Церкви Білорусі не є джерелом політичної напруги, але протестні настрої, спротив суспільства насиллю, рух за людські та громадянські права і відновлення законності неодмінно зачіпають численні конфесії в цій країні. Результатами своїх досліджень і роздумів про роль Церков і релігійних спільнот у сучасних білоруських подіях і про вплив цих подій на конфесії з читачами «Патріярхату» ділиться політологиня, юристка, директорка центру «Екумена», редакторка порталу «Царква» і членкиня робочої групи Конференції європейських Церков з прав людини Наталія Василевич.
– Пані Наталіє, що є особливістю білоруського християнства незалежно від конфесії?
– По-перше, сучасне білоруське християнство дуже молоде – більшу частину віруючих становлять новонавернені чи ті, що приналежні до котроїсь з Церков у другому або третьому поколінні.
По-друге, посилений державний контроль за будь-якою діяльністю релігійних організацій, складні бюрократичні механізми отримання дозволів на проведення заходів, організації навчального процесу, випуску медіаконтенту релігійної тематики призводить до згасання будь-якої ініціативи знизу. Останні десять років майже всі Церкви Білорусі – за незначними винятками – перебували в «сплячому» режимі. Релігійні організації живуть, постійно оглядаючись на державу, і задля того, щоби принаймні могти безперешкодно молитися та проповідувати всередині спільноти, стараються підтримувати лояльність до політичного режиму.
По-третє, білоруське християнство характеризується постійним перебуванням в полі зору такого собі «іншого», жодна з конфесій чи традицій не домінує абсолютним чином, кожна конфесія відіграє для іншої роль певної альтернативи.
По-четверте, білоруські Церкви значною мірою, порівняно з Росією чи Україною, відкриті до Заходу. Це пов’язане з тим, що впродовж десятиліть було багато гуманітарних проєктів з боку Західних Церков, багато студентів виїжджали на Захід студіювати, багато Церков були засновані напряму західними місіонерами чи мають партнерські спільноти за кордоном.
– Можна трохи релігійної статистики?
– У Білорусі давно не ведуть статистики релігійної приналежності і давно не проводять великих опитувань, даним яких можна було б довіряти. Єдина доступна об’єктивна статистика – це кількість зареєстрованих релігійних організацій. Станом на 1 січня 2020 року кількість парафій Білоруської Православної Церкви – 1709, протестантів різних напрямків – 1038, з них п’ятидесятницьких – 524 (більше, ніж католицьких), баптистських – 281, християн повного Євангелія – 62. Спільнот Римо-Католицької Церкви – 498, а Білоруської Греко-Католицької Церкви – 16.
– Які внутрішні та зовнішні проблеми мають Церкви і як вони – Церкви та проблеми – змінювалися з часу розвалу СРСР і дотепер?
– Першою проблемою було створення інфраструктури – будівництво та відбудова храмів, кадрове забезпечення діяльності парафій, література. Місіонерська діяльність не була пріоритетною, бо в умовах релігійного відродження люди самі йшли до церкви, але з тим пов’язане й тотальне неофітство, стихійне поширення неортодоксальних форм релігійних практик, невміння працювати з людьми, що приходили до храму. Якщо католикам завдяки відпрацьованій дисципліні та кадровому забезпеченню краще вдавалась ефективна праця з вірними, то православним було важче давати собі раду: виникали різноманітні активні низові рухи, циркулювали доволі екстравагантні ідеї, теорії змови, з якими єрархія не могла впоратися, а іноді й сама підпадала під їхні впливи – це і противники ідентифікаційних податкових номерів, і різні антисемітські рухи. Цього року в православних колах особливого поширення набуло ковід-дисидентство. Існує проблема відірваності більшості тих, що ідентифікують себе з тою чи тою конфесією (в першу чергу це стосується православ’я) від власне церковного життя, церковного вчення – догматичного, морального, а також соціального.
