Ознайомившись із працею бельгійських Редемптористів серед українців Канади, 1913 року Митрополит Андрей Шептицький заснував Згромадження Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) в Україні. На сьогодні українська гілка Редемптористів налічує 120 братів. Члени Згромадження активно працюють в Україні та за кордоном. Чин дав нашій Церкві чимало єпископів, двох з яких Іван Павло ІІ проголосив блаженними. Про життя згромадження та його діяльність, про плани на майбутнє та погляди на сьогодення розповідає протоігумен ЧНІ о. Василь Іванів.
– Після виходу з підпілля монашество УГКЦ фактично постало перед потребою організації спільнот. Адже, на жаль, підпілля не давало можливості спільнотного монашого життя. Якою мірою відчула цю проблему редемптористська спільнота? Як її вирішує?
– Якщо йдеться про мене, то я жив у спільноті й у підпільній Церкві. Один рік – разом зі сестрою-василіянкою та ще однією її сестрою. У їхньому будинку була кімната, де зберігалися Найсвятіші Тайни, там я мешкав. Інший рік я жив зі співбратом у чернецтві. На час виходу Церкви з підпілля нас у спільноті жило троє. Тому на собі «неспільнотного життя», так би мовити, я не відчув.
Загалом же, звичайно, такі труднощі були, коли той, хто звик довгий час жити окремо, не міг пристосуватися до життя у більшій групі. Та ми, керуючись Конституцією Чину, організовуючи реколекції, намагаємося відновити спільнотне життя. Адже і в Конституції, і в статуті нашого Згромадження на першому місці є спільнота.
Напередодні виходу Чину з підпілля, то вже 1988 року, нас збирав владика Филимон Курчаба, тодішній протоігумен, щоб ми були разом, хоча, звичайно, ще наголошувалося, щоб ми нікому не розказували, скільки нас є. Після виходу Церкви з підпілля нам не одразу повернули конфісковані радянською владою приміщення, але брати почали спільне життя одразу. У 1990 році жили у звичайних квартирах, пізніше нам віддали монастирі на вул. Голоско та на вул. Івана Франка у Львові.
Багато наших священиків, на прохання єпископів, почали обслуговувати парафії там, де вони мешкали, оскільки не вистачало греко-католицьких душпастирів. Це перешкоджало їм жити у спільноті. У перші роки після виходу з підпілля наші отці навіть були деканами, хоч нам, можна сказати, це не личить, цього не дозволяє наше правило, але такими на той час були обставини. Згодом ситуація змінилася, і сьогодні спільнотне життя в нашому Згромадженні відновлене.
– Редемптористів в УГКЦ можна назвати «успішною» спільнотою. На сьогодні десять єпископів Церкви в Україні та за кордоном – це вихідці з ЧНІ. Що, на Вашу думку, насамперед сприяє розвитку спільноти?
– Вважаю, що усе ґрунтується на послуху: наші священики були дуже слухняні єпископам. Окрім того, багато отців, яких обрано єпископами, дали велике свідчення в підпіллі – своєю поставою, вихованням, послухом. Наприклад, владика Филимон. Приходячи до нього як до настоятеля, людина ніколи не відчувала браку уваги. Для нього не існувало годинника: коли з ним хтось розмовляв, він вислуховував кожного.
Звичайно, призначення єпископа є таємницею, рішенням нашого Патріарха. Вибір наших отців на єпископів, як я уже зазначив, ґрунтується насамперед на свідченні, яке дали наші співбрати у підпіллі. З нашого боку, навпаки, відчуваємо до певної міри жаль, коли наші співбрати стають єпископами, оскільки Згромадження змушене відпустити тих, котрі були чи могли би бути добрими ігуменами, викладачами, форма‑торами.
– Розкажіть, будь-ласка, про стан Вашого новіціяту?
– На час виходу Церкви з підпілля наше Згромадження нараховувало близько 60 осіб. На сьогодні разом із новиками нас 120. Проте у Чині мало монахів, які пам’ятають підпільну Церкву. Старших, які вчилися до 1945 року, уже немає. Таких же, що вчилися в підпіллі, cеред яких і я, – дуже мало.
