З приводу урочистих святкувань 90-річчя їх Святости Патріярха Йосифа відбувся у Римі Четвертий Конгрес Мирян, на форумі якого доповідав на тему «Роля Мирян у Церкві» митроп. Стефан Сулик із Філядельфії. Треба привітати той факт, що філадельфійський митрополит погодився взяти активну участь у Мирянському Конгресі, документуючи цим своє бажання зближення, контакту і виміни думок із мирянами, приймаючи засаду, що миряни — це складова частина Божого Люду, яких ігнорувати не годиться. Таке явище наскрізь позитивне, і так повинно бути.
Митрополит висловив у своїй доповіді багато цікавих думок і поглядів, критичних зауваг про мирянські напрямні й працю, дав певного рода вказівки, які, на його думку, повинні б послужити тим, що сьогодні є у проводі мирянського руху. Немає сумніву, що митрополит говорив щиро і відважився заторкнути частинно і те, що у минулому стало причиною до поділу думок у справі патріярхату і деяких церковних питань між духовенством, мирянами, а зокрема Владиками. Ми сподіваємося, що і наші думки на вище заторкнені теми митроп. С. Сулик прийме з позитивним наставленням, подібно до того, як і ми це робимо. Взаємна виміна думок, навіть на болючі теми, може тільки причинитися до зближення Владик і духовенства з мирянами та до оживлення церковно-релігійного життя. У час крайного матеріялізму й атеїзму український нарід мусить зберегти своє існування, принимаючи християнський світогляд за основу свого життя.
Ми торкнемося тільки деяких аспектів доповіді митрополита С. Сулика, бо це є в рамцях нашої можливости. Митрополит сказав: «Серед деякої групи мирян запанувало зацікавлення Церквою»… і …«Від’ємною сторінкою цього руху — це вузькість зацікавлення, спрямована лише на визнання Патріярхального устрою нашої Церкви, а підхід у цьому більш політичний, а не церковно-релігійний». З такими твердженнями важко погодитися, бо дійсність є іншою. Ідеєю патріярхату в Українській Католицькій Церкві зацікавилися українські миряни у цілому світі, де тільки є українські поселення: в США, Канаді, Австралії, Новій Зеляндії, Німеччині, Франції, Англії, Бельгії, Арґентіні, Бразілії, Югославії, Польщі, та навіть у Галичині. В США скоро постала Централя з понад 30 Відділами Українського Патріярхального Т-ва Помісности УКЦ, що виявили надзвичайну активність і працьовитість. Багато мирян відбуло численні поїздки із різних нагод до Риму, виявляючи велике і щире зацікавлення ідеєю патріярхату, що її видвигнув наш Блаженніший Патріярх Йосиф на Вселенському Соборі Ватиканському II. Активна участь у Богослужбах, приступання до св. Сповіди і Святих Тайн, молитви, релігійні концерти — це ж хиба наявний вияв релігійного життя, пов’язаного з патріярхальною ідеєю.
Можливо, що митрополит, будучи в той час священиком, цього не міг догледіти. Ідея патріярхату в УКЦ — це не вузькість зацікавлення. Не треба забувати, що Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий і його попередники, які висували справу патріярхату, були люди великого формату, великого розуму, творці великих ідей і думок, маючи візію дивитися і передбачати десятки років наперед. Незаперечним фактом є те, що і сьогодні багато духовних осіб не зрозуміли величі й глибини патріярхальної ідеї.
