(Апостоли Об’єднання Церков)
У 1948 р. католики Чехо-Словаччини заініціювали беатифікаційний процес архиєпископа Оломовця, Антоніна Ціриля Стояна з приводу 25-річчя його смерти. Десять років пізніше, 5 грудня 1958 p., почався подібний процес на прославу Митрополита Андрея Шептицького, а на третьому унійному конгресі (1-4 липня 1959 р.) в манастирі св. Прокопія в містечку Ляйль коло Чікаґо складено резолюції, шоста точка яких містить заклик до учасників конгресу працювати для беатифікації Слуг Божих, «які з ентузіязмом і відданістю трудилися для об’єднання Церков», архиєпископа Стояна, головного організатора Велеградських з’їздів, і Митрополита Шептицького, їх центральної постаті. Завданням цієї статті є ознайомити українського читача з особою архиєпископа Стояна, вказати на співпрацю з ним українців-католиків, особливо Митрополита Шептицького, і коротко з’ясувати їхній вклад у справу об’єднання Церков. (В дальшому тексті пропускаємо титули «архиєпископ» чи «митрополит»), Антонін Циріль Стоян народився 22 травня 1851 р. в сім’ї малозаможного рільника, шевця і паламаря в місцевості Беньов коло Пржерова на Моравії. Після закінчення гімназії у Пржіборі й Кромежіжі (1872 р.) він студіював теологію в Оломовці й був рукоположений на священика 5 липня 1876 року. Працював на парафіях у Шільперку (1876 p.), Пржіборі (1876-1887 pp.), Свеногові (1887-1888 pp.) та в Дражовіцах (1888-1920 pp.). У 1897 р. його обрали послом до австрійського парляменту від Католицької Народньої Партії, а з утворенням республіки Чехо-Словаччини в 1918 р. він став членом парляменту і з 1920 р. сенату. Добрий організатор, Стоян вів інтенсивну релігійну, культурну й суспільну роботу на відносних парафіях і поза ними, очолював католицький соціальний рух, поміг скріпити католицькі політичні партії, а в 1917 р. заснував «Омладіну», товариство католицької молоді. У 1920 р. він отримав призначення на капітулярного вікарія, а 21 січня 1921 р. на архиєпископа Оломовця. Міжнароднього розголосу Стоян набув як творець відомого Апостоляту свв. Кирила і Методія (1891 p.), організатор Велеґрадських з’їздів (1907-1936 pp.), засновник «Вестника Апостоляту св. Кирила і Методія» і Велеґрадської Академії (1910 p.). Він помер 29 вересня 1923 року.[1]
Діяльність Стояна проходила в час великої кризи Католицької Церкви в Богемії і Моравії, спричиненої у великій мірі надходячими туди з Німеччини течіями, спрямованими проти «Старої Католицької Церкви» і рухом «Геть від Риму», якому сприяли місцеві ліберали, прихильники православ’я і гуситизму, поширюючи таким чином серед народу зніяковіння до справ релігії взагалі, а католицької зокрема. Щоб зарадити цій кризі й евентуально привернути лібералів на свій бік, чеські й моравські католики почали відновлювати призабуту століттями кирило-методіївську ідею, при чому центром для її поширюваня став цистерзіянський манастир у Велеграді, здогадному єпископському осідку св. Методія. Ще в 1849 р. в Оломовці почав виходити часопис «Циріль а Методей», одночасно постав центр літератури, культури й мистецтва «Народні єднота св. Циріля а Методія», а рік пізніше створено т.зв. «Дедіцтві св. Циріля а Методія». У 1863 р. влаштовано у Велеграді величаві маніфестації, під час яких особливий наголос покладено на потребу православним слов’янам піти за прикладом свв. Кирила і Методія і сприяти об’єднанню православних Церков з Римом.[2] У цьому напрямі працював у той час також відомий дяковський єпископ Йосиф Штросмаєр, який хоч і був прихильником російського панславізму, вірив у можливість католицтва в Росії і тому старався звертати увагу Римської Курії на конечність її більшого зрозуміння для слов’янських справ і зацікавлення ними. Успіх згаданих вище маніфестацій у Велеграді й сугестії Штросмаєра послужили папі Леву XIII спонукою до видання у 1880 р. енцикліки «Гранде мунус», в якій він потверджував слов’янське Богослужіння, вказував на великі заслуги місійного діла свв. Кирила і Методія, згадав про їхні зв’язки з Римом, заохочував до праці для об’єднання Церков і нарешті призначив дні 3-5 липня на святкування пам’яти обох братів над гробом св. Кирила в базилиці св. Климента в Римі. Треба підкреслити, що своєю енциклікою Лев XIII сподівався також осягнути краще порозуміння з Росією, щоб таким чином улегшити життєві умови поляків під російським пануванням. Він був переконаний, що Росія, яку вважав головним речником слов’янських народів, не відкине його простягнутої руки й не буде противитися ідеї об’єднання Церков.