Префект Священної Конґреґації для Східніх Церков Кардинал В. Рубін на доручення Папи Івана Павла II 6 липня 1982 р. вислав листа* до всіх владик УКЦеркви («Свобода», 29.12.82), у якому пригадує нашим владикам негативне становище Апостольської Столиці до визнання Патріярхату УКЦеркви. Цього листа нав’язує кард. Рубін до Послання Блаженнішого о. Йосифа із 15 лютого 1982 р. «До всіх Єпископів, Священиків, Ченців і Черниць, і до всіх Братів і Сестер в Україні, на засланні і в розсіянні з нагоди 90-ліття життя». У цьому знаменному та надхненному Посланні Глава і Батько Помісної УКЦеркви між іншим пише: «Патріярхат, видіння Ваших віруючих душ, стався для Вас вже живою дійсністю. Таким він для Вас хай залишиться в майбутньому… За ним вже чотириста років змагань, за ним сім років дійсности, перед ним тільки визнання Апостольського Римського Престолу».
Кард. Рубіну його листі до владик УКЦеркви закидає Бл. о. Йосифові, що «це послання… криє в собі вислови, що знову висувають під дискусію питання ерекції українського патріярхату, стосовно якого Свята Столиця вже дала свою відповідь». Дальше кард. Рубін послуговується дуже образливими зворотами супроти Блаженнішого: «… отож обстоювати, як дехто поступає, що Український Патріярхат існує — це є насильство або викривлення правди… і таку поведінку повинен відкидати кожний, хто визнає себе льояльним католиком. Кожен католик повинен вистерігатись і не займати таких становищ, які наносять шкоду авторитетові Апостольської Столиці». Закінчує листа кард. Рубін із закликом до владик УКЦеркви: «… щоб Ви старанно поступали стосовно до виданих розпоряджень — так, як цього вимагає справа, виконуючи правду в любові».
Блаженніший Патріярх Йосиф діє згідно з документами-законами акту Берестейської Унії із 1596 року. В акті, підписаному Київським Митрополитом Михайлом Рогозою в присутності делегата Апостольської Столиці І. Альдобрандіні, Рим заґарантував повне пошанування старовинних прав Києво-Галицької Митрополії, включно з вибором єпископів і митрополитів. Другий Ватиканський Собор в жовтні 1963 р. «привернув Східнім Церквам їхні старовинні права, якщо вони з якої-небудь причини були забрані або затратились (о. д-р Дж.Мальоні, «Смерть однієї Церкви»).
У 5-й точці Декрету Вселенського Ватиканського Собору II написано, що Східні Церкви «мають право і обов’язок рядитися своїм окремим правопорядком, кожна відповідно до своїх власних встановлених статутів…»
До патріярхорівних прав верховного архиєпископа, у 10-тій точці II Вселенського Собору читаємо: «Те, що сказане про патріярхів, є в силі, згідно з канонічним правом і щодо архиєпископів всієї помісної Церкви або обряду» (тут мається на увазі голів помісних Церков — Л. K.). Києво-Галицькій Митрополії, на прохання Блаженнішого Йосифа, привернено титул «Верховного Архиєпископства, а тим самим Блаженніший став Верховним Архиєпископом, отже, усі єпископи та архиєпископи мають признавати його патріярхорівну владу, бо так точно каже Вселенський Собор Ватиканський II. На підставі повищих прав Блаженніший Отець Йосиф вважає себе і є репрезентантом не якогось «маріонеткового» — златинізованого, але справжнього, автентичного Патріярхату Помісної УКЦеркви, яка перебуває в єдності з Римським Престолом.
Після Вселенського Собору Ватиканського II в 1963 р. на багатократні звернення та прохання Блаженнішого, Синоду наших владик та мирян, жоден з останіх трьох папів, ні жоден з префектів Священної Конгрегації ніколи не дали ясної та вичерпної відповіді про причину невизнання Ватиканом патріярхату Помісної УКЦеркви. Ще 13 грудня 1976 р. під час відомої авдієнції наших владик у Святішого Отця Папи Павла VІ («Свобода», 6.1.77) Блаженніший звернувся до папи з проханням, щоб «цю Митрополію-Ісповідницю піднести до патріяршої гідности». На це Св. Отець відповів: «… ми хочемо говорити про очікування патріяршого титулу, на який у теперішній коньюнктурі Римська Столиця не бачить можливости згодитися… умовини, незалежні від цієї Столиці, направду перешкоджають на прохання, яке вже багато разів предложено… Ось чому Св. Столиця притримується дуже мудро лінії поступовання» і т.д. Наслідник Папи Павла УІ Іван Павло II, не зважаючи на найбільше багатонадійні наші сподівання надальше «притримується дуже мудрої лінії поступовання» свого попередника. У відомому листі вищезгаданого папи до московського патріярха Пімена з 24 січня 1981 р. він заспокоює «Його Святість», Пімена, що тексти Синоду українських владик в Римі з 2 грудня 1980 p., які винесли заяву неважности рішень горезвісного т. зв., «львівського собору» у 1946 році,у якому формально зліквідовано УКЦеркву та насильно прилучено її до Московського патріярхату «не були одобрені і тим самим позбавлені будьякого офіційного характеру». Розуміється, теперішній папа, пишучи того листа, не сподівався, що Пімен буде такий «недискретний» та того листа, з великою сатисфакцією, опублікує в офіціозі Московського патріярхату — «Інформаційному бюлетені з 8.4.81 р. Після того, як ці виміни листів виринули на світло Денне, немає найменшого сумніву, що «псевдо-екуменічний» діялог між Ватиканом та московським патріярхом надальше продовжується, у якому безсовісно «торгується Помісною УКЦерквою, і це все діється без відома Глави тієї Церкви, Блаженнішого о. Йосифа. При цьому нам, як приналежним до Вселенської Церкви, стає безмежно прикро, що про цей «торг» нашою Церквою ми офіційно довідались не з ватиканської преси, а з преси московсько-більшовицького патріярха Пімена.