У своїй доповіді митроп. С. Сулик сказав, що: «вже від апостольських часів були непорозуміння, напруження між мирянами і духовенством». Не збираюся аналізувати подій того часу. Однак те, що стало причиною поділу думок до питання патріярхату між духовенством, а в першу чергу владиками і мирянами після приїзду Блаженнішого Йосифа до Риму,— ще дуже свіже у нашій пам’яті і цьому хочу присвятити трохи уваги. Якщо б частина українських католицьких владик, священиків і монаших чинів не була б акцептувала східньої політики Ватикану і не спротивилася реалізуванню патріярхату УКЦ, ледве чи таке непорозуміння створилося б. Заборона (тут в США) хоронити померлих на українських католицьких кладовищах тільки тому, що покійні належали до парафій, створених за благословенням Блаженнішого Патріярха Йосифа, до глибини душі обурила українських мирян, стала згіршенням для живих і зневагою померлих. Цей факт віддзеркалював моральний рівень духового служіння того українського владики, що таку заборону видав. Замикання церков єп. А. Горняком перед патріярхальниками в Англії, що власними запрацьованими грошима ці церкви будували чи купували. Цькування українських мирян англійською поліцією, адвокатами, пониження українських мирян перед римокатолицьким світом, друкування і розповсюдження єпископською канцелярією низької моральної вартости памфлетів із зневагою мирян, священиків і Блаженнішого Патріярха Йосифа говорить про духовний рівень владики. З боку українських католицьких владик ми не чули голосу протесту в обороні зневажених як духовних так і світських. Ба що більше. Владику Горняка запрошено на святкування до Філядельфії і Стемфорду, щоб в цей спосіб виявити йому свою підтримку. З одної сторони величається Блаженнішого Патріярха Йосифа, радіється його 90-річчям, а з другої сторони гоститься у себе того, хто цього ж Патріярха публічно зневажає!
І це саме одна із головних причин, яка викликала конфлікт у нашій Церкві в Англії. Та ледве чи можна сьогодні забути те, що так недавно, на протязі кількох років, філядельфійська українська католицька преса образливими словами і зворотами намагалася дискримінувати перед українським громадянством тих, що стали по стороні Блаженнішого Патріярха Йосифа і патріярхату в нашій Церкві. Дякувати Богові, що вже від кількох років це «красне письменство» заступлено іншим, більше християнським. Та все таки пам’ять про таке «світле» минуле української католицької преси не так скоро забувається. Ще до сьогодні кружляють різні здогади про авторство «цих літературних перлин», бо дійсний автор не мав відваги підписатися власним іменем.
Митрополит закликає до пошани владик, кажучи: «Шануйте нашу свободу діяння і виконування наших святих обов’язків перед Богом так, як нам диктує совість і як ми з поміччю Святого Духа це бачимо і розуміємо». Покликуватися на Святого Духа можна тільки тоді, коли діла владик є християнські, моральні, для добра усіх тих, що є в УКЦ у^згоді із її проводом — Блаженнішим Патріярхом Йосифом. Не думаю, що Святий Дух інспірував непослух проти нашого Патріярха Йосифа і спричинив брак єдности між нашими владиками. Я теж не повірю, що кардинал Фюрстемберг говорив під впливом Святого Духа, коли членам одної мирянської делегації «дораджував» призабути власні батьківські звичаї, забути рідну Церкву та «перелицюватися на вищий щабель християнської досконалости» і стати римокатоликами. Зовсім не вірю, що Святий Дух інспірував владику Горняка проти Блаженнішого Патріярха Йосифа і мирян та спонукав його скандалити, понижувати свій власний владичий сан. Де є добрі й шляхетні діла — там дійсно діє Святий Дух і Божа Мудрість. Де є роз’єднання, зневага ближнього, наклеп, злоба, ненависть, неправда, там Святого Духа напевно немає, хоча б і там була особа із владичою мітрою на голові. Сумним є і те, що по сьогодні ніхто із Ватиканської Курії, ані із Східньої Конгрегації, ані із українських католицьких владик не старається запобігти дальшому ширенню цього, зіпсуття, морального скандалу в Англії як і також пониження авторитету УКЦ перед цілим християнським світом.