[3] Так чи інакше, його енцикліка викликала велике захоплення серед слов’янських католиків. Вони вирішили висловити йому подяку за його прихильність, організуючи 26 червня 1881 р. з Велеграду прощу до Риму, в якій, крім Штросмаєра і Стояна, взяли участь також українці під керівництвом Митрополита Йосифа Сембратовича. Звеличник Лева ХІІІ і одушевлений його енциклікою «Ґранде мунус», Стоян виявив папі на авдієнції 5 липня 1881 р. свій задум посвятитися ділу поширення кирило-методіївської ідеї між слов’янськими народами і вчинити Велеград центром задуманої ним унійної акції. І так, заохочений Левом ХІІІ, він розгорнув жваву діяльність у цьому напрямі в Богемії і Моравії, почав нав’язувати контакти з церковними колами інших слов’янських народів, а пізніше опрацював докторську дисертацію п.з. «У справі унії слов’янських народів з Римо-католицькою Церквою згідно з задумами Святішого Отця Лева XIII».
Мрія Стояна про можливість об’єднання слов’ян у вірі натрапляла від самого початку на чималі труднощі з боку лібералів і ще більше австрійських урядових чинників, які кожну акцію, пов’язану з цим задумом, вважали панславізмом і підозрівали в політиці. Нелегко було протиставитися усім цим закидам, але наполегливістю і дипломатичним хистом Стоянові пощастило отримати згоду Оломовцького кардинала Беджіха Фюрстенберга на заснування у Велеграді Апостоляту свв. Кирила і Методія, головною ціллю якого була молитва за об’єднання у вірі всіх слов’ян з Католицькою Церквою. Цей Апостолят став дійсністю у 1891 p., а рік пізніше, знов таки завдяки багатьом зусиллям Стояна, його затвердила держава. Він скоро поширювався в Моравії і вже на його перших Загальних зборах 31 липня — 1 серпня 1893 р. було покладено основу під славну традицію кирило- методіївських святкувань у Велеграді.[4] Порішено відбувати в днях 26-30 серпня Велеградські духовні вправи для учителів, а з 1894 р. для професорів і академіків, отже для тих кіл, серед яких могли б поширюватися невіра чи обоятність до справи об’єднання Церков. Таким чином, праця для кирило-методіївської ідеї поглиблювалася і охоплювала всі прошарки вірних в Богемії і Моравії та, одночасно, почала поширюватися поза їх межами, зокрема в Галичині після побуту Стояна у Львові з приводу святкувань 300-річчя Берестейської Унії (1896 p.). Дальшими етапами праці Апостоляту св. Кирила і Методія були богословські з’їзди у Велеграді в серпні 1900 р. у 20-річчя енцикліки «Ґранде мунус», відтак кожного року. В 1902 р. постало «Цирильо-Методейске Дружство Велеград», ідейна віднова Апостоляту свв. Кирила і Методія з завданням відновлювати й розповсюджувати кирило-методіївські пам’ятки та ввести кирило-методіївську ідею у шкільне навчання. Щоб здобути зацікавлення унійними справами і дискусії над ними на академічному рівні, порішено на богословському з’їзді 1904 р. заснувати богословський орган, спочатку п.з. «Славіка» як додаток до «Часопісу католіцкего духовенства», з 1905 р. як самостійну публікацію «Славорум літтерае теолоґіцае».[5] На засіданні Братства Молитви при Апостоляті свв. Кирила і Методія у 1906 р. створено комісію для підготовки унійного з’їзду у Велеграді, яку очолили Стоян і Антонін Подляга. Це і був початок відомих Велеградських з’їздів, які помітно піднесли престиж Апостоляту свв. Кирила і Методія. У 1910 р. Стоян почав видавати часопис «Апостолят св. Цириля а Методіє», рік пізніше «Славорум літтерае теолоґіцае» замінено знаменитими «Акта Академіае Велеграденсіс», а в 1913 р. зорганізовано масові прощі до Велеграду з приводу 1050-річчя приходу свв. Кирила і Методія у Моравію.
