У світі часто відбуваються події, що їх трудно зрозуміти на людський розум. А не знаючи докладних подробиць, що спричинили такі події, які мотиви керували тими подіями, трудно дати оцінку. Можна, щонайвище, робити різні здогади. Але такі здогади, не оперті на конкретних даних, можуть стати причиною фальшивих висновків, можуть спричинити непотрібу дезінформацію, можуть завдати кривду згаданим при тій нагоді людям чи установам.
Ришард Чарнєцкі в «Тидзєнь Польскі» за 19.5.90 р. помістив репортаж «Кресові Біскупі». Вже саме слово вжите «кресові» вказує, що буде мова про польських єпископів, а не українських чи білоруських, як католицьких, так і православних. Кресами поляки називають загарбані Польщею землі на сході, замешкані в більшости неполяками.
Репортаж витриманий в дусі відомого польського імперіялізму, що спирається на неґованні права мешканців тих територій на власну державність, розвиток своєї культури чи навіть духовости, а на ширенні думки, що де стала польська нога, де збереглась якась польська культурна пам’ятка — там є нині польська духова держава. З того випливає висновок, що де стала польська нога, там є Польща і тільки Польща.
Отже, спонукою для Р. Чарнєцкого написати згаданий репортаж була номінація першого єпископа для білорусів саме рік тому. Але щоб засвідчити свою великопольську душу, автор не називає номіната єпископом білорусів, але невизначено єпископом «Мінської та Гродненської землі». Отже, не Білорусі, але колишньої дільниці Польщі на Кресах Всходніх. Це стільки про шовінізм навіть висловлений у добираних словах.
Отже, єпископом для білорусів призначено Тадея Кондрусєвіча, як автор підкреслює, «бувший ксьондз з Кракова призначає бувшого ксьондза з Гродна» єпископом.
Та це лише зачіпка. Бо цілий репортаж присвячений кс. Войцєху Ольшевскому, який був 30 років тому іменований польським єпископом Києва і всієї України. З репортажу довідуємось, що мав він опікуватися не лише поляками, римо-католиками, але теж греко-католиками та вірменськими католиками східнього обряду.
Тому, що тут мовиться й про нас, пригляньмося ближче тій постаті та її долі. Кс. Ольшевскі уроджений в Живці (Шлеськ) в 1916 р. Богословію студіював у Львові і був висвячений вже під час воєнних дій у вересні 1939 р. За німецької окупації працював в Болехові та в Букачівцях, де розвинув акцію самопомочі для поляків з нараженням особистого життя. В 1945 р. є парохом в Бурштині, одним із 20 польських ксьондзів, які залишилися в терені. В 1946 р. організує польські парафії на Підкарпатті з осідком у Стрию. В 1947 р. арештований і вивезений до Казахстану, де далі сповняє свої священичі обов’язки в таборі. По десяти роках звільнений з правом осідку на Брацлавщині, де осідає у Жмеринці. Але вже у 1959 р. большевики депортують його до Польщі.
Тут варто згадати, як пан Чарнєцкі пише про околиці Вінниці: «Це околиці, хоча замешкані численними поляками, не увійшли в склад Речі Посполитої Польської після Ризького Трактату у 1921 році». Отже, знову те саме, що раніше. Не Україна, але «землі, замешкані поляками», прямо Брацлавська земля. Про причини депортації кс. Ольшевскі дізнався аж три роки пізніше. Наразі осів у Вроцлаві, де одержав парафію в Ґлогові. По кількох місяцях був покликаний до Риму для зложення свідчень про стан католиків у СССР.
Дня 8.11.1958 р. Державний Секретар Ватикану висилає до кс. Ольшевського у Жмеринці номінацію на єпископа католиків у Києві та на територію цілої УССР за підписом державного секретаря кард. Тардіні. Очевидно, ця номінація при нагоді цензури листа стала відома владі. А що саме тоді Москва шукала можливости для порозуміння з Ватиканом, вирішено, щоб не загострювати ситуації, не арештувати поновно кс. (вже біскупа) Ольшевського, але прямо викинути його за кордон. В номінаційному листі було виразно зазначено, що його влада простягається на три обряди: римо-католицький, греко-католицький та вірменський католицький. Уділено йому теж право уділяти св. Причастя у трьох обрядах. Під час побуту в Римі у свого шкільного товариша прелата Рубіна він робив дальші старання отримати право повернутись до Львова. При тій нагоді в совєтській амбасаді показали йому копії документів про причину його депортації з СССР. Справа ця стала голосна як в Римі, так і серед поляків. Тому Державний Секретаріят уневажнив видану в 1958 році номінацію на єпископа Києва з уваги, що вона йому не була у свій час доручена та що він не виконував і не може зараз виконувати своєї функції. Підписав це уневажненя попередньої номінації державний секретар кард. Чіконіяні.
Щоб цю несмачну історію затерти, Папа Іван ХХІІІ уділив кс. Ольшевському особисту авдієнцію, а в нагороду за ревність та посвяту привітав його стоячи, піднявшись з крісла. Кс. Ольшевскі вмирає 1972 року.
Стільки про цей цікавий, але мало відомий факт. Коментувати його, не маючи докладніших даних, — трудно. Але, коли зважимо, що пок. митр. Йосиф, помимо свого ув’язнення та заслання, старався керувати своєю митрополією, висвячував єпископів та розсилав їх на місійну працю, то як погодити з тим фактом призначення на той самий терен іншого єпископа?
Коли це акція продумана, то що з неї виходить на денне світло? Прямо трудно повірити! Нашу Церкву, її ієрархію (ув’язнену або тайно висвячену) неґується, відписується, а поляк кс. Ольшевскі має боронити теж і наші інтереси? Як поляк, який на Україні будує Польщу, може боронити наші церковні справи? Та ж це абсурд!
