(Листування Митрополита з українськими колоністами Далекого Сходу та Північної Маньчжурії)
У фондах Львівського центрального державного історичного архіву зберігаються неоціненної вартості документи – свідчення уваги кир Андрея до українців, поселенців на Далекому Сході радянської Росії та у Китаї. Це листи членів товариства «Просвіта» з міста Харбін, що в китайській Маньчжурії, датовані 1930 – 1938 роками. До цього періоду належить і статут Всеслов’янської Ліги (Харбін) та вітальний лист від української громади міста Шанхай (1936 рік). Зауважимо, що просвітянська молодь Маньчжурії зорганізувалася в Українську Далекосхідну Січ – «Просвіту», членами якої були і пластуни, починаючи від малих дітей, юнацтва і аж до зрілого віку. Громада, або Українська Національна Кольонія, в часи Маньчжурської держави (після японської окупації 1932 року до вторгнення радянських військ у 1945-ому) мала сприятливі умови для розвитку українства, але все ж не вистачало духовно-культурного зв’язку з Батьківщиною.
Перші українці оселилися на теренах Далекого Сходу, або так званого Зеленого Клину, з початку другої половини XIX століття. Їх було вкрай мало, здебільшого це були вихідці із сусідніх сибірських губерній. Початок справді масовому переселенню українців на Далекий Схід поклав царський указ від 1 червня 1882 року, яким передбачалися певні заходи щодо прискореного заселення Південно-Уссурійського краю. На виконання цього указу було налагоджено переселення селян морем із Одеси до Владивостока пароплавами «Доброфлоту». Крім того, збільшили кількість українців на Далекому Сході земельна реформа Петра Столипіна, Перша світова і громадянська війна в Росії та сумнозвісні сталінські репресії і чистки 30-их років.
Отак і потяглись на Далекий Схід вихідці з Центральної, Східної та Північної України, яка з початком 20-их років була цілковито під владою російського більшовизму. Їхня кількість була вражаюча: приблизно 300 тисяч чоловік. Спочатку царська, а згодом радянська влада усіма доступними способами постійно намагалася їх русифікувати, позбавити національної самосвідомості.
Єдиним джерелом, з якого ще можна було б почерпнути чисті краплини рідної культури, залишалась Західна Україна, яка, хоч і належала територіально до Польської держави, але завдяки тому, що остання була все-таки в певному сенсі демократичною, зуміла зберегтися як культурний осередок нації. І сталося це значною мірою завдяки тому, що мала такого збирача й охоронця національних цінностей – мовних, культурних та духовних, як Митрополит Андрей Шептицький. Саме до нього зверталися по допомогу українці Далекого Сходу, Китаю, пишучи листи про свої клопоти, здобутки і втрати, розчарування і надії, підсилюючи їх світлинами, витягами з протоколів зібрань.
Про що свідчать ці листи? Найперше про любов до Вітчизни, прагнення відновити з рідним краєм бодай духовну єдність, навчити дітей та онуків любити землю предків, знати історію, культуру народу, з якого вийшли. А для того шукали допомоги у найбільш активних і відомих людей в Україні. Першим у цьому ряду бачили його, Львівського Митрополита. Про це свідчать рядки привітального листа від 10 травня 1930 року: «З далекої азійської чужини, хинської землі, сини спільної нам Батьківщини – України без ріжниці вірувань та поглядів, об’єднані в Т-во «Просвіта», одноголосним виявом річних загальних зборів шлють Вам, Дорогий нам Отче, в ювілейний рік синівські вислови глибокої пошани та подяки за усі Ваші неоцінимі жертви й труди для добра Церкви і земної нашої Матері-України…»
В листі, датованому 1 листопада 1930 року, просвітяни Харбіна розповідають про труднощі, з якими стикаються щоденно, намагаючись зберегти власну культуру, духовність, щоб їхні діти і в далекій чужині росли українцями. Адже їх, за статистичними даними, проживало в Азії – Туркестані, Сибіру, Зеленому Клині, Північній Маньчжурії – до трьох мільйонів. Найчисельнішою та компактною групою були українці в Зеленому Клині, а в Амурській, Приморській областях становили до 85% усього населення, тобто близько одного мільйона осіб. У листі від 3 листопада, звітуючи про зроблену роботу за рік, підкреслюють, що їхній осередок «Просвіти» будує свою роботу на основах християнської моралі, борючись з деморалізуючими впливами безвірництва на нігілізму. Для них Свята Церква є найкращою основою для побудови нації. У товаристві не прозвучав ні один безбожницький вигук тому, що «Просвіта» зв’язувала і зв’язує всі національно-культурні заходи з церковним життям. Водночас у товаристві панує толерантність між членами різних християнських Церков.