Та молодими покликаннями я дуже задоволений. Новіціят у редемптористській спільноті триває два роки. Перший рік – у с. Кохавино (монастир святого Герарда), другий рік – підготовчий (у Львові). Наша новіційна програма полягає у тому, щоби підготувати охочих до подальшого життя саме в цій спільноті, розкрити їм те, куди вони прийшли, яке служіння чекає їх у майбутньому.
У 90-х роках кількісно покликань було більше, проте більшою була також кількість тих, хто залишав монастир. Зазвичай, вони виходили зі спільноти ще до 5 року перебування у ній. Тепер покликань менше, але майже всі, хто прийшли, залишаються в Згромадженні та, у свій час, складають вічні обіти.
У монашому житті стрижневим поняттям є послух. Звісно, часи змінюються, реальність є іншою. Та незмінною є необхідність послуху для монаха. Я на собі це також відчув, постановивши після приходу в монастир робити усе, що від мене вимагатимуть до тієї міри, що навіть капусту догори ногами садитиму, якщо це буде потрібно.
Водночас, слід врахувати фактор виховання, з яким люди приходять у монастир з різних родин. Звичайно, це відчувається. Багато родин є розділеними через різні обставини, нерідкі випадки, коли до монастиря йдуть хлопці, яких виховували бабці.
Часто особливу увагу звертають на те, що хтось вийшов з монашої спільноти. Так, не всі, хто приходять до монастиря, залишаються в ньому. Це правда, і це природно. Та непоодинокі випадки, коли ті, хто вийшли з монастиря, вдячні нам, що вони були з нами, пізнали це життя. Люди, які вийшли, – це ті, хто не відчули в собі покликання скласти вічні обіти. І добре, адже людина не може примушувати себе жити не за покликанням. Найважливішим залишається те, щоб людина, яка була в монастирі, несла в життя Христа у тому покликанні, яке відчуває, щоб монастир відкрив її на шлях добра. З іншого боку, приходять особи, яким часто є важко, але це не свідчить про те, що у них немає покликання, вони просто потребують більшої допомоги. Одного разу на зібранні настоятелів я почув фразу, яку завжди повторюю у таких випадках: ми мусимо бути дуже обережними з покликаннями, які до нас приходять, вивчати їх, їхні родини, адже приходять різні люди, з різним досвідом. Також хочу сказати, що відколи я став головним настоятелем, я ніколи не стикався з нерозумінням батьків, діти яких обирають шлях монашого служіння. Батьки настільки виховані, що їх можна запрошувати реколектантами. Я завжди, наскільки це можливо, намагаюся відвідувати батьків наших братів.
– Останнім часом все частіше озвучується потреба налагодження якісної освітньої бази монашества. Як на сьогодні цю потребу вирішує ЧНІ?
– Це є актуальним питанням. Водночас я не згоден з тими, хто стверджує, що підпілля знизило освітній рівень ченців. У підпіллі ми навчалися, приділяли цьому багато часу й зусиль, але, звичайно, можливостей було менше. Усі ми працювали. Наприклад, я працював 8 годин на день, працював важко, так було й з іншими моїми співбратами.
Одразу ж, коли ми вийшли з підпілля, то розпочали навчання у Польщі: два роки філософії мали в Україні, а потім на 4 роки їхали до Польщі. Ми вчилися у спільноті отців-Редемптористів, і тому ще більше вивчали нашу харизму, мали нагоду вправлялися у служінні, праці з різними спільнотами. І тепер є молоді священики, якими я захоплений. Вони вміють працювати на парафії, організовувати життя парафіяльної спільноти.
Нині, згідно з указом Глави Церкви, наші співбрати навчаються в Україні, маємо свою семінарію. Освітній рівень у Церкві зростає. Хто має здібності, бажання, той має всі можливості, щоб здобути хорошу освіту. Після семінарії наші отці навчаються в різних країнах. На сьогодні, наприклад, своє навчання продовжують брати в Інсбруку (Австрія), в Римі (Італія), в Брюсселі (Бельгія).
– Редемптористи є досить активними місіонерами. Як сьогодні ваша спільнота працює на так званих «місійних» територіях України – Півдні та Сході?
