(До 36-річчя смерти поета 13 грудня 1963 року)
«І промовив Петро: «Отче ми покинули — та й пішли за тобою слідом. А Ісус відказав їм: «по правді кажу вам: немає такого, щоб покинув свій дім, або дружину, чи братів, чи батьків, чи дітей ради Божого Царства, і не одержав би значно більш цього часу, а в віці наступнім — життя вічне». (Від св. Луки. 18.28-30).
Василь Симоненко… Це ім’я нині відоме в Україні і цілому світі.
Поет, прозаїк, дисидент… Найкраще — Пророк, Апостол нашої свободи. Справді, Василь Симоненко був пророком для України двадцятого століття. Апостолом нашої свободи, як Тарас Шевченко провісником її майбутнього в минулому столітті.
А ні фізично, а ні духовно поета за життя ніщо не пов’язувало з Волинню. В його поетичних творах, щоденнику немає жодної згадки про нашу землю. Навіть з поезії «Леся Українка» важко судити чи геніяльна поетеса «…Одна в зажуреній оселі» в Колодяжному чи десь інде. Ото ж Волинь є поза творчістю геніяльного поета, проте Його творчість була ліками для тих волинян, хто жив Україною і для неї. В 60-80-х роках поезія Василя Симоненка для інакодумців Волині була тоді справжніми ліками для зболілих душ, дороговказом до майбутнього України. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойовницьких заброд!
В 60-80-х роках червона Москва прискорено плекала ідею «совєтського» народу, який мав прийти на зміну українському, тож нам не залишалось жодних ілюзій для майбутнього. Ми мали розчинитись і прийти до світу як ніхто. Немає України, немає українського народу! Є совєтський народ.
Василь Симоненко це добре розумів і тому не тільки підняв в найчорніші дні для України свій голос в її захист, а й пророком віщував її майбутнє. Коли Господь не хоче знищити народ, Він посилає йому пророка, апостола, щоб Його слова прийшли до того народу. Слова Василя Симоненка — Апостола української незалежносте посилав нам Господь в 60-70-х роках, щоб ми ними кріпились в своїй Вірі і дусі, щоб знали Господні задуми про майбутнє України.
Україно, ти моя молитва.
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
В ті, вже віддалені часи над світом, справді, гримотіла битва з імперією зла під назвою СРСР, в диявольських обіймах якої задихалась Україна. Її найкращі сини і дочки платили найдорожчим — своїм життям за її життя і майбутнє. Іван Світличний, Василь Стус, Олекса Тихий… Цей список нескінчений… Мільйони, десятки мільйонів. Волинь також платила тоді і до того. Розстріляні енкаведистами тюрми в червні 1941 року. їх кривава рука скосила найкращий юний цвіт волинської землі. Пізніше концтабори і тюрми заповнили члени ОУН і бійці УПА, яка створилась на волинському Поліссі. В 60-70-х роках Волинь на вівтар майбутньої свободи України складала чергові жертви: Валентин Мороз, Дмитро Іващенко, Леся Ковальчук, Анатолія Панас, Мирослава Дмитрук і ще й ще, не названі тут, безіменні. їх судили, відсилали в червоні концтабори, виганяли з інститутів, аспірантур, позбавляли праці… Але вони жили і боролись симоненковою любов’ю і вірою. Свідома Волинь жила тоді його поезією і його вірою у майбутнє України.
Вперше Василь Симоненко прийшов до мене своєю поезією в 10 клясі, коли я навчавсь в Ківерцівській СШ № 1. Але то була поезія — офіційна, надрукована, зцензурована, пригладжена, проте й така заставляла думати, вірити, жити не для себе, а для України.
1963 року я — студент першого курсу історичного факультету Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Офіційна совєтська історія заповнювала лекції, семінари, заліки і екзамени. Здавалось, де тут може бути місце для поезії Василя Симоненка.
