Огляд книги: John Burger, At the Foot of the Cross: Lessons from Ukraine. An interview with Archbishop Sviatoslav Shevchuk. Huntington, Indiana: Our Sunday Visitor, 2023. ISBN 978-1-63966-027-8. Paperback $21.95 US.
Використання інтерв’ю з відомими церковними діячами для дослідження тематики сучасного релігійного життя є добре усталеною практикою. Опубліковане інтерв’ю італійського журналіста Вітторіо Мессорі з кардиналом Йосифом Ратцінґером, пізнішим Папою Венедиктом XVI, у 1985 році було перекладене з німецького рукопису італійською як «Звіт про віру» («Rapporto sulla Fede») та англійською як «Звіт Ратцінґера» («The Ratzinger Report»). Його інтерв’ю з Папою Іваном Павлом ІІ було опубліковане під назвою «Переступаючи поріг надії» («Varcare la Soglia della Speranza») у 1994 році та англійською – «Crossing the Threshold of Hope» того ж року. Цикл «Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром: До постконфесійного християнства» Антуана Аржаковського був опублікований англійською як «Conversations with Lubomyr Cardinal Husar: Towards a Post–Confessional Christianity» в перекладі з французької у 2007 році.
«Біля підніжжя хреста » включає чотири інтерв’ю американського католицького журналіста Джона Бурґера з Главою та Отцем Української Греко-Католицької Церкви Верховним Архиєпископом Святославом Шевчуком. Услід за передмовою Мирослава Мариновича, вступом і розділом про Київ у період інвазії 2022 року, розділи 2 – 11 ґрунтовані на особистих інтерв’ю, взятих у серпні 2018 року в Балтиморі (США), травні 2019 року в Україні і в грудні 2019 року у Філадельфії (США). Розділ 12 вибудуваний на основі телефонного інтерв’ю з Блаженнішим Святославом, взятого у червні 2022 року.
В інтерв’ю розглянуто багато біографічних та богословських питань. Зокрема, описано, як іще дитиною в Стрию Святослав Шевчук був у контакті з катакомбною УГКЦ. Пізніше він, як і багато учасників цієї мережі, вивчав медицину (с. 66, 142 –143 ). Це, безсумнівно, зробило свій внесок у його розуміння Церкви як джерела зцілення. Справді, до образу Церкви як «польового госпіталю» вдався вже на початках свого понтифікату Папа Франциск – його Святослав знає ще з часів, коли він був аргентинським кардиналом Хорхе Маріо Берґольйо. У той час єпископ для українців у Буенос-Айресі, майбутній Глава УГКЦ, також зазнав впливу наголосу кардинала Берґольйо на тому, що обов’язком єпископа є служити, а не щоб йому служили. Це розуміння єпископського служіння особливо відповідає умовам світу, в якому за Церквою більше не стоїть політична влада, а «ілюзія християнської держави» – річ із минулого (с. 108 – 110). Ба більше, близький до земних реалій єзуїт нагадав молодому єрархові, що дійсність завжди важливіша за чиїсь ідеї (с. 145).
Водночас, будучи католиком візантійського обряду, Святослав не відсторонився від східного богослов’я. Він написав дисертацію про православного богослова ХХ століття Павла Євдокимова, який розвивав східну християнську антропологію, залучаючи до розгляду відкриття швейцарського психолога Карла Юнґа (с. 94 – 96). Це, як зазначає Блаженніший Святослав у інтерв’ю, дозволило йому порівнювати й відрізняти латинський та візантійський погляди на людську природу, гріх і благодать. Святославове розуміння східної перспективи також збагачує його розуміння «синодальності» – дуже обговорюваної теми в Римо-Католицькій Церкві. Як він пояснює, синодальність у Греко- та Римо-Католицькій Церквах розуміється по-різному (с. 116, 145 – 146).
І справді, УГКЦ може зробити відчутний внесок у сучасні дискусії в католицькому та ширшому християнському світі. У той час, як багато хто на Заході почав сумніватися в цінності своєї європейської цивілізації, українці воюють за її принципи. І Блаженніший Святослав не має жодного сумніву, що європейська цивілізація є засадничо християнською. «Я впевнений, – каже він, – що немає Європи без християнських цінностей і немає європейської перспективи без християнських коренів». Ба більше, він вірить, що особлива місія України полягає в тому, щоб допомогти європейцям перевідкрити ті цінності, котрі, до речі, є наріжними в католицькому соціальному вченні.
Часто твердять, утім, що Америка і Європа, навіть підтримуючи Україну, проєктують тренди, які роз’їдають християнські цінності. Як спостеріг Джон Бурґер, Росія подає себе як оплот християнства і засуджує Україну як аванпост західного секуляризму. У відповідь Блаженніший Святослав вказує на те, що за такими показниками, як відвідуваність недільних богослужінь або кількість абортів, Росія є більш «ліберальною», аніж багато західних країн, і то значно більше, ніж Україна (с. 184). Втім він визнає, що як молода, з бойовим духом демократія Україна постає й наче відкрита рана, наражається на небезпеку інфікуватися різними ідеологічними «вірусами» (с. 184 – 185).
Чи може Українська держава подолати ці руйнівні впливи? «Я не впевнений, – попереджає Святослав, – що в теперішніх умовах держава своїм патерналістським захистом Церкви спроможна сприяти розвитку християнських цінностей» (с. 184). Водночас Церква може надати «сильне свідчення християнських цінностей у демократичному, відкритому суспільстві» (с. 185), адже, як переконаний Блаженніший, кожна людська особа за своєю суттю є релігійною, навіть якщо не свідома цього. Коли виявився провал радянської спроби накинути секуляризацію, люди природно почали шукати трансцендентне. І сучасна молодь, навіть попри свою відстороненість від організованої релігії, тут також не виняток (с. 186).