Базуючись на вищенаведених фактах, є дуже правдоподібним, що й лист кард. Рубіна до владик УКЦеркви із 6 липня 1982 р. був написаний на доручення теперішнього папи й знову був «інспірований» шантажуючою, як і раніше, вимогою патріярха Пімена, якого безмежно розлютило «Послання Патріярха Йосифа до всіх Братів і Сестер в Україні, на засланні і в розсіянні з нагоди 90-ліття життя».
Бо логічно, роздумуючи, чому Послання Бл. о. Йосифа до Братів і Сестер в Україні, не тепер, але аж за .5 місяців від дати написання «вплинуло на нерви» ватиканським чинникам, які в наслідок діялогу з Піменом не мають ніяких «претенсій» і добровільно відреклися своєї церковної юрисдикції на території України, окупованої атеїстичним наїзником.
А титул «патріярх» Отець Йосиф вживав та вживає від 12 липня 1975 p., коли під час Божественної Літургії в Соборі св. Петра архимандрит о. д-р Іван Гриньох у час великого входу торжественно промовив грецькою мовою, назвавши Блаженнішого Отця Йосифа Патріярхом. Це, без сумніву, було відомим папі та чинникам Східньої Конгрегації.
Чому дотепер не було ніяких протестів-упімнень з боку Ватикану? Не було, бо як папи, так і Східня Конгрегація «у серці» знали, що ніхто інший, а тільки найдостойніший Ісповідник Віри 20-го століття, Блаженніший Отець Йосиф на підставі Божих законів має повне право і гідність цей титул носити.
«У серці» папи та колишні й теперішні префекти Ватиканської Східньої Конгрегації добре знали і знають, що ухвали-закони Берестейської Унії 1596 р. були підписані обома сторонами, себто Києво-Галицькою Митрополією та Апостольською Столицею, з якою та, тоді православна Церква постановила з’єднатись, визнаючи папу як наслідника св. Петра, себто як голову Вселенської Церкви, але застерігаючи собі право помісности, себто самоуправу в повнім розумінні цього поняття, без найменшого «обкроювання» цих прав. Отже, акт цього договору має бути дотримуваний обома сторонами. На жаль, ті закони були свідомо зломані недотримані не ким іншим, а таки Апостольською Столицею.
Отже «насильство» та «викривлення правди» (фрази, що їх вживає кард. Рубін відносно нашого Патріярха у листі до владик УКЦеркви) ясно й чітко є по стороні Ватикану, а не по стороні Патріярха Йосифа. Це «з болем серця» потверджує Блаженніший у листі-відповіді кард. Рубінові 12 липня 1982 р. словами: «Якщо Ваша Еміненція вислали копії цього листа до українських владик, тоді мусите зрозуміти, що як Глава і Батько Української Католицької Церкви я в сумлінні буду зобов’язаний прилюдно зайняти становище, щоб привернути мир і згоду серед моїх вірних, на основі правди, справедливости, любови і людської гідности. Ваш лист, на жаль, ці вартості порушує і служить роз’єднанню і ворогам Христової Церкви».
Здається, «хтось» з ватиканських чинників порушив питання «патріярхальної території» УКЦеркви. Тут знов звернім увагу на «Декрет про Східні Католицькі Церкви», який був проголошений у 1964 р. У розділі про Східніх Патріярхів, у точці 7 написано: «[Якщо] денебудь поза межами патріярхальної території наставляється ієрарха якогось обряду, то він зараховується до ієрархії патріярхату того самого обряду, у згідності з канонічним правом».
На підставі вищенаведеної 7 точки Декрету, Блаженніший Отець Йосиф є верховним архиєпископом. Друга точка того ж Декрету ясно каже, що верховні архиєпископи мають патріярхорівні права. Отже, знов запитуємо теперішнього папу та кард. Рубіна, що сталось з цим Декретом 2-го Ватиканського Собору? Хто його не дотримується? Апостольська Столиця в той же час закидає Ісповідникові Віри, Блаженнішому о. Йосифові «нельояльність», «насильство і викривлення правди».
Ця іронія долі виходить від найвищих чинників Апостольської Столиці, що на підставі законів Христа повинна бути світлом справедливости, гуманности, обстоювання прав ближнього, а у даному випадку обстоювання прав Помісної Української Католицької Церкви, територію якої насильно загарбав комуністично-атеїстичний наїзник.