Розповівши про свої болі, просвітяни звертаються до Митрополита з проханням про поміч: «…розглянути ласкаво наш доклад та благословити ідею утворення в Харбіні української греко-католицької місії… прохаємо прислати нам грекокатолицького панотця, українського патріоту, доброго організатора, по можливости обізнаного із східним укладом життя для кращої його майбутньої діяльности». Однією з причин прохання було те, що вже діюча Московська Православна Церква, котрій підлягала українська парохія, була у великому занепаді, що позбавило її авторитету серед віруючих, і тому вони почали шукати виходу в різних сектах, які уміло використовували цю ситуацію, втягуючи до себе чимало українців.
Свідченнями того, що Митрополит не лише цікавився долею переселенців, а й активно впливав на їхнє життя, є наступні листи, надіслані до Львова з Китаю: «Відповідь Ексцеленції отримали ми з початком грудня, котра нас дуже обрадувала та подала надію на можливість здійснення нашої великої потреби, за що приносимо Вам, Отче, глибоку подяку, а передовсім за щирі молитви за нас усіх та сердечні побажання у нашій праці». У цьому ж листі читаємо слова вдячності за те, що нарешті до них прибуде український священик, про якого вони не раз просили у своїх листах до Митрополита. Вони зобов’язуються допомагати панотцеві у новій для нього ситуації, адже умови життя в Маньчжурії важкі для європейця. У листі звучить порада, щоб у священика був паспорт однієї з нейтральних держав, аби мати свободу руху і доїхати до них без проблем. «І було б добре, якби їхав через Москву, як інші католицькі священики. Дорога займе 10-14 днів, тому добре, щоб був забезпечений найнеобхіднішим, особливо харчами». Як бачимо, далекосхідні українці були по-справжньому зацікавлені мати українського духовного наставника.
Сьомим числом червня 1934 року датований досить цікавий лист з точки зору екуменічної зрілості поселенців, які, як ми знаємо, належали до різних конфесій та й уже на той час – різних соціальних, освітніх і економічних груп, але були єдині в розумінні необхідності й невідкладності національного та духовного єднання України з Римським престолом задля збереження себе і наступних поколінь як народу і християн: «Прохаємо ласкаво приняти відбиток нашого прохання, відісланого нами до Святого Отця» і додають витяг із протоколу загальних зборів, звернення до Святішого Отця Пія ХІ з проханням прийняти їх у лоно Вселенської Церкви: «Нез’єдинені /православні/ українці м. Харбін – Маньчжурія все покірно прохають Вас, Святий Отче, прийняти вислови глибокої синівської вдячности за звершене велике діло Св. Католицької Церкви для нашого стражденного українського народу та за справжню любов і працю над з’єднанням розділених св. Церков у лоні Св. Католицької Церкви».