У воєнні роки діяльність Апостоляту свв. Кирила і Методія дещо сповільнилася, але не припинилася. Не можна було скликувати річні збори чи влаштовувати кирило-мєтодіївські зібрання, зате зроблено чимало для допомоги емігрантам з пореволюційної Росії, греко-католикам Закарпаття, серед яких поширювалися православні течії, а на руки єпископа Йосафата Коциловського вислано 5, 000 корон.[6]
Великим досягненням Апостоляту свв. Кирила і Методія було заснування у 1915 р. Центральної Духовної Греко-католицької Семінарії у Кромежіжі для українців, які опинилися в різних частинах Австро-Угорщини після окупації Галичини росіянами. Сталося це після припадкової зустрічі Стояна з Генеральним Вікарієм українців-католиків, о. Платонідом Філясом у Відні. Цей останній представив Стоянові незавидну долю, яка постигла український священичий доріст у зв’язку з війною. Зворушений оповіданням Філяса, Стоян був готовий допомогти заснуванням семінарії для наших питомців. Спочатку він надіявся здійснити це у Велеграді, але можливе приміщення зайняла там уже єзуїтська гімназія. Після безуспішної спроби в Гостині, йому пощастило знайти кілька кімнат для семінарії у Кромежіжі. Одна місцева організація відступила дві просторі кімнати на бурсу з 60 ліжками, а католицьке гімнастичне товариство «Орел» віддало до диспозиції свою велику залю на навчання. Кухню влаштовано в опорожнених приміщеннях в будинку Піярів, а їдальню в залі Марійського Сестрицтва. Святоіванівський костьол служив місцем набожности. Крім цього, на прохання Стояна, архиєпископський уряд погодився на пристосування усіх кімнат павільйону у його парку до потреб семінарії.
Директором семінарії став Йосафат Коциловський, а професорами були: Стоян (канонічне право), Йосиф Ольшина (супружжя і гебрейська мова), д-р Іван Гробельський зі Станисловова (пасторальна теологія і катехитика), д-р Ф. Щепкович, також зі Станиславова (історія Церкви), д-р Альойс Ріхтер (моральна теологія), Карел Фадрус (Новий Завіт), д-р Августин Штанцль (догматика), д-р Антонін Кубічек (християнська філософія і фундаментальна теологія), монсеньйор Франсіс Снопек (герменевтика і катехитика), о. Адольф Яшек (Старий Завіт), а о. Назар Чабан був духовним директором семінарії і вів виклади про св. Літургію. Всі професори отримали «венія доценді» від архиєпископської Консисторії в Оломовці (рескрипт ч. 8590 від 21 липня 1915 p.). Для семінарії Стоян виклопотав також урядове визнання, а іспити були призначені державою. Учителі працювали без винагороди, всі інші кошти покривав Апостолят свв. Кирила і Методія, при чому деякі фонди на вдержання семінарії приходили від Міністерства Освіти. Число питомців виносило спочатку 40, пізніше 60 і нарешті 75.[7]
Питомці прибули до семінарії 22 квітня 1915 p., а два дні пізніше почалося навчання св. Літургією в костьолі св. Маврикія. Більшість викладів відбувалися латинською мовою, а чеську мову вживали для розмов і практичних предметів. Для тих, хто бажав вивчити чеську мову, виклади вели професор Фоцел з реальної гімназії і професор Фадрус. Душею семінарії був Стоян і в його честь вдячні українські питомці влаштували з приводу його ім’янин (13 червня) академію. Вступне слово виголосив Василь Курилас, а про кирило-методіївську ідею в Україні говорили Михайло Кравчук (українською мовою) і Володимир Коропецький (чеською мовою).[8]
При кінці шкільного року 30 липня 1915 р. питомці відбули прощі до Велеграду і Гостиня, а перед від’їздом у Галичину єпископ Коциловський подякував за гостинність місту, всім католицьким організаціям, Стоянові й усім урядовцям архиєпископства. Безумовно, заснуванням семінарії для українських питомців Стоян дав гарний приклад християнської доброчинности і готовости помогти, де на це буде потреба.[9]
Після війни Апостолят свв. Кирила і Методія поширив свою діяльність 1919 року. Тоді Стоян обняв пост президента і завдяки йому теологічний факультет в Оломовці названо іменами свв. Кирила і Методія та створено три нові катедри старослов’янської мови. У той самий час Стоян нав’язав контакти з різними слов’янськими групами і причинився до постання відділів Апостоляту в Римі, Еспанії і в Голландії.