Центральним питанням сьогодні є здорові стосунки і співпраця українського єпископату, священиків і мирян. Існує незаперечний і сумний факт, що довір’я мирян до декотрих наших владик на протязі останніх років стратило на силі, а це тому, що деякі із них не виявили єдности і не стали по стороні Блаженнішого Патріярха Йосифа у його змаганні до самоуправи-патріярхату у нашій Церкві. Це кардинальна помилка — брак єдности нашого єпископату — стати одним фронтом — викликав зовсім слушно поважні сумніви, песимізм, а то і зневіру до частини проводу у нашій Церкві. Величні святкування 90-річчя нашого Патріярха є дуже добрим віддзеркаленням і барометром віри, любови, пошани й відданости усіх українських мирян. Розгардіяш із поминанням у церковних богослужбах Блаженнішого Патріярхом викликає тільки іронічні завваги і насмішки в сторону тих, для яких слово «патріярх» у Божественній Літургії являється якимсь незрозумілим беззаконням чи браком послуху Апостольській Столиці. У Трентоні вже багато років отці парохи згадують Блаженнішого Йосифа Патріярхом, і з приводу цього не сталася нікому жодна кривда. В катедральних храмах Торонта, Едмонтону, Чікаґо, у всіх церквах Австралії, в багатьох українських католицьких церквах української діяспори поминають Блаженнішого Йосифа Патріярхом. Чому ж цього немає ані у Філядельфії, ані у Стемфорді, ані у новозбудованій церкві св. Юра у Нью-Йорку? Чому? Чи існує якась неписана заборона, чи поминання не міститься у рамках ватиканської «Ост політік», чи це радше вияв боязливости або бажання приподобатися комусь і в той спосіб «придбати приятелів» нашій Церкві? Відвага, прямолінійність принциповість, оборона прав, що нашій УКЦ належаться, викликають респект і пошану до тих, що ці чесноти практикують у свойому житті. Миряни дуже потребують бачити у церковному проводі людей, з якими вони могли б себе ідентифікувати та які своїм прикладом були б взірцем до наслідування. Подібно до того, як це засвідчив своїм життям наш Блаженніший Патріярх.
Митрополит С. Сулик згідний, що у нас є забагато сантименту, а дещо менше холодного розуму. Він твердить, що справа патріярхату — це Божа справа, свята і такою святою треба її трактувати. Як ось, наприклад: молитися, постити, треба виминати крайностей і революційно-політичних метод, прилюдної критики інакше думаючих. Не треба публічно критикувати Ватиканську Курію, не треба говорити, що вона вороже наставлена до нашої Церкви і патріярхату. Якщо наш митроп. переконаний, що у людей із Ватиканської Курії до нас, українців-католиків, є багато сантименту, то він щаслива людина! На жаль, багато мирян так не думає. І саме в цих, що так і не думають, залишилось дуже мало сантименту, зате з більшою дозою здорового розуму, ставляться критично до нам менше прихильної східньої політики Ватикану, яку робиться часто коштом УКЦ і то поза її плечима. Про це вже списано багато паперу як своїми, так і чужими, про це усі добре знають, особливо ті, що цими справами об’єктивно цікавляться. Дуже багато про це писалося і пишеться на сторінках журналу «Патріярхат», і до цього ще раз повертати було б недоцільно.
Ми є згідні з митрополитом, що справа патріярхату в УКЦ повинна бути справою Божою, святою. Одначе, якщо б вона у своїй основі такою була, то ми, українці-католики такий патріярхат вже давно мали б. Справа патріярхату в УКЦ є також політичною, часто-густо предметом явних і тайних дипломатичних контактів, розбіжностей і погоджень між Ватиканом і Російською Православною Церквою у Москві. І саме про це багато дипломатів і журналістів різних національностей вже писали. Це ті, що роками, будучи акредитованими у Ватикані, за цими справами слідкували, їх аналізували і про це написали багато книжок, що сьогодні являються цінним документальним матеріялом до історії Римокатолицької Церкви у її стосунках з іншими державами, а в першу чергу з Радянським Союзом.