Справді, пострадянська молодь через свою реакцію на радянський колективізм і його утиски супроти вільної особистості може відчувати труднощі з прийняттям католицького суспільного вчення про спільноту і спільне благо (с. 176 – 178). Багато з них сповідують «крайній індивідуалізм» (с. 177). Утім досвід Майдану засвідчив їм важливість спільноти й солідарності нарівні з індивідуальною відповідальністю та приватною ініціативою (с. 177 – 178). Зрештою, свобода – це не тільки відсутність примусу. Святослав направду переконаний у тому, що «ми маємо вчити людей бути вільними». Позаяк внутрішня свобода є духовною категорією, яку можна осягнути тільки завдяки правді та Божій благодаті (с. 179).
Війна Росії проти України насправді дає українській молоді важкий урок цінності свободи. Але що може зупинити цю війну? Досвід, що його Святослав набув у радянській армії, надав йому імунітету від ілюзії щодо ефективності дипломатії в стосунках із Росією (с. 209). Він переконаний, що Путін використовує вторгнення в Україну для прикривання внутрішніх російських проблем. Месіаністична та націоналістична патологія спонукає багатьох принижених пострадянських росіян намагатися «зробити Росію великою знову» через приниження інших. Це точно не провина України, НАТО чи США (с. 210 – 211).
Також інтерв’ю торкається життя УГКЦ в США. Її досвід у Америці є важливим і для Батьківщини. «Можливо, – роздумує Блаженніший, – ми відкриваємо свою слабкість дуже часто через діаспору» (с. 172). Багато з тих, котрі покидають Україну, виявляють дуже низьке знання своєї віри (с. 173). Церква в Америці потребує оновлення. Це також вимагає відкритості на довколишню культуру та суспільство.
«Ми – українська Церква, але ми не є Церквою виключно для українців» (с. 152). Суттєвою є потреба бути присутніми в американському інтелектуальному світі. Тож нещодавнє встановлення східнохристиянських студій у Католицькому університеті Америки є позитивним свідченням розвитку (с. 153). У той же час варто пам’ятати, що діаспора впливає на розвиток на Батьківщині (с. 173).
Читачам цього часопису будуть особливо цікавими погляди Блаженнішого на патріархат. Хоча він не використовує титул патріарха, але й не забороняє його. Як сам зазначає, у візантійській традиції патріархати «не створюються, а визнаються» (с. 162). В останній період свого служіння як Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар наголосив на важливості сумлінної розбудови патріархату через дорослішання Церкви: здійснення своїх прав і навчання того, як дати собі раду із самоврядуванням (с. 162 – 164).
У відповідь на питання Джона Бурґера про спільний з православними патріархат Святослав покликається на проєкт православно-унійного Київського патріархату XVII століття, творцями якого були митрополити Петро Могила та Йосиф Велямин Рутський (с. 166 – 167). Але перед тим, як можна буде досягти цього сопричастя, православні повинні об’єднатися в своєму середовищі та віднайти своє місце у світовому православ’ї (с. 168 – 169).
Візія Блаженнішого щодо католицько-православного екуменізму, втім, не має своїм осердям уніфікацію структур, одноманітність і юрисдикційне питання. В її центрі – сопричастя (146 – 147, 151). І він добре знає, що історія зробила православних недовірливими до католицьких екуменічних ініціатив. «Ми маємо свідчити православним, що сопричастя зі Святішим отцем не означає підпорядкування або втрату ідентичності», – наголошує він. «Повнота православ’я квітнутиме всередині сопричастя з наступником святого Петра… Наступник Петра разом зі своїми співпрацівниками в римській курії [має] продемонструвати через своє ставлення щодо нас, яким було б [його] ставлення до православних, коли одного дня вони відновлять сопричастя з наступником Петра» (с. 150). Тим часом миряни мусять узяти провід: «…маю сказати, що на базовому рівні прості вірні перебувають значно далі на шляху екуменічного поступу, ніж чернечі спільноти або духовенство» (с. 168).
У своєму вступі до книги Джон Бурґер згадує, що коли отець Володимир Мальчин, один із працівників тодішньої адміністрації Блаженнішого, згадав про ідею написання біографії Глави УГКЦ, Бурґер попередив, що йому не варто сподіватися на прочитання машинописного варіанта цієї книги перед публікацією, бо піар-зусилля Церкви можуть викликати брак довіри майбутніх читачів (с. 17 – 18). І хоч підсумком роботи стала книга інтерв’ю, а не біографія, журналіст явно дотримався своїх заявлених принципів. Він поставив важкі, але глибокі питання, які залишилися в тексті навіть там, де на них не були дані повні відповіді. Відтак, як зазначив Мирослав Маринович у своїй передмові, інтервйований «обійшов питання щодо того, як він бачить місце мирян у Церкві». Маринович підсумовує, що, можливо, було б ліпше не вказувати на слабкість мирян (с. 12, з відкликанням до питання і відповіді на с. 151 – 152). Характерно, що Бурґер не видалив питання, на яке не дана відповідь. Подібним чином, коли інтерв’юер запитує Святослава про те, як Церква вчить Євангелія людей, котрі не виявляють інтересу до релігії, він каже, що не має простої відповіді, позаяк проблема складна (с. 179). Інакше кажучи, ця книга – не просто пропаганда.
Зрештою, Церква не потребує пропаганди (за винятком давнішого латинського значення propagare fidem – поширення віри). На відміну від марксизму християнство не претендує на те, щоби мати відповідь на кожне людське запитання. Церква турбується радше про те, щоби вести людей до Бога і містерії його істини. Ця книга розповідає нам багато про те, як Церква чинить це.
д-р Андрій Сороковський
з англійської переклав Володимир Мороз