Яке становище зайняли українці до Апостоляту свв. Кирила і Методія? Відповіддю на це питання може послужити факт, що кирило-методіївська традиція ніколи не загинула в Україні, особливо в Галичині, як це сталося в Моравії. Ще у 1886 р. о. С. Селецький видав у Ярославі місячник «Кирил и Методій, письмо місячне для народа», а Львівський Собор 1891 р. заохочував до плекання культу обох братів. Після заснування Стояном Апостоляту свв. Кирила і Методія кардинал Сильвестер Сембратович одобрив його 14 липня 1894 р. і поробив перші заходи для встановлення його відділу у Львівській архиєпархії. Побут Стояна у Львові 1896 р. причинився до збільшення членства українців-католиків у відділі Апостоляту, і відтоді українські делегати брали участь у всіх влаштовуваних ним святкуваннях у Велеграді. У 1897 р. Олександер Барвінський був протектором на зборах Апостоляту і виголосив вітання, підкреслюючи бажання українців-католиків працювати для об’єднання усіх слов’ян у католицькій вірі. В наступному році українців репрезентував о. Єремія Ломницький, ЧСВВ, потім о. Карло Єрми.
Новий етап у праці українців для кирило-методіївської ідеї наступив, коли на митрополичому престолі у Львові засів Андрей Шептицький. Можна думати, що прізвище Стояна і діяльність створеного ним Апостоляту свв. Кирила і Методія, як також відділу у Львові були відомі нашому Владиці. Либонь вперше бачимо його у Велеграді 5 липня 1903 p., коли там святковано сорокову річницю від 1863 p., 1000-річчя приходу свв. Кирила і Методія в Моравію. Тоді він відправив Богослужіння в слов’янському обряді, а на зборах Апостоляту, яким проводив Стоян, промовив до присутніх, сказавши: «Ми є братами і сестрами однієї родини, ми, як ті камені і цегли, котрі разом творять певну будівлю, яку ставить рука нашого Спасителя, храм хвали Божої, храм Католицької Церкви. Угольним каменем є Ісус Христос. На скалі Петровій стоїть будова нашої Церкви, великий Лев XIII є нашим Отцем, його престіл є центром нашої єдности. Тримаймося вірно віри, тримаймося Петрової скали, будьмо вірні собі, вірні своєму Богові».[10] Про потребу згоди між слов’янами говорив Олександер Барвінський на з’їзді Апостоляту свв. Кирила і Методія 1-2 серпня 1904 р. у Велеграді, а в наступному році (31 липня 1905 р.) о. Карло Єрми.[11]
Вершком діяльности Апостоляту свв. Кирила і Методія були Велеградські з’їзди» (1907-36 pp.). Шлях до їх здійснення не був легким: самій ідеї об’єднання Церков противилися ліберали в Богемії і Моравії, вважаючи її політично експлозивною грою і надуживанням релігії для церковної політики, а політичні кола у Відні добачували у з’їздах панславістичні тенденції, яких вони дуже боялися. Самого Стояна, як члена парляменту, викликали до Відня і в Міністерстві закордонних справ він мусів вияснювати дійсну суть з’їздів,[12] а Шептицький у вступному слові під час першого Велеградського з’їзду рішуче заперечив його політичний чи національний характер і підкреслив, що одинокою ціллю цих зустрічей є об’єднання Церков.[13] Становище Апостольської Столиці до Велеґрадських з’їздів було доволі стримане, бо вона не брала серйозно ідеалізму Стояна і його співробітників. Ця настанова Риму змінилася після другого Велеґрадського з’їзду, а після війни перейшла в беззастережну апробату.[14]
