Тридцять тисяч вірних – стільки, скільки вміщує невелике українське місто. Але ці тридцять тисяч людей розсипані по хоч і невеликому, та все ж континенті і на прилеглих до нього островах Океанії та Нової Зеландії. Отож, ідеться про Австралію.
Українська діаспора в Австралії – одна з наймолодших у світі. До 1947 року українців тут було небагато. Масово оселятися на цьому південному континенті почали після Другої світової війни – з 1947 року. Це були політичні емігранти із західної окупаційної зони в Німеччині та Австрії, які не хотіли повертатися в СРСР. На відміну від, скажімо, Канади, Аргентини та США, де вже існував добрий ґрунт для українського громадського життя, в Австралії довелося починати все з нуля. У тому числі й релігійне життя.
Спершу українські греко-католики (а їх серед емігрантів було чи не найбільше) змушені були ходити до римо-католицького храму разом із польськими переселенцями, але поряд із цим вони намагалися вирішити питання духовної опіки в рідному обряді. На жаль, місцеві єрархи, які раніше не були знайомі з католиками східного обряду, не були налаштовані на те, що українцям слід забезпечити можливість молитися у власних храмах в іншому обряді.
Попри те вже у лютому 1949 року до Австралії як звичайний робітник прибув перший греко-католицький священик Павло Смаль. Спершу він отримав відмову Католицького імміграційного комітету в Сіднеї, але згодом завдяки старанням архиєпископа Івана Бучка Східна конгрегація позитивно вирішила справу, а католицький архиєпископ Мельбурна Маннікс у жовтні 1949-ого прийняв отця Смаля для духовної обслуги українців-католиків. Невдовзі сюди почали прибувати греко-католицькі священики: Дмитро Качмар з Європи, редемптористи Микола Копяківський та Франц Боско з Канади, отець-доктор Іван Прашко з Італії та інші. Уже з перших днів свого побуту в Австралії вони взялися організовувати релігійне життя українців-католиків, громади яких за перші три роки зосередились у Мельбурні та околиці (більш ніж 2 тисячі), Сіднеї (близько 2 тисяч) та Брісбейні (близько 500).
Всі греко-католицькі священики перебували в канонічній юрисдикції єпископів латинського обряду, від яких, як представники обрядової меншості, повинні були отримати дозвіл, наприклад, щодо шлюбних справ, катехизації, будівництва храмів. Це створювало перешкоди для розвитку душпастирської праці.
Впродовж майже десяти років українські душпастирі старалися владнати справу впорядкування канонічного статусу УГКЦ у Австралії. Врешті після численних звернень до Конгрегації у справах Східних Церков, звіту з візитації Вінніпезького митрополита Максима Германюка, прохань апостольського візитатора владики Івана Бучка Папа створив Апостольський екзархат для українців-католиків Австралії і першим його екзархом 11 вересня 1958 року іменував отцядоктора Івана Прашка.
Цього ж року була уточнена канонічна територія Апостольського екзархату і включені до неї громади українців-католиків у Новій Зеландії та Океанії, а також перенесений осідок екзархату із Сіднея до Мельбурна, оскільки Мельбурн посередині між Аделаїдою і Сіднеєм – тобто між двома найбільшими скупченнями українців-католиків.
Швидкими темпами вірні звели катедральний собор на честь святих апостолів Петра і Павла в Мельбурні. І вже на Великдень 14 квітня 1963 року відбулося його посвячення.
24 червня 1982 року буллою Папи Івана Павла ІІ була створена Мельбурнська єпархія святих апостолів Петра і Павла у Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Очолювана з грудня 1992 року владикою Петром Стасюком, тепер вона налічує, як ми уже згадували на початку, тридцять тисяч вірних, які належать до десяти парафій, у яких трудяться більш ніж двадцять священиків. З 1960 року й донині в єпархії виходить двомовна українсько-англійська газета «Церква і життя». З 1952 року в Мельбурні при катедральному храмі діє Українська братська школа ім. Митрополита Андрея Шептицького, в якій навчаються і виховуються в українському дусі близько сотні дітей.
Відвідуючи у вересні цього року українські парафії в Австралії, глава УГКЦ Блаженніший Святослав зауважив важливу річ: «Де Церква і громадські, зокрема молодіжні й політичні, структури працюють разом, там є життя. Щойно громадське життя відокремлюється від церковного і релігійного, як настає занепад. Наша Церква завжди була, є і буде зі своїм народом. Тому так важливо відчути, що чужа Церква, навіть більш досконала, ніколи не дасть того, що дасть своя, рідна. Тому заохочую вас шукати задоволення своїх духовних потреб у душпастирів рідної Церкви».
Торік українці Австралії відсвяткували 65-ліття масового поселення на цьому континенті. Цей час не надто тривалий для того, щоби втратити зв’язок з рідною землею, але достатній, щоби народилися нові покоління українців з походження. На щастя, австралійські українці дуже активно допомагають Україні і ста‑ раються бути вірними своїй національній ідентичності. Нехай Господь їм допомагає у цьому!