А вона була, нелегальна, самвидавна, повна ризику і небезпеки. Завтра можуть назавжди зачинитись двері інституту, з якого виженуть всюдисущі агенти КДБ, надовго двері тюрми чи концтабору. Але вірші Василя Симоненка приходили на Волинь, до нашого Інституту зі Львова, Києва і, навіть, з США через Польщу, тоді ще «братскую социалистическую страну». Приходили передруковані, переписані від руки з його збірки «Берег чекань», ще тоді самвидавної, пізніше виданої у видавництві «Сучасність» на заході. КДБ знало багато, але не все і хоч ці «лицарі з чистими руками, гарячим серцем і холодним розумом» кічились своєю всезнайністю, проте їх агенти не могли пролізти до тих душ, в яких горіла справжня Симоненкова любов до України. Всі ті Рибчинчуки, Гредасови, Смалі, Рябцеви, Ткачуки, Пасічники несли до КДБ бажану, але не завжди дійсну інформацію.
1966 рік. В нашому педінституті під час зимової сесії в Луцьку іде суд над інакодумцями, патріотами України, викладачами вузу Валентином Морозом. Дмитром Іващенком. Серед звинувачень — розповсюдження ненадрукованих поезій Василя Симоненка, що ширились тоді в самвидаві. Твори поета заборонені в країні, «где так вольно дишит человек» читали й поширювали студенти нашого педінституту. Поезії «Український лев», «Злодій», «Курдському братові», «Де зараз ви, кати мого народу», «Україні» та інші нецензуровані вірші були добре відомі національно-свідомим студентам. їх таємно читали Леся Ковальчук, Анатолія Панас, її двоюрідні брати, пізніші відступники, Григорій Павленко і Павло Зданевич. Марія Савка і Ананій Ковальчук, незабутній, передчасно відійшовший Володимир Черпак, самотня могила якого кричить до нашого сумління в селі Висоцьк на Дубровеччині Рівненської области. Вони, і не названі, жили тоді Україною, поезією Василя Симоненка, яка в задушливій атмосфері морального і фізичного терору і страху, була отим животворним джерелом, яке напувало спраглих.
Пам’ятаємо відкриті комсомольські збори в педінституті весною 1966 року. Бути чи не бути гамлетівське, тоді кадебістське, капеересівське. Вирішувалась доля найкращої студентки філфаку Лесі Ковальчук, її подруг Анатолії Панас, Мирослави Дмитрук.
Пам’ятаємо виступ в їх захист багатьох (були й заклинателі), але найпам’ятніший незабутнього Володимира Черпака, Пізнішого улюбленого вчителя історії учнів російськомовної СШ № 9 м. Луцька. Так міг сказати лише патріот, сказати словами Василя Симоненка. Для нього Україна також була молитвою, а ті, що в страшні комуністичні часи боролись за неї словом тими, хто в темряві запалював досвітні вогні.
Видані поетичні збірки Василя Симоненка придбати було неможливо в ті часи. Вони або взагалі не потрапляли до книгарень, або ж їх засилали в найвіддаленіші місця Волині і Полісся, щоб там відлежавши на полицях книжкових магазинів були списані «в макулятуру». Але їх ми рятували і книги потрапляли саме в ті руки.
Восени 1966 року мені, студенту-практиканту учні Купичівської СІП Турійського району подарували збірку поезій Василя Симоненка «Поезії», К. Молодь, 1966. Я викладав тоді в Купичівській школі історію у 8-10 клясах, а українську мову і літературу «заслужена вчителька», сестра відомого кадебіста на Волині, родом з села Озірці Ківерцівського району Максима Чигринюка, який полишив на собі ганебну неславу одного з самих запеклих ненависників України, руками якого КДБ здійснювало найбрудніші справи проти інакодумців на Волині.
Ця «заслужена вчителька» тримала у великій таємниці ім’я геніяльного поета. Учні Купичівської школи, які й нині добре пам’ятають всі ті події, переписували поезії поета в загальні зошити із збірки, випозиченої мною в Лесі Ковальчук, яка в ті часи вже була у внутрішньому засланні в с. Ворокомле на Камінь-Каширщині і з якою ми все-таки зустрічались.