Великого значення Велеградських з’їздів не можна не доцінювати, і в цьому велика заслуга Стояна і його співробітників, в першу чергу Шептицького. Один чеський теолог підкреслює, що «Стоян мав щастя, що між своїми співробітниками мав людину великого калібру, дійсного Слугу Божого Андрея Шептицького, який не тільки займає промінентне місце в історії України, але також відзначається як творець історії перед людьми і Богом».[15] На першому з’їзді наш Митрополит був предсідником, виголосив вступне слово, а пізніше промовляв на тему догматичних різниць між католицькою і східніми Церквами. Наука східніх Церков, сказав він, це наука перших сімох церковних соборів, тому й нема поважного розділу між наукою католицької і східніх Церков. Розділ є лише такий, що в наступних соборах Православна Церква не брала участи, тому й не визнає їх вселенськими, хоч і не заперечує науки, проголошеної на них. Тому єдність східньої і західньої Церков є можлива, бо кожний, хто є дійсно правовірним у Східній Церкві, є також близький Католицькій Церкві. Потрібні є глибокі студії теологічної літератури, щоб краще себе пізнати.
Перший Велеградський з’їзд пройшов з великим успіхом і знайшов відгомін у цілій Европі. Стоян писав, що кирило-методіївська ідея придбала для себе багато ревних людей, а шляхом багатьох дискусій пройдено частину дороги до цілі Апостоляту свв. Кирила і Методія.16 Згідно з голосами чужої преси, велика заслуга в успіху першого з’їзду належала Шептицькому. Ось один приклад: «Архиєпископ Шептицький стався популярним предсідником з’їзду, а всі присутні винесли про нього найприємніші спогади. Саме завдяки його керівництву з’їзд набув форми модерного синоду. Його щаслива інтервенція в дискусіях, його глибокі канонічні знання, його ясний і зрозумілий виклад, його погляди на різні делікатні питання церковного вчення відносно Російської Церкви викликали подив у слухачів. Від серця глибоку симпатію викликала також його поява. Висока, майже незвичайна фігура, повна збиранок ряса Чина св. Василія, прості чернечі сандалі і майже по-братньому усміхнене обличчя з’єднували. Коли ж, опершись на сукувату палицю з великим бодлом, тяжко проходив поміж нами (після якогось випадку має відкриту рану на нозі) і коли немов би жартівливо споглядав на нас, ми всі мимоволі усміхались. Його участь і його зацікавлення кожною думкою дискутантів були живими, невтомними і глибокими. Часто з-посеред маси суперечливих поглядів він вибирав ясний результат, що його, голосно й однозгідно, признавали точним і правильним. З’єднував у своїй поведінці сердечність крім прямолінійности, чоловіколюбство крім доброзичливости і доброту без штучности. А коло вівтаря, коли в барвистих богослужебних ризах служив слов’янську св. Літургію грецького обряду і в мольбах простягав руки, здавалося, немов би його фігура ще більше виростала і немов би це був князь доби давнього християнства й маєстатична фігура з візантійських образів».[16]
Шептицький очолював також другий Велеградський з’їзд (31 липня — 3 серпня 1909 p.), який був замітний тим, що без уваги на сувору критику першого росіянами, поляками і австрійцями, мовляв, він мав політичний характер, Стоянові і Шептицькому пощастило не тільки відкинути всі ті інсинуації, але також осягнути згоду православних теологів взяти участь в науковій частині програми з’їзду. Цим дуже зрадів Шептицький, підкреслючи у своєму вступному слові, що організатори з’їздів не хочуть полемізувати і воювати, але шукають братів і приятелів, хочуть усунути всі перешкоди і непорозуміння та просять тільки про молитву й добре слово, а ці дві речі ніяк не підходять до політики.