25 липня 1687 року, над річкою Коломаком, на козацькій військовій раді вибрано Івана Мазепу на гетьмана Лівобережної України.
Іван Мазепа був шляхетського роду. Народився він у селі Мазепинцях на Білоцерківщині. Рік народження Мазепи в історіографії спірний. Одні дослідники подають 1629 рік (М. Костомарів, Ф. Уманець); думка М. Грушевського й І. Борщака — це рік 1639-1640; Б. Крупницький називає 1632-1639 pp. Польський історик В. Сєрчик подає 1644 рік («Полтава 1709», Варшава 1982). Пилип Орлику своєму листі з 22 серпня 1741 року писав; «Мені вже 70 років — стільки, скільки мав небіжчик Мазепа в Бендерах» (а то 1709 року). Ця вказівка гетьмана Пилипа Орлика є найбільше авторитетна. До неї долучується і проф. Оглоблин. Отже, дотепер приймається в українській історіографії 20 березня 1639 року за дату народження гетьмана Івана Мазепи.
Батько Івана Мазепи Степан був Білоцерківським отаманом у війську Богдана Хмельницького. Іван вчився у Києво-Могилянській Колегії, як подає В. Сєрчик, також у Єзуїтському Колегіюмі в Полоцьку. Згодом Іван Мазепа, за допомогою українських магнатів, дістався на двір польського короля Яна-Казимира у Варшаві, де став пажем. Король вислав його для доповнення студій за кордон. В роках 1656-1659 студіював у Німеччині, Франції, Італії, а в Нідерляндах навчався у військовій артилерійській школі. Перебуваючи за кордоном, мав можливість вивчити мови й пізнати культуру та політичне життя європейського Заходу і, — як говорить О. Оглоблин, — «почуття тої европейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости».
Будучи при дворі польського короля, Іван Мазепа мав нагоду набути «добрих» двірських манер і тим вирізнявся від інших визначних козаків. Король посилав його у дипломатичних справах до українських гетьманів Петра Дорошенка, Юрія Хмельницького й Павла Тетері. Виїжджав також у королівськім почоті до різних європейських держав — до Франції (Париж), Італії, Німеччини й, завдяки тому, був уже знаний у дипломатичних колах тих країн. Про обрання його на гетьмана (1687) писала тодішня європейська преса, напр., «Театрум Европеум», «Ґазетт де Франс» та інші.
Українська держава (Гетьманщина), в якій гетьманував Іван Мазепа, була напівсамостійна (автономна), в союзі із Москвою від часу Переяславського договору (1654 p.). Вона мала свою адміністрацію, законодавство, судівництво, скарб, свою армію. Українське військо, на тодішні часи, було доволі велике: мало постійно 60,000 козаків. Найвища влада — військова й цивільна в автономній Українській Козацькій Республіці, чи пак Гетьманщині, була в руках вибраного на козацькій Раді гетьмана. Гетьман Іван Мазепа, за Коломацьким договором, як союзник, мав допомагати московському цареві у війні, але московський цар не міг розпоряджатися українським військом без відома та згоди гетьмана.
Щождо державної форми автономії у тодішній Европі, це було звичайне явище, напр., балканські народи були під протекторатом турецького султана, Прусія — під польським, Ліфляндія (сьогоднішні) Естонія і Латвія — під шведським.
За гетьманування Мазепи до Гетьманщини належали землі по лівім боці Дніпра — простори Чернігівщини, Полтавщини й місто Київ з околицями. В 1704 році відбулося об’єднання з Правобережною Україною. Від цього часу Гетьман був володарем України, чи пак Гетьманщини обох боків Дніпра, що було його бажанням, відколи став гетьманувати й цьому, наразі, не противився його протектор, московський цар Петро І. Запорожці (Січовики) признавали владу гетьмана, але мали великі привілеї і внутрі самі правили собою. У тодішній Европі уважали Гетьманщину за окрему державу й так її зазначували картографи на мапах (Й. Гоман та інші).