– Насамперед мушу наголосити, що місіонер на місію їде тільки тоді, коли його запрошує парох. Особисто я провів уже більше 50 місій та близько 100 реколекцій. Місія триває тиждень, реколекції – 3-4 дні. Тепер ми будуємо місії виходячи з іншого, ніж раніше, бачення. Ми уже не обмежуємося так званою «традиційною» місією: Богослужіння вранці та ввечері, проповідь у храмі, сповідь. Відтепер ми почали також відвідувати оселі парафіян, працюємо з дітьми й молоддю. Важливо те, що беремо на місії мирян, особливо молодь.
Є певні положення, зокрема в наших правилах, які мусимо враховувати у своїй діяльності, під час місій. Там, де є великий монастир, архімандрит дозволив нам організовувати парафії, але наші отці не можуть засновувати окремі громади та ставати їх парохами. Ми – монахи й повинні жити в спільноті. Звичайно, що коли у східні області їде два священики, оскільки ще немає де жити, немає багато вірних, а часто просто не виділяють землі під будівництво храму й монастиря, тоді працюємо як парохи.
З наших місій, реколекцій, парафіяльної праці можу зробити висновок, що ми не повинні бути упередженими, ділити території на віруючі та невіруючі. Наприклад, уже 5-й раз я їду до Одеси, і завжди звідти телефонують, очікують. В Одесі маємо парафіян, які були раніше адептами нетрадиційних релігій або просто шукали Бога. На території Донецько-Харківського екзархату також маємо один дім, в Бердянську. Там поки що не можемо отримати землі для зведення храму, тому люди приходять на Літургію до будинку, в якому живуть двоє наших священиків, і так місійна праця розвивається.
Дуже шкода, що на тих теренах нам не дають землі. Але Церква, хоча й перебуває там у дуже скрутних обставинах, росте духом. Ми намагаємося знайомити вірних наших парафій, щоб вони пізнавали один одного. Наприклад, минулого року на Різдво парафіяни з Одеси були в нашій спільноті у Львові.
Труднощі в такій праці, звичайно, є, але їх треба не боятися, а вирішу‑ вати, наслідуючи Христа. Вихід не в тому, щоб сісти в монастирі й тверди‑ ти, що не їду туди, де мене потребують, бо там натрапляю на труднощі.
– Розкажіть про життя та діяльність Редемптористів східного обряду поза Україною.
– Наші співбрати працюють у Росії, а також в країнах Західної Європи.
У Росії ми маємо дім в Прокоп’євську Кємєровської області. Щодня служимо там дві Літургії – для греко-католиків та для римо-католиків, німців, громада яких є досить численною. Вони є парафіянами нашого храму, але їхнє богослужбове життя відбувається за латинським календарем. Щороку я відвідую цю парафію.
Ми також працюємо на території країн Західної Європи. Там праця Редемптористів східного обряду насамперед є відповіддю на виклики часу, а також на заклик Глави УГКЦ обслуговувати українців поза Україною, там, де вони працюють. Наші отці живуть, з дозволу архімандрита, наприклад, у Бельгії, у монастирі отців-Редемптористів римо-католиків, а в неділю, свята, інші дні душпастирюють серед українців. Також українські Редемптористи працюють в Іспанії, Португалії, а з вересня – в Італії.
Основу наших громад за кордоном складають українці, які виїхали на постійне чи тимчасове проживання за кордон. Нас кличуть на працю у багато країн, міст. При цьому виникають і труднощі. Адже наше правило не дозволяє отцям жити самотньо, навіть якщо і виїжджає в такі країни один отець, то він все одно повинен мешкати у монастирі Редемптористів латинської традиції, мати свого ігумена, молитися зі співбратами.
– Чи суттєво виділяються в УГКЦ на сьогодні різні підходи до побудови монашого життя (так звані «просхідні» і «пролатинські» тенденції)?
– Ми є Східною Церквою, яка має свою давню історію, ми, як стверджував один підпільний священик, не можемо брати ні латинських, ні «московських» практик. Сам Папа Іван Павло ІІ казав, що Католицька Церква «дихає двома легенями».