– Ви є членкинею робочої групи Конференції європейських Церков з прав людини. Мабуть, зосереджуєтеся на правах релігійних спільнот Білорусі особливим чином. Що є предметом вашої діяльності в цій робочій групі у контексті Білорусі? Яка динаміка дотримання чи недотримання релігійних прав і свобод на вашій батьківщині в останню чверть століття?
– Я працювала в цій групі з 2010 до 2018 року. Білоруссю група займатися не могла, оскільки будь-яка проблема розглядалася нею лише після запиту Церкви – члена Конференції європейських Церков, а в Білорусі жодна Церква до цього об’єднання не належить. Єдиним винятком стала публікація моєї статті про свободу релігії в Білорусі у збірнику в Женеві.1 В ній мовиться, зокрема, про динаміку розвитку релігійної політики і регулювання діяльноcті релігійних організацій у Білорусі. Можна назвати чотири етапи. Перший – до 2002 року. Тоді в цілому більш-менш дотримувалися стандартів релігійної свободи і не було сильного тиску. Від 2002 до 2008 року, коли після прийняття нової редакції закону «Про свободу совісті та релігійні організації» значно посилилося регулювання діяльності всіх релігійних організацій, у тому числі Православної Церкви, однак вона здобула статус і привілеї у вигляді угоди з державними органами, що відкрили їй обмежений доступ до шкільної освіти, армії, силових відомств, в’язниць, лікарень. При цьому іноді мало місце доволі брутальне переслідування протестантських спільнот, а також Католицької Церкви, особливо щодо неможливості отримання дозволу на будівництво храмів чи обмеження для іноземних священників. Третій етап розпочався у 2008 році, коли держава почала розглядати Ватикан як можливий зовнішньополітичний інструмент у відносинах із західними країнами, тому відбувся перегляд стосунків із католиками, який також співпав з переведенням до Мінська архиєпископа Тадеуша Кондрусевича, динамічнішого й молодшого, порівняно з попереднім главою РКЦ в Білорусі, менш польсько-орієнтованого. Проте майже в той самий час починається певна стагнація всередині Православної Церкви, пов’язана зі старінням її безумовного лідера митрополита Філарета. Приблизно з 2015 року починається новий етап, коли припиняються і брутальні переслідування протестантів, і скандальні видворення католицьких священників. Натомість держава замість прямих порушень свободи совісті починає використовувати бюрократичні механізми з обмеження цього права, створюючи умови, за яких будь-яка діяльність поза рамками молитви всередині культового приміщення стає з адміністративної точки зору більш ресурсозатратною.
– Під впливом чого у Білорусі відбуваються зміни, а що їх гальмує? Яка роль Церков у цьому процесі – кожної зокрема, адже кожна діє по-своєму, і чому діє так, а не інакше?
– Зміни відбуваються під впливом зовнішніх обставин – це економічна криза і криза, пов’язана з поширенням коронавірусу, який для всього світу став серйозним викликом. Певний час політичний режим давав раду з кризами і забороняв протести, однак цього року стихія вийшла з-під контролю, і за декілька місяців це призвело до небаченої дотепер політизації суспільства. Церкви в цих змінах не відігравали жодної ролі, у кращому випадку цей процес змін сам собою втягував їх у себе, як потік, що підхоплює і несе зі собою. Те, як Церкви реагують в цьому потоці подій, є спробою знайти себе в нових умовах, намаганням сформулювати своє бачення тих процесів, що відбуваються. В усіх Церквах є групи, які підтримують режим, групи, які підтримують протести, і ті, які намагаються просто пересидіти події з мінімальними втратами: сховатися у «хатинці». Судячи з того, що за останній місяць глави обох найбільших конфесій – православної і католицької – зазнали утисків, режим Лукашенка не задоволений їхніми позиціями. Митрополита Павла Мінського (БПЦ) перевели на менш престижну в політичному значенні катедру в Росії, а архиєпископа Тадеуша Кондрусевича просто не впустили на територію Республіки Білорусь. Виступаючи на мітингу в Гродні 22 серпня Лукашенко висловив обурення позицією «конфесій» і заявив, що справа Церков – молитися, а не пхатися в політику.