Коли на московськім престолі сів молодий та енергійний цар Петро І, він старався територіяльно поширити, зміцнити і культурно наблизити до Західньої Европи свою напівдику державу. Щоб здійснити свої пляни, треба було опанувати Балтійським і Чорним морями та здобути Крим. На перешкоді реалізації його плянів стояла Швеція на півночі, а Україна на півдні. Цар готується до війни. Заключив союз із польським королем Августом II Саксонським. Вони приєднали ще до спілки данського короля Фрідріха ІV. Союзники почали війну (1700 p.), напавши на землі корони шведської, й уважали, що легко та скоро розправляться з тодішнім молодим та недосвідченим 18-літнім шведським королем.
Але цей молодий «недосвідчений юнак» Карло XII був не недосвідчений юнак, а, може, один із найбільших полководців світу. Він намірився заволодіти Москвою та перекреслити пляни Петра І. Карло XII побив вперше данське військо, потім москалів над Нарвою й, коли увійшов у Саксонію, Август II, король польський і князь саксонський, зрікся престолу, а польська шляхта вибрала нового короля — Станіслава Лещинського, союзника Карла XII. Мазепа, будучи в союзі з Московщиною, не міг лише пасивно спостерігати перебіг воєнних баталій, але треба було йти на поміч своєму протекторові — Петрові І.
Козацькі полки були кинені в різні терени воєнних дій (до Польщі, Саксонії, Прусії) і були підпорядковані команді московских та інших іноземних генералів, переважно німецьких, на царській службі. Чужі командири поводилися жорстоко, не по-людському з козаками, як також і з козацькою старшиною. З того приводу в полках траплялися розрухи та нарікання на Гетьмана, що віддав їх на поталу москалям. Бажанням козаків було повернутися в Україну, щоб захищати свої родини від здирства московського війська, яке там стаціонувало. Козаків та українських селян гнали москалі на північ, на тяжкі роботи при будові нового міста Петербургу (1703 р.) над Невою. При тих роботах гинули тисячі вільних козаків та селян або каліками поверталися в Україну.
Іван Мазепа — володар та кмітливий господар, уважно спостерігав дії Москви, яка після Переяславського договору різними крутійствами та насильством відбирала права козацькому народові, прямуючи до ліквідації Гетьманщини. Ці пляни Москви були виявлені Петром І на воєнній нараді в Жовкві 3 квітня 1707 року. Цар, як висловився, плянує реорганізацію козацького війська — козаків мав би включити в московські драгунські полки. Крім того вимагав від Мазепи повернення Польщі правобережної України. Пляни царя дуже пригнобили Мазепу. Він, шукаючи виходу з тяжкого положення Гетьманщини, нав’язує дипломатичні зв’язки з Карлом XII. У цій акції посередничали польський король Станислав Лещинський і княгиня Анна Дольська, тітка короля С. Лещинського.
Влітку 1708 року, коли шведська армія, прямуючи на Москву, наближалася до кордонів України, Мазепа з довіреною козацькою старшиною (обозний Ломиковський, полковники Горленко, Апостол, Зеленський і канцлер Пилип Орлик), обговоривши положення воюючих сторін, уважали, що тепер найкраща нагода для визволення України й вирішили піддатися під протекцію шведського короля на умові ранішого таємного договору, в якому шведський король гарантував, що «Україна обидвох боків Дніпра з військом запорізьким і народом українським буде навіки свобідна від усякого чужого володіння та матиме традиційні козацькі вольності». У цій справі Гетьман вислав свого післанця Бистрицького до Карла XII з проханням про шведську протекцію для України. По повороті Бистрицького треба було поспішати, бо до Борзна, де затримався Мазепа, прямував із військом Меншіков. Уже 5 листопада Мазепа з старшиною та з козацькими відділами переправився через Десну й прибув до шведського штабу армії в селі Горках, Новгородської сотні.
Про перехід Мазепи на сторону шведів дізнався Петро І вже 8 листопада 1708 р. і швидко почав акцію проти Гетьмана. Видав універсал до «вірних підданих народу малоросійського» (українського), духовних і світських, до генеральної старшини Війська Запорізького, полковників, сотників, курінних отаманів і до цілого війська «малоросійського». В універсалі говориться про зраду Мазепи…, який перейшов до короля шведського, нашого неприятеля, й він (Карло XII) договорився з С. Лещинським, що «малоросійські» землі будуть віддані Польщі, а церкви Божі й манастирі передані уніятам. Наказується зрадникові не допомагати, але стати при «російськім» війську для поборення ворога. Для вибору нового гетьмана з’їхатися до Глухова, бо вибір є конечний, щоб рятувати цілість «Малої Росії» (Соловьев, Исторія России, том ХV, стор. 245). З «наказу» царя Петра І вибрано на гетьмана Івана Скоропадського.