Собор монашества був дуже на часі для нашої Церкви. Як можу розповісти з власного досвіду, в 90-х роках були такі випадки, що ми навіть не віталися один до одного, відділили себе один від одного, різні габіти – різне ставлення. Це неправильно. І от Собор монашества наголосив на необхідності пізнання одні одних через призму кращого пізнання Ісуса Христа і Його науки. Господь поклав на нас завдання продовжувати Його місію, але коли спільнота є закритою, то вона нікого не бачить, окрім себе.
Ми усі потребуємо вишколювати себе, але центром цього вишколу повинен бути Ісус Христос. Тоді ми будемо більше цінувати один одного і йти вперед.
Цінними для нас є слова апостола Павла: «Використовуйте час, бо дні лихі». Час сьогоднішній вимагає багато праці з різними спільнотами, у різних сферах, потрібне місіонерство. Не можна використовувати цей час на якійсь непотрібні суперечки.
– «Монах – людина свого часу», як сказано у завершальному документі Собору монашества. Як саме ваша спільнота відповідає на виклики часу? Зокрема на такий виклик, як потреба єдності Церкви в Україні. Чи підтримуєте контакти з духовенством інших Церков?
– Ми маємо контакти з представниками та монашеством інших Церков, зокрема у рамках праці зі спільнотою «Віра і світло», куди до нас приходять представники Православних Церков, протестанти. Коли я був у Тернополі (а я служив там 8 років), то впродовж 6 років ми під час посту організовували екуменічні зустрічі, збирали молодь. Тоді до нас не приходили лише свідки Єгови та вірні Московського Патріархату. Стараємося спілкуватися з духовенством, з мирянами інших Церков, можливо, старші це роблять не так часто, але молодші завжди спілкуються. Коли обговорюємо ці теми, наголошуємо, що не слід забувати, що ми є греко-католиками, але спілкуватися, молитися з вірними інших конфесій ми можемо. Наприклад, ще з армії в мене є товариш-протестант, ми досі підтримуємо дружні стосунки.
Брати можуть відвідувати зібрання за участю представників інших Церков, але обов’язковим для цього є дозвіл ігумена чи протоігумена.
Є віросповідання, з членами якого важко спілкуватися, але ми намагаємося, в міру можливого, підтримувати добрі стосунки з усіма. Зрештою, ми не маємо права осуджувати. Узагалі, непоєднаними є такі речі, як проповідування Слова Божого і осудження.
– Якою мірою у своєму служінні ЧНІ враховує національний аспект?
– Щодо національного аспекту, то тут чітко: ми – українці. Іншим важливим питанням є те, що до представників всіх інших націй ми повинні ставитися дуже добре. Вважаю, що чітко відповідає на питання ставлення Чину Найсвятішого Ізбавителя до національного аспекту приклад, про який розповів наш співбрат. Цей випадок трапився на його парафії в одному в обласних центрів Західної України, велика кількість парафіян якої були російськомовними. Коли на цю парафію дали іншого священика, який під час проповіді наголошував на потребі патріотизму й трохи різко висловлювався про наших сусідів, одна з парафіянок зателефонувала до попереднього пароха і сказала про те, що патріотизм – це не засудження інших. Вона відзначила, що попередній парох був великим українським патріотом, і це поважали усі, бо він, поряд з організацією національних вечорів та іншою працею, завжди з великою любов’ю ставився до всіх, незалежно від їхньої національності. Ось це патріотизм, що будує. Додам також, що за півкілометра від нашого храму, в місті, про яке розповідаю, був храм УПЦ МП, але більшість людей, хоч і російськомовних, були парафіянами храму греко-католицького, бо люди критично ставилися до звинувачень, обмов. Патріотизм повинен іти в парі з любов’ю.
Ми – українці й повинні любити свою націю, молитися за неї, та поряд з цим любити всіх людей.
– Яким є Ваше ставлення до мирянських спільнот богопосвяченого життя, на зразок «третього чину» ЧСВВ?