Що стосується Католицької Церкви, то такий недружній жест з боку режиму лише посилив її позицію проти фальсифікації виборів, насилля над громадянами, правового дефолту. Не дивлячись на те, що в публічній репрезентації позиції РКЦ переважає нейтральний фон, є певне достатньо тверде ядро, яке в цілому підтримує порядок денний протестів. І це ядро фактично створює також згаданий нейтральний фон протестнозарядженим. Тому висловлювання про діалог і потребу мирного розв’язання конфліктів сприймаються як підтримка протестів.
Із Православною Церквою все значно складніше: у ній теж є ядро, що поділяє мотиви протестного руху, але воно було значно ослаблене після запуску дезінформації, буцімто однією з прихованих його цілей є встановлення автокефалії Білоруської Православної Церкви. До того ж є невелике провладне ядро, і режим саме його всіляко підтримує та намагається представити як голос усієї Православної Церкви. Отже, хоча й існує «дискурс нейтралітету», «діалогу», він радше перетягується в публічній сфері провладним ядром і прочитується як підтримка режиму. Всередині Православної Церкви створюється напруга і відбувається протистояння за право виражати її позицію. Цей процес впливає на внутрішню динаміку, включаючи дисциплінарні механізми; виникають низові ініціативи і створюються спільноти віруючих для спільної дії.
– Сьогодні ситуація в Білорусі доволі невизначена, чи можна спробувати передбачити, як заангажованість релігійних спільнот в акції протестів вплине на подальші кроки чи дії влади щодо них?
– Безумовно, політичний режим намагатиметься різними способами – погрозами, прямим тиском, тиском через релігійні центри – повернути собі контроль над релігійною сферою і лояльністю релігійних лідерів. Але, як було написано на плакаті православного священника Володимира Дробишевського з Гомеля, за який він був засуджений до десяти діб адміністративного арешту, «Кожна дія викликає протидію». Зараз режим дуже ослаб, у нього нема ресурсу всіх залякати і змусити замовкнути силовим методом. Справді, будуть точкові репресії проти помітних представників Церков, у тому числі з боку церковного. Проте такі репресії викликатимуть хвилі солідарності, наростання недовіри до влади, що, своєю чергою, призводитиме до наростання протестних настроїв у церковному середовищі.
– Під час політичної кризи Церкви зблизилися чи навпаки – віддалилися? Як виглядають відносини і як впливає (і чи впливає!) на них держава?
– На різних рівнях це відбувається по-різному, але насправді виявляється, що події, які зараз розгортаються в Білорусі, і позиція з їхнього приводу стають платформою для спільнодії. Особливо це стосується тих ядер всередині різних конфесій, які однозначно підтримують мотиви протестів: припинення насилля, відновлення законності та проведення нових виборів. Демонстрування солідарності з іншими християнськими конфесіями, коли вони зазнають тиску і репресій, стає питанням совісті. В принципі, можна побачити, як протести в цілому вплинули на єднання народу і подолання конфесійних, професійних, етнічних, геополітичних, соціальних чи будь-яких інших відмінностей. Як приклад можна навести заяву і підтримку ахиєпископа Тадеуша Кондрусевича ЛГБТ-спільнотою Білорусі. Якщо за звичних обставин Кондрусевич виступав з антигендерною і антиЛГБТ-позицією, був для цієї спільноти ідеологічним опонентом, то в умовах політичних протестів ЛГБТ-спільнота вважала за необхідне і важливе виступити із заявою солідарності, що була доволі тепло сприйнята багатьма католиками.
розмовляла Лідія Мідик
- Vasilevich, Natallia. Freedom of Religion of Belief within Europe: Belarus // Gunner G., Slotte P., Kitanović E. (eds.) Human Rights, Religious Freedom and Faces of Faith. Geneva, 2019, с. 67 – 81.