Гетьман Мазепа розіслав також універсали до українського (козацького) народу, запевняючи, що берегтиме його свободу та привілеї й оборонятиме ввесь народ України, чи Гетьманщини, перед московськими наїзниками.
Після виборів нового гетьмана (Івана Скоропадського) було проголошено анатемування гетьмана Івана Мазепи. З наказу й у присутності царя Петра І проголошено анатему на гетьмана Мазепу в Троїцькій соборній церкві міста Глухова 12 листопада 1708 року. (В. Біднов, «Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу» Мазеп, збірник, т. II, Праці УНІ, Варшава 1938, т. 47, стор. 46). Рівночасно відбулося анатемування в Москві в Успенському соборі в приявності царської родини та високих державних достойників, при діяльній участі митрополита Степана Яворського (українець), первоієрарха тодішньої російської церкви (Соловьев, Ист. России, том ХV, стор. 342). Пізніше повторювалася ця церемонія з року на рік.
Українські дослідники на чолі з В. Відновим уважають, що анатемування було виразно політичним (політична помста), а не релігійним актом, бо не йшлося тут про справи релігії. Гетьман Іван Мазепа був не тільки глибоко віруючою людиною, вірним членом Православної Церкви, але також великим меценатом і патроном цієї Церкви. Доброчинність І. Мазепи на користь церков, духівництва, манастирів, Могилянської Академії, колегій була така велика, що його ім’я навіки врізалося золотими літерами в історію української культури (В.Січинський «Іван Мазепа — людина і меценат», Філядельфія, 1951).
Але Петро І всю свою енергію спрямував у тому напрямі, щоб доказати населенню зрадливість Мазепи, і всі засоби для нього були добрі, починаючи від анатемування до вселюдного проголошення цього акту устами українського духівництва. По суті, це був однобічний указ царя Петра І, якому не відповідала ніяка соборна постанова хоч би представників української Церкви. Українське духівництво опинилося під великим тиском і вже в день анатемування (12 листопада 1708 р.) митрополит Йоасаф Кроковський мусів звернутися до українського населення з друкованими листами, де повідомляв про церковне прокляття Мазепи та його прихильників (В. Біднов, там же, ст. 50). З такими самими листами звернулися до своїх вірних архиєп. Іван Максимович (Чернігів) та Захарія Корнилович. Тексти тих листів були скрізь однакові, друковані й прибивали їх на дверях церков. Отже ж це дає підставу твердити, що митрополит Кроковський та інші названі єпископи не брали участи у їх складанні, але певно вийшли вже готові з царської канцелярії (В. Біднов, стор. 50). Українське духівництво мало лише відчитати готовий текст. Роля українського духівництва в цій акції (анатемування) була зовсім пасивна, здійснювали лише під урядовим примусом та терором, їхні думки, настрої та бажання були зовсім інші.
Російська Православна Церква, виконуючи волю царя Петра І, зарахувала Мазепу до єретиків і апостатів релігійного порядку, поруч таких, як: Арій, Несторій, Євтихій. Поставивши Мазепу в ряди єретиків, тим самим включено його в т.зв. «Чин Православ’я», що служиться в першу неділю Великого Посту на спомин перемоги Церкви над іконоборцями. У названому чині проголошується тричі «вічну пам’ять» православним царям — патронам Православної Церкви, і тричі анатема різним єретикам, апостатам православ’я. Мазепа не був ані єретиком, ані апостатом православ’я, щоб ставити його у ці ряди, але політичним і національним діячем.
Анатемування Мазепи було дійсним тільки в межах російської імперії. Поза нею ніхто не надавав тому значення, а передовсім у тих південно-східніх малоазійських православних патріярхатах, яким Мазепа багато допоміг матеріяльно з українських фондів.