У листі–проханні до Папи відчуваємо біль за нищення не лише духовності, релігійності як серед поселян, так і українців під більшовизмом, – але і національної культури, і переконаність у тому, що з’єднавшись у вірі зі Вселенською Церквою, зможуть вистояти як народ зі своєю культурою, традиціями, звичаями: «Україна… завжди звертала свої серця у напрямі Петрового Міста, але нищена фізично та духовно дужими ворогами цієї святої ідеї, – не змогла здійснити її по всій Соборній Українській землі, – в найновіші часи жахливого масового винищування українського народу ворогами св. Церкви і людства, чимраз дужче звертає свої очі й зболілі серця до Святого Міста, благаючи порятунку».
Можливо ці слова комусь видадуться наївно-простакуватими, як і саме прохання благословити утворення української громади, яку би міг очолити український католицький священик, тим більше, що у них вже були гарні товариські стосунки із отцем архімандритом Абрантовичем. Але не забуваймо коли, в яких умовах і ким були написані, і що довелося пережити і перейти більшості їхніх родин.
Очевидно, в 30-их роках серед жителів Української Національної Кольонії (як називали свої поселення вихідці з різних частин української землі) було вже чимало освічених людей, які володіли багатьма мовами, але знання української через об’єктивні причини, особливо через відірваність від Батьківщини, брак, а то й повна відсутність підручників, художньої літератури, залишилося на рівні допереселенському, тобто кожен розмовляв тією мовою чи, точніше, тією говіркою, яку чув змалечку від дідів, батьків. Отже, далі читаємо: «Глибоко віримо, що тільки єдина милість Всевишнього може врятувати нас, великий сорокаміліоновий народ від остаточної заглади. Але в морю нелюдської злоби, розшалілої безбожницької стихії шлях нашого спасіння йде через приєднання українського народу до св. Католицької Церкви, котра, довершивши не одні чуда над погибаючими народами, виявить свою милість і нашому народові, відроджуючи його в цілости релігійно й духово, національно-культурно у тій постаті, в якій завгодно нашому Спасителеві.
Тоді то, коли настане цей радісний час для нас і для цілого Католицького світу, Суверенна Соборна Державна Католицька Україна із-за Карпат до Кавказу творитиме непоборний бастіон справжнього христіянства і авангард активного католицизму на стику східної Європи та Азії.
Глибоко вірючи в доконечне здійснення цієї святої Місії українського народу, ми, Українці Маньчжурії, не можемо полишитись пасивними глядачами, але маючи перед собою, недалеко на Д/Сході, більше міліона наших українських братів… все покірно звертаємось з уклінним проханням до Вашої, Св. Отче, Милості благословити наші наміри… про українського католицького священика».
Не меншої уваги, як на мене, варті віднайдені листи до Галицького Митрополита Андрея з управи Української Далекосхідної Січі при У. Н. К. (Українській Національній Кольонії) в Маньчжоу-Го за 18 травня та 27 вересня 1938 року. Їхній тон, манера написання свідчать, що спілкування між уже дуже хворим Митрополитом та українськими організаціями Маньчжурії було, як на той час, регулярним і плідним, особливо для молодіжного, сповненого ентузіазму крила «Просвіти», яким і була Січ: «Велика честь припала нам, отримуючи від Вашої Ексцеленції листа від 15/4 ц. р. З великою приємністю повідомляємо Вас, Ексцеленціє, про нашу «Січ», її працю, членів і умовини, в яких находимося.
УДС(іч) гуртує переважно українську далекосхідню молодь на засадах Українського Націоналізму. Засновано УДС у січні 1937 року. До цього часу видано книжку про Україну на ніппонській мові/ «Україна встає»), на хінській мові /Укр. Держава/, на московській мові /Украина/, на укр. мові /Далекосхідний Націоналіст/, летючки з нагоди ріжних свят і т. д.».
