провидіння, яка стане прапором, заохоченням для вірних незламно працювати для добра Церкви і народу. Історія підтвердила далекозорість Великого Митрополита.
Сьогодні коротко звернемо свою увагу на кілька прикладів із широко-активного життя Патріярха Йосифа, на ті приклади, що насвітлюють його геройську мужність-відвагу. Це робимо, щоб ми далі кормилися його світлим прикладом. Він буде для нас заохотою ще більше працювати, щоб завершити розпочате діло-післанництво Блаженнішого Йосифа.
Одне з дуже важливих питань, що золотою ниткою проходить крізь писання Блаженнішого Йосифа,— це церковне з’єдинення. Про Велеградський Конгрес 1922 року, в якому брав участь, молодий отець Йосиф Сліпий пише: «Панувала дружня атмосфера,… проповідувано рівність обрядів у Вселенській Церкві… докладано всіх зусиль, щоб поставити екуменічний рух на твердих богословсько-догматичних основах… і в дусі братньої любови, досліджувано все, що стоїть на перешкоді до з’єдинення».
На Унійному З’їзді 1936 року вже тоді отцеві Сліпому йшлося про те, щоб Українська Церква перестала бути експериментальним полем різних мінливих унійних концепцій, але щоб вона виробила для себе повну підметність в обряді, дисципліні та в дальших екуменічних змаганнях, і що ця Церква повинна домагатися тих автономних прав, якими легітимно втішаються інші Церкви християнського Сходу.
Львівська Богословська Академія, ректором якої став Йосиф Сліпий, була осередком нашого наукового і культурного життя, що поєднувала у собі світлі традиції Могилянської Академії з новими течіями Заходу, бувши синтезою найкращих прикмет Сходу і Заходу. Так міг провадити високу богословську школу той, що сам знав і дорожив українською традицією, пов’язаною історично із Сходом, а рівночасно сприймаючи добрі прикмети Заходу, які теж о. Йосиф досконало знав, як із основних студій, так і з частих наукових подорожей.
Зараз по смерті Слуги Божого Андрея Шептицького його відважний наслідник Владика Йосиф у грудні 1944 року вислав делегацію до Москви, щоб шукати визнання для Української Католицької Церкви. Совєти визнали нашу Церкву разом із Митрополитом Сліпим як її головою, але вимагали, щоб делегати старалися впливати на українських повстанців, їх переконати залишити свої змагання за незалежність українського народу. Митрополит Йосиф одразу бачив совєтську хитрість. Він не згодився на їхні вимоги, а за таку рішучу відмову зараз потім наступило жорстоке переслідування. Поставили Митрополита на негайний розстріл, але чудесним способом його врятовано. Відвага-мужність Митрополита Йосифа в обороні Української Католицької Церкви і народу залишилась незламною.
Особисте свідчення Владики Йосифа говорить нам про його мужність: «Я мусів перенести тюрми, секретні суди, слідства-перепити без кінця, слідкування, моральне і фізичне знущання і упокорення, муки, насильне голодування. Перед лукавими суддями і слідчими я стояв, в’язень, без помочі, мовчазний свідок Церкви». Митрополит був фізично і психічно вичерпаний, даючи свідчення перед Церквою, яка сама була мовчазною і засудженою на смерть-знищення.
Звідки дістав Митрополит Сліпий силу встоятися в таких жорстоких обставинах? Він сам пише: «Як в’язень Христа ради, я знайшов силу на моїй хресній дорозі, бо я був свідомий, що моє духовне стадо, мій український нарід — всі єпископи, священики і вірні — батьки і матері, діти, віддана молодь, як і знесилені старушки — всі вони ходили разом зі мною по тій же самій стежці. Я не був осамітненим!».
Владика Іннокентій Лотоцький, пишучи про мужа непохитної віри Блаженнішого Патріярха Йосифа, ось так говорить про його мужність: «Говорити про віру — це легка річ, але терпіти за віру, втратити все на землі задля віри в Бога, жертвувати життя за святу віру — це річ, гідна подиву, це вершок чесноти мужества, це святе геройство». «Наш первоієрарх Йосиф не тільки проповідував віру в Христа, не лиш піддержував ту віру в серцях нашого народу своїми посланнями, але також терпів за віру, а терпів з готовністю відати своє життя за правду святої віри».
Професор Станиславівський, співв’язень Митрополита, згадує, що Блаженніший одного разу заявив йому, що ніколи не піде на компроміс з більшовиками: «Або я вільний із Церквою Галицької землі, або нехай Господь прийме жертву мою…».