Православна Церква в Польщі після Першої світової війни, як давня частина всеросійської Церкви, продовжувала політику московського православ’я, і у відношенні до анатемування Мазепи ніщо не змінилося, й цей ганебний чин продовжували.
В жовтні 1932 року православні українці містечка Крем’янця звернулись письмово з проханням до митрополита Діонісія, щоб на Богослуженнях згадувати урочисто церковною молитвою гетьмана Мазепу так, як це відбувається у греко-католицьких (уніятських) церквах. Відповідь була відмовна, мовляв, у цій справі звернулися до Царгородського Патріярха, але відповіді не одержали.
Свідомі православні українці переконалися, що їхня православна ієрархія не має нічого спільного з українством та його національними героями, брали масово участь у панахидах за гетьмана Мазепу в греко-католицьких церквах. На це звернула увагу московська православна ієрархія в Польщі, й Свт. Синод на засіданні 17 лютого 1933 p., вислухавши доповідь у цій справі митроп. Діонісія, дозволяє і благословить, щоб молитися по церквах за спокій душі бл.п. Гетьмана Івана Мазепи, але самої клятви не знесено («Неділя», Львів 1933).
Знесення клятви (анатеми) з гетьмана Мазепи мав розглянути Собор Православної Церкви в Польщі, як повідомляла про це Митрополича канцелярія, але це не сталося, бо Польща завалилась, а з нею і Православна Церква в Польщі.
Відмовна відповідь Свт. Синоду Православної Церкви в Польщі обурила багатьох православних українців, а між іншими рішуче проти цього рішення (жовтень 1932 р.) протестував Євген Бачинський, тоді представник УАПЦ на Західню Европу, а тепер правлячий єпископ УАПЦ (Соборноправної), Київської на чужині, з осідком у Женеві. Він видав у 1932 р. окремого пастирського листа п.н. «Російська проти-канонічна анатема на гетьману України Івана Мазепу». У цьому листі єп. Євген Бачинський висловлює засудження ненаконічної анатеми на Івана Мазепу. Єп. Є. Бачинський оповіщає, що «не хто інший, тільки Церква може виголошувати анатему» і то «виключно за єретичну науку віри або за тяжкі моральні злочини. Анатеми відбувалися завжди на Вселенських Соборах або Помісних і виключно від духівництва. Чинникам державно-політичним, не ієрархічним, право на анатемування не було дане. Проте, в московських державних і церковних відносинах уживання анатеми увійшло віддавна в сталу систему, виявляючи узурпаційну ненормальність».
Далі в цьому пастирському листі повідомляє нас, що «Наша УАПЦерква Соборноправна врочистою всенародньою панахидою по душі гетьмана Івана Мазепи на площі перед собором св. Софії в Києві 10 липня 1918 року виступила проти безправного й антиканонічного анатемування Великого Борця за незалежну Україну. Всі Православні Церкви, за винятком Російської, молилися за спокій душі видатного ревнителя Церкви Вселенської Православної… Гетьман Мазепа був похований чином православним, бо з огляду догматичного чи морального не було абсолютно ніяких причин, підстав для анатемування цього вірного сина Православної Церкви».
ДОДАТКОВІ ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА ДО СТАТТІ
Дмитро Дорошенко, ОГЛЯД УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ, видання Українського Університету в Празі, Прага, 1923
Дмитро Дорошенко, НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, том 2, Дніпрова Хвиля, Мюнхен, 1966
Орест Купранець, ВИКЛЯТИЙ ГЕТЬМАН МАЗЕПА, Світло, Торонто, 1958
Василь Луців, ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА. Наклад Автора, Торонто, 1954
Олександер Оглоблин, ГЕТЬМАН ІВАН МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА, Записки НТШ том 170, Нью-Йорк, 1960
Наталія Полонська-Василенко, ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, том 2, УВУ, Мюнхен, 1976
Павло Якимич, ПОЛТАВСЬКА ТРАГЕДІЯ. Історичний календар-альманах «Червоної Калини» на 1929 рік. Львів, 1929
Андрій Яковлів, УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКІ ДОГОВОРИ В ХVІІ-ХVІІІ ВІКАХ. Праці УНІ. том XIX, Варшава, 1934