– У нас немає такого поняття, як «третій чин», але назва не є важливою. Важливим є потреба залучення мирян до діяльного життя Церкви. При згромадженні редемптористів мирянський рух є досить активним, особливо виділити слід наше братство Матері Божої Неустанної Помочі. У нашому Згромадженні діє навіть секретаріат мирянського руху. Нещодавно в Римі відбулася капітула нашого Згромадження, одна частина якої повністю була присвячена питанню мирянського руху. Без мирян, без праці з ними, ми не підемо далі.
Водночас ми повинні виховувати мирян. Часто мирянські спільноти ризикують перетворитися на закриті; інколи мають схильність жити у вакуумі обмеженого кола людей, твердячи: «Ось – наша спільнота, лише ці люди», і не поширювати рух далі, залучати інших людей, працювати на різних парафіях. Ми не повинні йти за кількістю, але не можемо закриватися в собі, люди хочуть Бога, прагнуть Його пізнати. Прийшовши до Церкви, людина потребує відчути спільноту, щоб до неї хтось привітався, поговорив з нею, інколи – просто тепло усміхнувся. Я заохочую працю різних згромаджень з мирянами, в різній формі, чи організація братств, чи це має іншу назву. Важливим є лише добре русло, яке повинні такому рухові задати згромадження чи парохи при храмах, де ці рухи організовуються.
Не можемо також плекати та заохочувати різноманітні «дивацтва», наприклад, коли жінка була в храмі цілий день, а натомість не виконала своїх обов’язків у сім’ї: не зварила їжу, не прибрала тощо. Людина одружена не може називати себе монахом чи монахинею. Перед Богом – усі рівні, важливо жити в Бозі згідно зі своїм покликанням. Інколи люди не розуміють, що подружжя – це цінне покликання. Навіть мої співбрати іноді, жартуючи, кажуть, що я так високо підношу сім’ю, наче є жонатим священиком. Та сім’я високо піднесена самим Господом, не буде подружжя – не буде життя. У людей слід розвивати таке усвідомлення.
Якою буде Церква без мирян? До речі, значення мирян у Церкві яскраво демонструє час підпілля. Миряни нас приписували у своїх помешканнях, шукали нам роботу. Хто переховував священичі ризи, монаші габіти? – Миряни. Де ми робили реколекції, де висвячували священиків? – У помешканнях мирян, усе в них. Наша Церква тісно співпрацювала з мирянами.
Цьогоріч з нагоди 20-ліття виходу нашої Церкви з підпілля я зібрав наших парафіян, членів братства, щоб подякувати їм, ще раз наголошуючи на їх ролі та значенні.
– Які плани на майбутнє будує редемптористська спільнота та як би Ви сформулювали головну місію ЧНІ?
– Насамперед – не втрачати харизми нашого засновника: місії, реколекції, дбати про найбільш занедбані душі. Щодо заснування в майбутньому наших парафій, то тут важко говорити. По-перше, на це потрібне благословення єпископа. Також ми схильні до того, що коли відкриваємо новий дім, то в ньому повинно жити 4-5 осіб. Тоді є добра спільнота, яка гарно розвивається. Поки що це важко здійснити. Тому частіше ми практикуємо давати місії, на які нас запрошують, працювати таким чином.
Плануємо надалі розвивати працю, яку виконуємо на сьогодні, зокрема зі спільнотою «Віра і світло». Зараз активно таку працю здійснюємо у Тернополі. Ми віддали цій організації приміщення для проведення занять, спеціальних майстерень.
Надалі розвиватимемо душпастирство у в’язницях, в будинках пристарілих. Така праця дає плоди, маємо багато випадків навернень, хрещення у таких закладах.
Важливою для Редемптористів є праця з молоддю, дітьми. Вона є надзвичайно різною. Наприклад, в Івано-Франківську один наш отець працює з дітьми вулиці – 6-8-річними. Я особисто навіть не знав, що є на вулиці стільки зовсім малих дітей.
Щотри роки наш чин організовує міжнародні зустрічі редемптористської молоді. Цьогоріч, відповідно до рішення нашого архімандрита, такий з’їзд відбудеться в Україні.
Так що поле діяльності надзвичайно широке й потребує багато вишколених працівників.
– Дякую за розмову.
Розмовляла Тетяна Луцик