Митрополит-каторжник і на каторзі знайшов спосіб, ризикуючи збільшенням кари, піддержувати на дусі своє стадо, своїх вірних, зокрема посланнями із заслання, які розходилися в численних переписах. В посланні про Піст і Паску він пише: «Перестаньте плакати, сумувати, всі пригноблені і прибиті, випряміть свої згорблені плечі, роз’ясніть свої зморщені лиця, возрадуйтеся і возвеселіться, бо то іде Свято, в якому Христос обтер сльозу з кожного лиця».
Хоч він твердо стояв проти нападів на нашу Церкву, Митрополит Йосиф був второпним пастирем, який не бажав викликувати вовка з лісу чи когось наразити на непотрібні знущання. Пишучи свої послання, він удавав, що це звичайний лист. Він пише: «Вітай, Брате!», ніби до одного пише звичайний лист, а далі в листі пише «Ви», щоб зрозуміти, що послання-лист призначений для залишеної пастви і її духовної користи. Було більше таких листів, але вони потрапили в руки КҐБ і за це мусів Блаженніший заплатити додатковими роками каторги. Отець Іван Мащак писав до своїх синів про відвагу Митрополита Йосифа у писанні таких відважних послань. «На терені Галичини доходять до вірних переписувані і передавані з рук до рук послання Митрополита Йосифа… з далекого Сибіру і відомості про третій засуд (Митрополита) після острої заборони щонебудь писати».
Тоді досвідчені каторжники, як А. Шифрін й інші, були переконані, що совєтська влада не звільнить Блаженнішого і не випустить на волю, бо він «був для українців духовним прапором». Навіть особи іншого віровизнання, як єврей, Леонід Тарасюк описує характер Доброго Пастиря із свідчення його співв’язнів: «Розказували мені про стійкість і патріотизм Митрополита і про його невідступність, коли перед ним совєти поставили вибір: відректися своїх поглядів або тюрма».
1968 року, вже на волі, Блаженніший пише про свою мужність-вірність: «Я не відрікся свого народу, свого обряду, своєї Церкви, своєї віри. Я йшов дорогою Христа й Євангелії до благородности і щастя». Він міг разом сказати з великим апостолом народів: «Коли я прийшов до вас, брати, — не прийшов звіщати вам свідоцтво Боже високомовними словами чи мудрістю. Ні! Я вирішив не знати нічого іншого між вами, як тільки Ісуса Христа і то розп’ятого» (1 Кор. 2:1-2).
Святе Письмо говорить нам, що Божі слуги будуть випробувані жахливими переслідуваннями. Блаженніший мусів перейти той шлях Божих слуг, щоб його післанництво було затверджене і щоб, згодом, воно завершилося бажаними успіхами. Він терпів від безбожних противників і від тих, що не зрозуміли його далекосяжних замірів; він терпів задля несприятливих політичних обставин. До нього відносяться слова книги Мудрости, де говориться про безбожницькі наступи проти слуг Божих: «Ось засядьмо на праведника, бо він нам невигідний і противиться нашим учинкам… Випробуємо його зневагою і мукою… і випробуймо його терпеливість» (Муд. 2:12-19) і далі можна пристосувати слова Св. Письма до замірів проти Блаженнішого та про його мужність: «Отак собі гадали, та помилились, бо їхня злоба засліпила їх» (Муд. 2:21).
Ісповідник Йосиф міг сміливо заговорити словами Павла про свою власну непохитну, чинну віру: «Я в працях… тюрмах… під ударами… у смертельних небезпеках… у праці та втомі, в недосипаннях часто,… а моя щоденна настирлива думка-журба про всі Церкви» (2 Кор. 11:23). Проф. Станиславівський, що бачив обставини, в яких мусів жити Митрополит, з подивом каже: «Кир Йосиф встояв, не заломився, навіть не вгнувся, він говорив на зізнаваннях не як в’язень Сліпий, але як Митрополит Львова, Кир Йосиф, (говорив) за свою віру, за Церкву і народ».
Мадярський примас шукав азилю в американському посольстві; Голова Польської Церкви виїхав був за кордон із вибухом війни. Наш Первоієрарх залишився на своєму місці, кажучи: «Це моя дієцезія, моя Церква, з нею залишуся до смерти». Станиславівський ще більше підкреслює мужність великого Архипастиря: «Кир Йосиф, що свободу своєї Церкви поставив вище особистої волі, взяв радше Сибір і моральні терпіння, чим проблематичну вигоду на оскверненій землі».