[17] У наступних двох з’їздах Шептицький не міг взяти участь; під час третього з’їзду (27-29 липня 1911 р.) він перебував у лікарні в Лондоні, і тоді його іменували «почесним предсідником», а зборами проводив Стоян. На четвертий з’їзд (30 липня — З серпня 1924 р.) не дозволили йому приїхати політичні обставини. Він був знов присутнім на п’ятім з’їзді (20-24 липня 1927 p.), увійшов до його Президії, відправив Богослуження і виголосив довшу промову, в якій дав огляд дотогочасної праці для кирило-методіївської ідеї, підкреслюючи при цьому, що вона була близькою св. Йосафатові.[18] На шостому (13-17 липня 1932 р.) і сьомому (15-19 липня 1936 р.) в імені Шептицького вітав присутніх Йосиф Сліпий. Не можна поминути факту, що, крім чехів, українці становили чи не найбільшу групу учасників Велеградських з’їздів,[19] а дехто із них дав у них свій цінний вклад доповідями чи участю в дискусіях.[20]
Велеґрадські з’їзди треба вважати великою подією у всьому екуменічному русі. Хоч відбувались вони в неспокійні роки політичних, суспільних і економічних зрушень і міждержавних напружень, хоч натрапляли вони на урядові труднощі і критику з боку недругів об’єднання Церков, вони уможливили зустрічі католицьких і православних теологів, послужили доказом готовости обох сторін до діялогу, виявили різниці їхніх поглядів і тим підготовили ґрунт для Другого Ватиканського Собору. Багато висказаних на ньому думок було повторенням сказаного вже у Велеґраді, а папа Іван XXIII згадав у своїй енцикліці «Маґніфічі евентус» (11 травня 1963 p.), що Велеґрадські з’їзди принесли обильне жниво для загального добра, скріпивши надію на кращі часи, коли буде можна відновити і продовжувати працю, почату у Велеграді.[21] «Декрет про Східні Церкви» виразно вказує на становище і права східніх спільнот у Католицькій Церкві і відновлює забуті в минулому звичаї і привілеї. Він є відгомоном Велеградських доповідей і дискусій, і коли б його застосувати в практиці, що дотепер ще не сталося, він міг би стати великим кроком вперед на шляху до наближення, якщо не об’єднання Церков, як його уявляли собі Стоян і Шептицький.
(Далі буде)
[1] Окремі монографії про А. Ц. Стояна написали: Franticek Cinek. Arcibiskup Antonin Cyril Stojan; zivot a dilo. (V Olomouci, 1933); Josef Olsr. Antonin Cyril Stojan; sluzebnik Bozi. (Rim, 1966); Bohumil Zlamal. Antonin Cyril Stojan; apostoi krestanske jednoty. (Rim, 1973); Ludvik Nemee. Antonin Cyril Stojan; Apostle of Church Unity: Human and Spiritual Profile. (New Rochelle, N.Y., 1983) і Marie Holkova. Kdyby lasky nemel; vypraveni ze zivota Antonina Cyrila Stojana. (Brno, 1991).
[2] Francis Dvornik. «The History of the Velehrad Unionistic Congresses». Proseeding of tbe First Unionistic Congress, Sept. 28-30,1956. (Lisle, 111: St. Procopius Abbey), p. 38.
[3] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 36.
[4] Frantisek Cinek. Velehrad viry; duchovni dejiny Velehradu. (V Olomoucu, 1936), p. 420.
[5] Макс фон Сахсен, брат саксонського короля, католицький священик і професор університету у Фрібурзі, подає, що заснування цього журналу, відомого пізніше під назвою «Acta Academiae Velehradensis» було ділом Шептицького (див. його статтю: Slavorum litterae theologicae. Acta Academiae Velehradensis und Kongresse von Velehrad. Jahrbucher fur Kultur und Geshichte der Slaven. Neue Folge, I (Heft 2): 152-179. Breslau, 1925.