Пізніше ті «загальні зошити» з поетовими віршами моїх учнів Івана Іванюка та В’ячеслава Голуба опиняться в руках кадебістів і будуть «свідками» проти нас, а «заслужена вчителька» при випадковій зустрічі в Луцьку кине мені в очі «…Я й не думала, що ви такий…» І що я не інший, а саме такий, скажуть мені 25 червня 1967 року за декілька годин до випускного вечора, коли я мав отримати диплом з відзнакою і кадебісти в обласному комітеті Арнольд Василевський, Павло Удахін та інші. Серед їх звинувачень проти мене центральне місце посідали вірші Василя Симоненка і не ті, самвидавні, а надруковані в пресі та у вищезгаданій збірці поезій. Павло Удахін наприкінці «бесіди» запропонує написати імена тих, хто давав мені читати поезії Василя Симоненка і тих кому я рекомендував…
Я відмовивсь будь-що писати і доблесний чекіст обсипаючи мене добірними російськими матюками на закінчення випалив: «Йди, сволочь, но помни, что всю жизнь будеш каятся, что не сказал нам правду».
Але, я, справді, не каявсь за те, хоч виганяли з праці, аспірантури, не друкували, двічі хотіли фізично знищити. Я продовжував жити Україною Василя Симоненка, жити для неї, а не з неї.
Мої учні з Купичівської школи подарували омріяну книгу поезій Василя Симоненка, яку через два неповних роки завуч* Комарівської СШ, де я працював, кинула в грубку, щоб разом з Градиським «…назавжди звільнити школу від віршів націоналіста Симоненка…».
Було це після вечорів пам’яті Василю Симоненку, проведеними учнями мого клясу в с. Комарів, с. Новосілки Маневицького району. Мій «Щоденник» про ті вечори пам’яті зберігає такий запис під датами 14, 15 грудня 1968 року: «Був у школі вечір, присвячений Василю Симоненку. Шкода, що такій Людині віддаємо так мало шани, хоч він — геній. Не штучно створений, а справжній і прийшов до нас у 20 століття, як в минуле — Тарас Шевченко.
Ходили пішки до с. Новосілки. Голова колгоспу Д. не дав машини… «Ішли ми тоді через ліси і луги до Новосілок з Комарове, повні молодечого завзяття і енергії. Вечір видавсь на славу. Вперше в переповненій залі місцевого клюбу лунали поетові слова: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки батьківщину». Під останніми всі розуміли — Україну. Це розуміли і кадебісти. Вже наступного дня я стояв в місцевій сільраді в кабінеті перед начальником Манцевицького КДБ Тарасенком, який мені обіцяв: «Я, канешно, не судья, но будешь иметь 5 или 10 лет..». Чуть пізніше моє ім’я як «націоналіста і антирадянщика» вже звучало з усіх високих трибун районних нарад вчителів, додаючи ще й інші «барвисті» епітети.
їх повторював і майор Внуков з Володимирецького КДБ на Рівенщині, коли мені після відсіяння з аспірантури Київського держуніверситету ім. Тараса Щевченка, завдяки кадебистам не знайшлось місця для праці у Волинській области і опинився я в с. Ромейки того району. І знову був тут вечір пам’яті Василя Симоненка, і знову учні переписували в загальні зошити його поезії.
І той вечір, і ті зошити непоміченими в клюбі сатани — КДБ. Викликали вчителів, учнів. Одні вистояли і розплачувались. Інші — зломились і вислужувались. Справді, кожному своє. А Василь Симоненко жив і утверджувався на Волині і Поліссі. Тоді вся свідома свого українства інтелігенція жила пророчим поетичним словом Василя Симоненка, задивлялись як і покійний вже поет «в голубі і тривожні, ніби рань зіниці» минулого своєї землі, «чудувались Матерою-Україною, гордою і вродливою» і «сіяли свої перли душі, мислили і творили» ради неї, єдиної, неповторної, якої не вибирають, як і матері і якій, пізніше, за пророчим генієм апостола нашої свободи, оберуть незалежність ті, що житимуть Симоненковим:
Бо нива ця — моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде…
І кожного з тих, хто не з переляку, а свідомо обирав 1 грудня 1991 року нашу незалежність, до рідного поля і зажинку на ньому були свої дороги, стежини, вузькі і широкі.