Як пишуть далі у листі, Січ горнула до себе дітей і молодь: «[. . . ] до 8 років – доріст, дальше пластуни, юнаки й січовики. З молоддю приходиться нам дуже тяжко, бо ні школи своєї, ні відповідної літератури діточої, ні належного зрозуміння з боку громадянства, взагалі дуже тяжко приходиться пробиватись крізь обмосковщену гущу. Слабий зв’язок з Рідними землями теж дуже шкодить». І от у цих умовах люди не опускали від безсилля рук, а вперто працювали над здійсненням задуманого для збереження себе як народу, щоб показати далеким від України, від Європи народам, що українці – давня європейська висококультурна нація, а не якийсь там рудимент, етнічна група від Московщини, як намагалися, і намагаються тепер, переконати світ Москва та її духовенство, в значній своїй частині деградоване, деморалізоване й малограмотне. Ось що читаємо далі у листі, що вартий того, аби бути процитованим повністю: «Наші пляни такі: видавати бюлетень на ніппонській мові /перше число вже готове до друку/, та збираємо ще копійки на видання, щоб видати солідну книжку про історію України по ніппон. Вже маємо ніппонця, який цим займається, хочемо видати ще книжку про українську культуру /по ніпп/, але не маємо до цього ніяких матеріялів. Хочемо видати ілюстровану книжку. В цій справі зверталися ми до деяких наших установ у Галичині і прохали таких річей, як: вишивки, дещо з гуцульських виробів, карток кліше і т. ін. Та нажаль ніякої вістки не дістали.
Спільними зусиллями У. Н. Кольонія видаватиме журнал «Далекий Схід» /три рази на місяць/, що появиться уже 20 травня. Це вже великий наш здобуток, хоч і труднощі зросли ще більше. Та при Божій помочі переборемо всякі перешкоди, бо працюємо для добра нашої НАЦІЇ».
Листи з Далекого Сходу підтверджують, наскільки Шептицький турбувався долею всього українського народу. Ось наступний, за 27 вересня того ж року лист із Харбіна: «Сердечно дякуємо за так щирий подарунок для нашої організації. […] це одинокі книжки на Далекому Сході. Є в нас невелика бібліотека, а ваш подарунок, Ексцеленціє, зайняв /почесне/ місце в нашій бібліотеці.
Не можемо, Ваша Ексцеленціє, не виказати Вам ще більшої подяки за таку могутню піддержку української православної Церкви Вашим історичним Пастирським листом, який дістався до нас через величезні простори… помимо цензур та заборон. Читаємо, і душа, і серце кріпнуть… – за нами Князь Церкви Української, за нами душпастир Нації Української!
Четвертого вересня вислали ми вже другого студента, члена нашої організації, на стипендію на університеті в Римі. Вже двох наших студентів виходить в світ та маймо в Бозі надію, що /достойно/ репрезентуватимуть нашу націю та наш Зелений Клин.
Для поширення свідомости серед змосковщеного нашого громадянства, поширення розголосу українського імені серед чужих задумали ми зорганізувати в Українському Нац. Домі бодай невеличкий музей з експонатами українського народнього мистецтва і т. д. , але біда в тому, що нічого такого зібрати не можемо, бо ніхто з наших тутешніх громадян, внаслідок відірваності від Рідних Земель, не вміє ні вишивати, ні щось зробити такого, чим можна похвалитися, що ось це зразок української культури. А культурна пропаганда – це один з найкращих засобів пропаганди. Для цього музею необхідно нам мати бодай такі дрібні річи, як: вишивки, рушники, укр. сорочки, писанки, гуцульські вироби: касетки, ручки, тарілки, ножі і т. д. , які тут цілковито незнані ні українському загалові, ні чужинцям».
При створенні згадуваного музею організатори часто стикалися з непробивними стінами байдужості не лише на поселенні, а й в українському середовищі Буковини чи Галичини, звідки часто не отримували відповідей на листи-прохання про поміч.