[6] Frantisek Cinek, Velehrad viry.
[7] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 71.
[8] Там же.
[9] Там же.
[10] Frantisek Cinek. Arcibiskup Antonin Cyril Stojan…, p. 455.
[11] Там же, стор. 494 і 546.
[12] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 51.
[13] Peter Esterka. Toward union; the Congresses of Velehrad. Journal of Ecumenical Studies, vol. 8, Nr.l (Winter 1971): 13.
[14] Після другого з’їзду папа Пій X наголошував потребу праці для об’єднання Церков. Потім папа Бенедикт ХУ заснував у 1917 р. Конгрегацію для Східніх Церков і Папський Орієнтальний Інститут, а на четвертий з’їзд (1924) Апостольська Столиця вислала архиєпископа Франческо Мармаджджі, нунція, який привіз т.зв. «Бреве апостолікум» від папи Пія XI.
[15] Ludvik Nemec. Antonin Cyril Stojan…, p. 45.
[16] Frantisek Cinek. Arcibiskyp Antonin Cyril Stojan…, p. 557.
[17] Там же, стор. 558.
[18] Там же, стор. 657-658.
[19] Подаємо поазбучний список українців-учасників Велеградських з’їздів (число з’їзду в дужках): Олександер Барвінський (1), Йосиф Боцян (2), Й. Вергун (6), Іван Волянський (2), М. Галущинський (1), Петро Голинський (5), В. Гопко (6), Мирон Горникевич (2, 5-6), Микола Грицеляк (5), Петро Ґебей (5), Павло Гойдич(5,7), Еміліян Горчинський (3), Іван А.Давидович (3), Василь Давидяк (2-3), Павло Демчук (2), Степан Донарович (2-3), Діонізій Дорожинський 1-2, 3, 5), Анастазій Калиш (2), Панкратій Кандюк (2), Олександер Колесса (4), Наталя Королева (6), Йосафат Коциловський (4-5), Петро Крип’якевич (3), Йосиф Куницький (7), Григорій Лакота (5), Теодозій Лежогубський (1), Роман Лисович (5), Василь Лончина (3), Константин Лоський (4), Василь Максимець (4), Микола Малиняк (3), Василь Мереньків (2), Діонізій Няраді (6), Петро Патрило (2), Дмитро Попович (6), Микола Руснак (4), Степан Самчук (4), Йосафат Скрутень (6), Йосиф Сліпий (6-7), Володимир Тимошенко (4), Г. Тимчук (6), Ігнат Цегельський (2), Микола Чарнецький (5, 7), Казимир Климент Шептицький (5).
[20] Виголошені українцями доповіді (після заголовка подане число з’їзду): Андрей Шептицький — Догматичні різниці між Католицькою і Східніми Церквами (1); М. Галущинський — Значення взивання Святого Духа для освячення Дарів (1); Йосиф Боцян — Яким чином вивчення літургіки може сприяти усуненню перешкод до зближення Церков (2); Микола Малиняк — Російсько-Православна Церква серед рутенців (3); Йосиф Сліпий — Про почитання св. Тайн (6); Андрій Іщак — Публікація літургічних книжок у візантійсько-слов’янськім обряді (7); Йосиф Сліпий — Культ Кирила і Методія в Україні (7). В дискусіях брали участь: Д. Дорожинський, Т. Лежогубський, Олександер Барвінський, Йосиф Боцян, Константин Лоський та ін. Треба відмітити, що крім Митрополита Шептицького, який був Президентом Велеградської Академії і її почесним досмертним членом, інших українців вшановано наданням їм досмертного членства Велеградської Академії (Йосиф Сліпий з 16 липня 1932 р. і Андрій Іщак з 14 грудня 1933 р.) або обранням їх у члени Сенату Велеградської Академії (Йосиф Боцян і Діонізій Дорожинський) чи до Президії з’їздів — Йосафат Коциловський (4 і 6), Йосиф Сліпий (6) і Діонізій Няраді (6).
[21] Peter Esterka. «Toward Union…» p. 51.