Мій «Щоденник» за 31 грудня 1969 року зберіг такий запис: «Милувались з Богданкою Гурою Львовом. Побували в Стрийському парку, соборі св. Юра. Були в гостях у Михайла Осадчого. Нас гостинно зустрічав господар з чудовою дружиною Оксаною.
Від сестер Богданни і Лесі Гури зі Львова, з якими я познайомивсь кілька років тому на Світязі, привіз отой знаменитий Симоненковий «Щоденник» під назвою «Окрайці думок». Був він надрукований на цигарковому папері, важко читався, вже зачитаний львів’янами, але ми його переписали і почав він ходити по руках.
Один з моїх учнів зломився і КДБ дізналось з його зізнань, що «Щоденник» «ходить по руках». Тоді біля мене з’явились Гредасови, Гринчишина, Смаль, Орел,* великі шанувальники Симоненкової творчости» і головним їх запитанням було завуальоване: «Де то прочитати «Щоденник» Василя Симоненка?»
Було ясно, що КДБ вже інформоване про цей твір самвидаву і він мусив зникнути, проте ще й дотепер живуть ті волиняни, що читали «Щоденник», виховувались на ньому. Ніхто з них, опріч одного, не зрадив таємниці, не став юдою і з вдячністю згадують минуле, в якому отою чистою джерельною водою була Симоненкова творчість в спраглій, задушливій атмосфері ідеологічних битв і кадебістського терору 70-х років в Україні. Непевно, Волинь не знає більшої. Шанувальниці поетової творчости як Ліля Слєдзінська та її донька Неоніла з славного міста Крем’янця. Ліля Адамівна — мій щирий друг ще з юних літ. Такою вона й лишилась. Викладала рідну мову і літературу в Кременецькому педучилищі. Вела літгурток. Виховала на Симоненкових творах цілу плеяду українських патріотів, серед них і відому свою ученицю, закатовану кадебістами Євгенію Сковронську, яка вже тоді, в сумнозвісні 70-ті названо «тендітний цвіт, понівечений бурею». Саме під такою назвою прийде її посмертна збірка поезій, Збараж, 1992.
Ліля Слєдзінська з донькою Неонілою достойно нестимуть свій хрест на Голгофу, яку старанно змайстрували слуги диявола в Крем’янецькому КДБ і чільним майстром був не хто інший, як теперішній начальник СБУ по Волинській областе товариш Петро Житар. Пам’ятаємо про його присутність, видиму і невидиму, на всіх обкраяних українських заходах, як от відслонення пам’ятника Лесі Українки у с. Великі Бережці, похороні діда Вітенка — відомого українського патріота в Крем’янці.
1972 року Ліля Адамівна з донькою зробили нечуваний виклик слугам диявола — поїхали до Черкас і зустрілись з Анною Федорівною Щербань — матір’ю Василя Симоненка. Завезли свою любов до творчости сина-генія, свої скромні матеріяльні дарунки. Це та інше, зокрема, знаменитий отой Щоденник «Окрайці думок», привезений мною з Львова, який вона читала, переписала і давала читати іншим. Якби не заступництво, Л. А. Слєдзінську позбавили б після довгих допитів у місцевому КДБ, місця праці, але слуги диявола впродовж майже двох десятків років підступно, в різний спосіб мстили їй і доньці Неонілі, які продовжували щороку до Різдвяних свят надсилати до Черкас на вулицю Шевченка, 345, кв. З свої скромні дарунки.