Що силувало нашого Патріярха, іще з молодечих літ, до такої геройської мужности в справах Української Церкви і народу? Він сам дає нам відповідь у статті:«Церква — творча сила народу». Каже він: «Людина зобов’язана вибирати собі і використовувати свій досвід, свою пильність, свою енергію та всі свої тілесні і духовні спосібності, щоб розвинути духовні і телесні сили свого народу і тим способом сповнити тут, на землі, своє покликання. Бути християнином-католиком — не значить підноситися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напружувати і найменшу клітину свого мозку і своїх м’язів».
1962 року радянська таємна міліція ще раз пробувала намовити Блаженнішого до відступу від Католицької Церкви, обіцяючи йому становище Патріярха Всієї Росії. Він рішуче відмовився.
Навіть коли випускали його на волю, ніколи не було Блаженнішому на думці покидати своє стадо, свій народ. Питався 1963 року: «Чи моє освободження означає признання свободи Греко-католицької Церкви?». Він дуже бажав вернутися до Львова, кажучи: «Я не можу опустити моїх людей. Але, щоб шанувати волю Святішого Отця і якщо воно послужить моєму народові на добро, хоч мені не буде вільно вернутися на Україну, (хай буде), побачимо, що буде з моїм життям».
Так Боже Провидіння вело його своїми дивними дорогами, щоб він звершив свою місію. У своєму Завіщанні він пише: «Голос святої пам’яти Папи Івана XXIII кликав мене на Ватиканський Собор. Я вважав, що такий поклик є святим обов’язком, бо ж в ньому я спостеріг незглибимі заміри Божі. Чи ж це не заклик ясно свідчити про нашу Церкву? Чи ж це не заклик осягнути те, що я не зміг виконати в стані в’язня?».
Інтервенція Блаженнішого на Вселенському Соборі дня 11 жовтня 1963 року в справі Українського Патріярхату та заснування Українського Католицького Університету два місяці пізніше — дня 8 грудня 1963 року — це два акти, тісно пов’язані з собою, якими Блаженніший поставив перед християнським світом програму розвитку українського християнства. Вони мають на меті усамостійнення Української Католицької Церкви в систему патріяршого устрою, ухваленого Вселенським Собором, та заснування наукової установи, веденої східніми християнами в традиції Київського християнства.
З Українським Університетом зв’язана справа патріярхату. Блаженніший знав, що треба сильного-гранітного оформлення-вишколу молоді і питомців, щоб втриматися. Його власний досвід є доказом того переконання. Тільки місяць на волі, він говорив питомцям Папської Грецької Колегії в Римі: «І ви сьогодні могли б знайтися в зовсім безбожницькому оточенні, в якому значна більшість бореться проти існування Бога та заперечує кожну релігію, та ображає вас тим, що вас вважає за обманених обманців, дармоїдів і ворогів народу. Хто не здобув собі гранітного богословського вироблення, міг би легко стратити рівновагу і підупасти під вплив безбожницького руху». Тому то зараз, ще у першому році на волі, Блаженніший відважно береться до великого завдання, до заснування Українського Католицького Університету в Римі. Спочатку, цей невеликий центр оновлення для Української Церкви мав бути в Римі, але коли настане час волі в Україні, він перенесеться туди, до правдивого свого осідку. «Український Католицький Університет у Римі, — каже Блаженніший, — є дальшим етапом (Львівської) Богословської Академії».
Головне лихо в нашій Церкві, на думку Патріярха, це брак єдности. Тому в першій хвилині його побуту в Римі основною метою його зусиль було впорядкувати внутрішнє життя Української Церкви, завести одностайний порядок, унезалежнити її назавжди від зовнішніх чинників і добитись до усамостійнення. З тою метою Блаженніший скликував часто Архиєпископські Синоди, кажучи: «За всяку ціну переводити і скріплювати цю єдність, бо інакше нам грозить розвал. Наша Церква мусить бути одна, наша молитва мусить бути одна, наша богослужба одна, наша свідомість одна, наше почуття цілости народу одне».