Неукраїнці католики впровадили політику до Церкви. Впровадили її у Ватикані, тому, що Ватикан теж є державою, що підтримує дипломатичні зв’язки майже із цілим світом, а політика-дипломатія стала їхнім щоденним зайняттям. Коли ж ватиканським дипломатам — кардиналам і монсеньйорам — можна нею займатися, чому ж тоді такі застереження робиться в сторону українських мирян. Коли «остполітік» заторкує, а то і вирішує долю УКЦ, чому ж з такою політикою українським мирянам не вільно запізнатися і протестувати, коли дипломатичні рішення є шкідливі для неї. Можна сміло твердити, що миряни далеко менше протестували, проти політики Ватикану, якщо б це робили наші владики. Та до цього потрібно відваги.
Ми згідні, що українські політичні партії не повинні і не сміють мати вплив на церковно-релігійне життя, ані диктувати єпископам і священикам, як вони у церкві мають поступати, як і що проповідувати.
Нарешті дещо про маєтки, церковне майно, корпорації і т.д. тут в США. Всі церковні багатства записані на владик, хоча і сьогодні і у минулому було дуже багато застережень. Правдою є, що всі церковні багатства майже завжди були придбані пожертвами мирян, але миряни ледве коли-небудь несли легальну відповідальність. На це складалися різні причини. В Англії за розпорядком єп. Горняка українських мирян, що роками складали свої пожертви на церкву, прямо викинули із церкви, і вони сьогодні не мають права користати із тих церков, тільки тому, що ті церкви записані на владику Горняка, а він є противником патріярхальної концепції і Блаженнішого Патріярха Йосифа. Так забажав єп. Горняк і так мусить бути, і проти цього не має відклику ні до кого! Або забажав єпископ замінити юліянський календар на григоріянський у своїй єпархії. Робить він це без порозуміння з мирянами, а тим, що з його рішенням не погоджуються, каже забиратися із своєї церкви. Відклику до нікого немає, а всякі протести, куди б вони не ішли — чи до своїх, чи до чужих не мають практичного значення. Тому й постали нові парафії, яких церковне майно вже записане на корпорацію (з мирян) і вже не є власністю єпископа.
Можливо, якщо б єпископ більше цікавився бажанням мирян і більше прислухався до їх голосу чи то у справі зміни календарів, чи впровадження англійської мови до Богослужб, як і також латинізуючих практик — тоді миряни менше б звертали увагу на те, чиєю власністю така церква повинна бути. Хочемо вказати на долю церкви свв. Сергія і Вакха у Римі, де поховані наші владики митрополити, а як нагосподарили ті, що мали її у свойому посіданні? Навіть тодішні українські католицькі владики не уважали за відповідне присвятити цій справі більше своєї уваги та не допустити до того, щоб така цінна пам’ятка не була продана чужим.
Немає сумніву, що Патріярший Фонд, що ним завідує корпорація Свята Софія, що її очолює сам Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий, священики і миряни, має своє точно визначене призначення. Можливо, що і декому хотілося б мати цей капітал (грошевий і будинки) під власною юрисдикцією. А по смерті нашого Блаженнішого Патріярха можна б ним покористуватися по власній подобі. Однак, треба респектувати волю жертводавців, що ці пожертви різного виміру зложили виключно для Блаженнішого Патріярха, на удержання патріярших надбань, удержання УКУ і т.д. Ніколи на що інше воно не може бути зужите.
Це — наші думки, погляди на ті теми, що їх порушив митрополит Сулик на Мирянському Конгресі. Віримо, що вони причиняться до ліпшого зрозуміння тих проблем, що торкаються нашого церковно-релігійного життя. Ми усі як люди, більше чи менше, тут і там помильні. Критичний підхід до наших проблем і до нас самих зробить нас тільки більше зрілими і здібнішими вирішувати клопітливі проблеми і протиставитися тому усьому злу, що загрожує нашій УКЦ, поза нашою Батьківщиною.
* Треба вислухати і другу сторону