Пам’ятний для волинян, шанувальників і носіїв Симоненкової творчости, ще один незабутній «вірний» захисник України і поетової творчости, нинішній перший заступник товариша Петра Житара Рябцев Сергій Олександрович, випускник істфаку Луцького педінституту ім. Лесі Українки, про якого автор цих рядків вже згадував в своїх публікаціях. Студента Сашу Рябцева пам’ятають свідомі волиняни ще з 1973 року, коли він за завданням Волинського КДБ (де в ті часи керівну посаду займав його шваґро) втирався в довір’я до інакодумців, робив спроби «створити антирадянську організацію», дуже цікавивсь самвидавними творами Василя Симоненка, його щоденником. Отримав облизня, але вся його «кипучая деятельность» направлена проти дисидентів на Волині не помішала йому, опираючись на зв’язки в Києві в незалежній Україні посісти посаду заступника СБУ по Волинській области. Разом з Петром Житарем Саша Рябцев так захищають Україну, що цей захист ми добре відчуваємо на собі і зовсім не дивуємось отим «економічним і політичним злочинам…». Служба безпеки справді в «надійних» руках.
Ще про одного свого щирого довголітнього друга, палкого шанувальника Симоненкової творчости, працівника музею «Козацькі могили» в с. Пляшевій, поета Ярослава Мичуду, який в сумнозвісні 70-ті читав, переписував, передавав іншим його пророчі Правду і Віру про Україну, потрібно сказати українському світу. Саме за цю справжню Симоненкову любов до України його виганяли з праці, жорстоко мордували і наприкінці позбавили передчасно життя. Це й дотепер в Рівенському облуправлінні СБУ засідають на високих посадах вже як «захисники» України вчорашні кати Ярослава Мичуди, який за словами Василя Симоненка
А він знову йшов
І дивився прямо
І знову
Натхненно творив ходу!
В травні 1973 року на допитах в КДБ м. Луцька, мені, щойно звільненому з праці у Волинському краєзнавчому музеї, оперативники Володимир Чорноморд і сумнозвісний Максим Чигринюк пригадали всі мої «гріхи», серед яких найчільніше місце займали поезії. І «Щоденник» Василя Симоненка. І було все як у його вірші «Суд»:
Параграфи присіли біля столу,
Примітки причаїлись по кутках.
Очима гострими підсудну прокололи
Цитати із багнетами в руках.
Тоді було одне лише засудження — вигнання з праці, заборона друкувати, начеплення ярликів. Судитимуть вже за України. Один із стукачів КДБ, теперішній директор Луцької СШ № 23 Степан Рибчинчук «за образу честі і гідності» подасть на мене до суду. Йому навіть видадуть довідку «что такой не числился в списках» сексот КДБ, а його родичка Антоніна Кравчук збере в архіві аж три підписи проти Володимира Рожка на захист отої «честі і гідності». Проте навіть постокомуністичний суд з отих параграфів і приміток не визнає позов «невинно скривдженого» Степана Рибчинчука, залишить його в історії саме тим, ким він був насправді.
Того травневого 1973 року дня сам начальник управління КДБ по Волинській области Лука Якович Синєнко буде «рекомендувати» мені як по радянському потрібно дивитись на «низкопробне, националистическое творчество Симоненка…», а майор Володимир Чорноморд на «зборах» активу Волинського краєзнавчого музею додасть: «Носился с Симоненком, как дурак с торбой. А кто такой Симоненко? Его стихи националистические, низкопробние…»
Нині Україна, весь світ знає, хто такий Василь Симоненко — АПОСТОЛ нашої свободи, поет-геній, Шевченко двадцятого століття, який знав і вірив, що
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно.
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено!
Таким знали Василя Симоненка в дні єгипетського (читай московського) полону свідомі українці Волині, таким Симоненком жила тоді свідома Волинь — апостолом, пророком нашої свободи і незалежности.
Володимир Рожко,
історик-архівіст, м. Луцьк.
* Завуч – завідувач навчальної частини
** Відома провокаторка з Києва Лідія Орел