Від хвилини внеску створення патріярхату на Вселенському Соборі ідея Патріярхату почала поступово переходити в життя. В 1965 році у своєму посланні Блаженніший нагадує: «Владики різних східніх обрядів мають сповнити ті самі пастирські колеґіяльні завдання через свої Патріярхальні Синоди… Однією з таких помісних Церков є саме наша Українська Церква, що є живою і органічною частиною усієї Вселенської Церкви із своїм власним візантійсько-українським обрядом, собі питомим правопорядком та своєю рідною духовною і богословською спадщиною. Силою тієї врочистої постанови Собору, а ми, українці, що народилися і росли в цій формі християнства, повинні якнайстаранніше його зберігати і розвивати. Тому форма колегіяльного правління, приписана цим Собором, що її мають придержуватися наші українські владики, є форма Патріярхального устрою під проводом Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви, потвердженого Апостольським Престолом».
Будучи на волі, хоч уже був у поважному віці, Патріярх Йосиф старався використати кожну добру нагоду виступати за переслідувану Церкву. Він написав до тодішнього голови Об’єднаних Націй Курта Вальдгайма і до президента Картера та безперестанку звертався до синодів і зібрань єпископів у справі українського народу. В 1977 році він драматично-зворушливо звернувся до Трибуналу в справі Сахарова в Римі, кажучи: «Я тут присутній, бо сьогодні подається свідчення про релігійне переслідування в Совєтському Союзі та в моїй батьківщині-Україні. Церква, якої я є головою і батьком, стала також жертвою того переслідування, а там, де говориться про мою Церкву, то там мені треба бути, щоб виступати в її обороні… Я ношу рани того терору по моїм тілі».
Чому 85-90-літній патріярх, старик в очах світу постійно і відважно далі виступав, де тільки була нагода, щоб пригадувати світові про долю Української Церкви і народу? На мою думку, Блаженніший був глибоко переконаний, що Бог визначив його бути батьком, прапором для народу, — зо своїми виразними вказівками і виступами приєднувати прихильників серед інших народів для української справи та заохотити наших відважних вірних у підпіллі та концтаборах не піддатися.
Блаженніший не одного достойника приєднав і для української справи. Навіть такі, що не завжди годилися з методами Блаженнішого в справі визнання-проголошення патріярхату, все ж таки
щиро подивляли і шанували його рішучість. В 1973 році секретар Східньої Конгрегації Архиєпископ Маріо Бріні мені звірився, кажучи: «Отче дорогий, якщо я був би українцем, я також постійно, при кожній нагоді, підносив би справу, заслуженість українського патріярхату. Не переставайте, але постійно вимагайте його, аж доки патріярхату не буде. Ваша Церква заслужена»!
Наш другий Мойсей не дожив побачити вільної України, вільної Церкви та її заслуженої патріярхальної гідности. Все ж таки він безперебійно провадив нас, його спадкоємців, до цієї мети. Маємо тепер вільну Церкву, маємо собор св. Юра, маємо самоуправу. Ще багато праці, але я глибоко вірю, що в короткому часі буде проголошений наш Патріярхат, бо ж Блаженніший Йосиф з другого світу, зі свого небесного престолу, біля Вічного Архиєрея, Христа Царя, буде світлом для нас, яскравим прапором мужности. Він нам не дасть спочити, аж доки не осягнемо те все, що наше!
Святіший Отець Папа Павло VІ, коли підносив Митрополита Йосифа до кардинальської гідности, напевно мав на увазі важне післанництво Владики Йосифа — з’єднати наших людей і приготовити їх гідно перебрати своє заслужене місце у Вселенській Церкві, як у світі. Ось пророчі слова Папи Павла VІ до нашого народу: «От ми, що хочемо дати Вам орієнтаційну точку: родинну в’язь: вказати Вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи перед Вами осередок, до якого Ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і братньою любов’ю. Будьте об’єднані, любіться, віддайте вашому Кардиналові-Митрополитові щиру пошану синівської і люб’язної відданости, а побачите, скільки проблем упроститься і стануть плідними на надзвичайно святі діла!». Справді пророчі слова!
о. Бернард Панчук, ЧСВВ, Нью-Йорк, 16 лютого 1991 р.
Бібліографія:
Видання «Богословія» № 57Н — Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого — о. Іван Хома, Рим, 1985.
THE MIRROR — JOSYF CARDINAL SLIPYJ AN IMITATION OF CHRIST —
Науковий Збірник — Том 62 -NR. 2, MARCH 1985 – oo. Ів. Хома й Іван Музичка — Рим, 1984.
Блаженніший Кир Йосиф — Аскет — Кир Іннокентій Лотоцький, ЧСВВ, (Рукопис)