Із цього листа довідуємося також, що ідея створення національного музею мала не однобоку мету – тільки збереження українства в українцях, але: «ці скарби укр. культури робили би тут велике вражіння та причинились би багато до покращення наших позицій та нашої справи», яка там, на Далекому Сході (не лише в Росії, але й у Маньчжурії), відчувала велику протидію з боку російського московського православ’я та різного роду промосковських товариств і агентур, які діяли не лише в середовищі російських іммігрантів, але й серед українців та місцевого населення, що надзвичайно утруднювало національно-патріотичну роботу Кольонії, її осередків. Зокрема, читаємо: «Журнал «Далекий Схід» видаємо не тільки в дуже важких матеріяльних умовинах, але й ще в цензурних. Нерозуміння нашої справи та незнання української нації ніппонськими колами дають можливість впливати та шкодити нашим противникам-москалям. Треба ще багато труду і праці, щоби переломити те незнання та завоювати людські уми. Та при Божій помочі і тут робимо поступ. Сподіваємося, що Ваша Ексцеленція одержують правильно наш журнал «Далекий Схід». Просимо ласкаво не забувати за нас так, як і ми не забуваємо в наших молитвах до Господа Бога, щоби дарував Вашій Ексцеленції здоровля та ще довгих років життя».
Надзвичайно цікавим і цінним для мене, як дослідника життя і діяльності Митрополита Галицького кир Андрея Шептицького, є лист з далекої Манчжурії від 18 травня 1933 року за номером 38 про створення у місті Харбіні Всесловянської Ліги. Лист, і доданий до нього Статут Ліги, надруковані польською мовою з коротеньким анонсом по старослов’янськи, що очевидно іще раз засвідчує, що духовна, культурницько-виховна, меценатська діяльність Митрополита Андрея на Далекому Сході, як і у Європі та Америці не обмежувалася турботою лише про українців. Його особа була шанована усім думаючим, передовим слов’янством, про що свідчить уже саме звертання: «Вельмишановний Пастере». Ліга ставила собі за мету розвиток і зміцнення дружби, взаємо підтримки і співпраці «[…] між поляками, чехами, сербами, великоросами, українцями, білорусами та іншими слов’янськими народами», які заселяли Манчжу-Ґо. Для здійснення цього Ліга (за Статутом):
«1. Сприяє духовно-моральній, культурно-просвітницькій, фінансово-економічній діяльності слов’янських народів.
2. Сприяє задоволенню духовних та матеріальних потреб слов’ян. 3.
Надає слов’янам доброчинну, медичну, юридичну та іншу допомогу.
4. Представляє та захищає інтереси Всеслов’янської Ліги та її членів».
Листи до Митрополита Андрея з Далекого Сходу є не лише словесними розповідями – вони підкріплюються фотознімками, з яких дивляться на нас усміхнені обличчя, іноді уже зі східним розрізом очей, молодих пластунів в одностроях, в народному одязі чи одягнених цілком по-європейськи на тлі експонатів виставки в Народному домі, там же (як видно зі світлини) за спільним святковим столом.
Задумаймося, адже так гуртувалися і заявляли про себе як про народ українці Далекого Сходу в часи, коли у радянській Україні після спровокованої більшовизмом пошесті голодомору на селі, від політичних репресій у сибірських таборах, по тюрмах гинув цвіт нації. Це ж була всього маленька частиночка народу, горсточка, але така сильна духом, така національно свідома, що зуміла зорганізуватися навколо державницької ідеї там, у глибокому Забайкаллі, в Китаї без підтримки державних установ. Варто процитувати ще раз: «сини спільної нам Батьківщини – України, без ріжниці вірувань та поглядів. . . », тому що не було сильної суверенної держави, а була сплюндрована і розчленована земля, яка жила цілісною тільки в серцях та діяннях горсточок таких, як вони, та битих, катованих, стріляних патріотів, які в ті страшні роки для України щомиті ризикували, підтримуючи в народі вогонь національної незалежності. Є що взяти нам, сьогоднішнім, з їхнього розуміння та втілення у життя толерантності, екуменізму й турботи про майбутнє – дітей і молодь.
о. д-р. Августин Баб’як, Італія
