У зв’язку із святкуваннями 1000-ліття Хрещення Руси-України в Ченстохові минулого року, появилося у нашій пресі кілька статтей про ікону Белзької Богоматері. Одначе автори цих статтей користувалися давнішими працями, написаними па цю тему, не узгляднюючи або й не знаючи про новіші дослідження, які кидають відмінне світло на походження та вік цієї ікони.
Спочатку коротко про її історію. Як каже легенда, ікона була написана євангелистом Лукою (що був лікарем та іконописцем, з походження греком) на дошці стола із дому Богородиці. У четвертому столітті мала її віднайти в Єрусалимі св. Олена, мати цісаря Константина, й перевезти до Константинополя. Дальша доля ікони не зовсім ясна: згідно з однією легендою її привезла до Києва царівна Анна, дружина князя Володимира, як свій посаг, опісля невідомою дорогою ікона опинилася в Полоцьку, звідкіля мав її привезти до Белза, свого престольного города, князь Юрій, син князя Лева. Знову інша легенда каже, що князь Лев, син короля Данила, мав привезти її прямо із Константинополя до Белза. Дальша доля ікони опирається вже на історичних даних. Після зайняття Галичини військами угорського короля Людвіґа королівський намісник, князь Володислав Опольський, рішив перевезти ікону Богоматері з княжого замку в Белзі до своїх дібр у Опіллі. Одначе, як знову ж каже легенда, коні, які везли ікону, стали в Ченстохові, де знаходився манастир оо. Павлінів, заснований тим же князем, — і ніяка сила не могла зрушити їх з місця. Тому ікона зосталася на Ясній Горі. У 1387 р. Польща зайняла Галичину, а в невдовзі після того, у 1430 p., на Ченстохову напали чеські таборити, себто гусити, прихильники єретика Гуса (1370-1415), вони зайняли манастир і забрали ікону. Але тут знову повторилося чудо з кіньми: коли ікону кинено на віз, ніяка сила не могла зрушити коней з місця. Розлючені таборити обдерли ікону з дорогоцінностей і розбили дошку на три кусні. Пошкоджену ікону перевезено до Кракова, де король Ягайло віддав її руським іконописцям до реставрації. Одначе, вони буди безрадні, темпера спливала по іконі. Також і західні малярі, покликані королем, мали спочатку труднощі, поки не ужили іншого способу, як це роз’яснив щойно у pp. 1948-1949 польський консерватор Рудольф Козловскі, який мав можливість обслідувати ікону надзвичайно докладно, при помочі наймодерніших метод. Він прийшов до переконання, що первісна ікона була написана енкавстикою (гарячим воском) і через те, при спробі реставрації, темпера спливала по ній. Але це відкриття свідчить одночасно про дуже давній вік первісної ікони, бо техніку енкавстики занехаяли вже у ІХ ст. Козловскі доказав, що реставратори мусіли усунути віск, наложили паволоку і лєвкас й наново написали цілу ікону, тепер вже у більш західньому стилі, як це побачимо при ближчому її розгляді. Варто згадати, що Козловскі також ствердив, що дошка ікони була дійсно тріснена у трьох місцях, та що шрами по правій стороні обличчя Богородиці не походять від стріли, як каже легенда, але були зроблені зумисне, рильцем мистця.
Переходимо до опису ікони, яка є типу Богоматері Одигітрії, себто тої, що провадить до Христа. Богородиця держить відвічного Христа-Емануїла (младенця із візії пророка Ісаї) на лівім рамені, а правою вказує на нього. Її погляд спрямований на глядача. В постаті Христа вражає, що він не держить у лівій руці сувою із пророцтвами Старого Завіту (як приписано іконографічно), але придержує нею євангеліє, оперте на коліні. Він також не благословить правою рукою східнім іменнословним знаком, коли другий випрямлений палець творить літеру «І», третій легко зігнутий, як літера «С», перший і четвертий схрещені, як літера «X», а п’ятий знову легко зігнутий, як літера «С», що разом творить «ІСХС», — але тут мистець зображує західній спосіб благословення при помочі двох разом зложених пальців: другого і третього, що символізують дві природи Христа: Божу і людську. Христос не глядить на свою Матір. Обидва обличчя темні від оліфи, звідки і назва «Чорна Мадонна». Обличчя Богоматері виказує ще деякі познаки візантійського стилю, як видовжений овал, довгий ніс і малі уста, але округле, «пуцаловате» обличчя Христа мальоване на західній лад.
Богоматір одягнена у синю шату й такий же мафорій тоді, коли східня традиція вимагає червоного мафорія. бо синя барва, згідно із символікою, означає земське (людське) походження Марії, а червоний мафорій — це знак, що через Богоматеринство вона зодягнулася у божеську подобу. На нашій іконі мафорій густо прикрашений золотими геральдичними лілеями, що незвичайне для східньої іконографії. Також замість трьох зірок: на чолі й обох раменах, які символізують непорочність Богоматері перед, під час і після народження Христа, — бачимо тільки одну малу зірку над чолом. Христос одягнений у західню дальматику, прикрашену золотими розетами. Голови Христа і Богоматері обведені золотими німбами, але вражає брак обов’язкових для цієї ікони написів: Мр-Теу,-Го-О-Н та ІС-ХС.
Видно, що майстер, який наново писав цю ікону, був підсильним впливом західнього мистецтва. Припускають, що він міг походити з Моравії або з північної Італії, де тоді ще писали ікони частинно у східній традиції, чи з Дальмації, теперішньої Югославії, де іконописці, що втікали перед турками з Греції, підпадали під сильні західні впливи.
В виду цього ікону Белзької (Ясногірської чи Ченстоховської) Богоматері, наново написану на первісній дошці, а не реставровану, треба датувати XIV ст. й зачислити радше до західнього мистецтва. Фактично, з Белзької ікони залишилася лише дошка.