Нагадаймо відомий історичний факт, коли у 13 сторіччі Папа Климентій VІІ через політичний збіг обставин був змушений перенести папську столицю з Вічного Міста Риму (де у Ґротте Ватікане був похований перший намісник Христа св. Петро) до Авініону у Франції, звідки папи правили Вселенською Церквою 72 роки (від 1305 до 1377 pp.). Отже, як видно, сама Апостольська Столиця на найвищому своєму щаблі — в уряді папів, не зреклася своєї місії Вселенського Архиєрейства, не зважаючи на те, що її осідок був не на призначеній їй території, а у Франції. Східне право «Клері Санктітаті» у 326 каноні, пар. 2, стверджує, що принцип території є важний, «хіба що якась інша причина, що походить з природи речі або з уставленого закону, вимагає інакше» («Церковний вісник», 16.11.80 — І. Іванків). Чому тоді чинники Ватикану не базують їхнього осуду становища УКЦкеркви на підставі вище наведеного параграфу «Клері Санктітаті» та свідомо відкидають прийняття виняткової «іншої причини» обставин, у яких опинилася наша Церква-Страдниця? Немов би на глум 20-го сторіччя, Ватикан веде діялог з більшовицько-московським патріярхатом, заперечуючи нашій Церкві права помісности!
Кард. Рубін у листі до наших владик також пише: «Є загально відомим, що право творення Патріярхату застерігається Вселенському Соборові та Святій Столиці». Вже 20 років минає від Другого Ватиканського Собору (в жовтні 1963 p.), на якому Блаженніший поставив вимогу піднести Києво-Галицьку Митрополію до гідности патріярхату. Дві тисячі п’ятсот соборових отців постанням з місць та довгими оплесками привітали пропозицію Блаженнішого Йосифа! Чи Ватикан з усіма трьома папами одобрив цю одноголосну ентузіястичну підтримку соборових отців?
Виразно бачимо, що проблема визнання Патріярхату УКЦеркви була одноголосно одобрена, але застрягла таки в канцелярії попередніх та теперішнього папів. За словами кард. Рубіна у листі до наших владик, що його він написав на доручення теперішнього папи, він сам поповнює «насильство» та «викривлення правди»… Поповнює насильство невідповідними висловами супроти найбільше Достойного Ієрарха у сучасному християнському світі, бо їх Святість Ісповідник Віри Патріярх Йосиф та очолювана ним УКЦерква-страдниця більше витерпіли, більше виявили відданости Христовій Церкві, а також Апостольській Столиці, ніж усі сьогоднішні римо-католицькі Церкви, взявши разом.
В обличчі вищенаведених фактів, тепер слово за нами, українською спільнотою у діяспорі. Приємно було довідатись із «Свободи» 4 січня 1984 p., що головний предсідник Народного Союзу д-р Іван Флис «висловив запевнення підтримки» діячам Патріярхального руху, які відвідали у вищезгаданій справі Головну Канцелярію УНСоюзу та редакцію «Свободи» з її гол. редактором З. Сниликом. З радістю прочитали ми патріотичні пропатріярхальні статті в останніх числах «Свободи», «Шляху перемоги» та інших періодичних видань, які переконливо обстоюють принциповість Патріярха Йосифа в його законному і справедливому заступництві насильно відібраних прав Помісної УКЦеркви. Але це видається ще не цілком вистачаючим.
На мою скромну думку, хотілося, щоб не тільки наша преса, не тільки Патріярхальний рух, але також усі крайові представництва українців у діяспорі (СКВУ, УККА, КУК, СУБ, представництва в Австралії, Аргентіні та європейських країнах) повинні зайняти відповідне до цих питань становище. Вони в належно оформлених листах до Ватикану повинні виявити своє непохитне становище та всецілу одностайну підтримку Патріярхові Йосифові. Така всегромадська підтримка усіх українців у діяспорі була б найкращим, найціннішим подарунком та моральною винагородою їх Святості Патріярхові Йосифові у 92-ліття життя, яке здійснилось у лютому, Божого року 1984.
На закінчення, годі поминути наших владик, не згадавши про їх поставу. Яке становище вони зайняли чи займуть в обороні й приверненні прав Помісної УКЦеркви? Досьогодні ми нічого не чули й нічого не знаємо (тут стараймося викреслити з пам’яті єп. Горняка у Англії…).
Автор цих рядків є некомпетентним, щоб «поучати» владик УКЦеркви, як вони мають поступати. Розв’язку цього питання з респектом залишаємо нашим владикам, їхньому релігійно-національному сумлінню, а майбутня історія дасть свій справжній осуд на їхню пастирську, відповідальну перед Богом та українською нацією дію у порятунку обездоленої Помісної УКЦеркви. При тому, хай ніколи не буде викреслене з нашої пам’яти й пам’яти майбутніх поколінь останнє речення відповіді-листа їх Святости Патріярха Йосифа Першого з 12 липня 1982 р. кард. Рубінові у відповідь на його листа до наших владик, яке звучить: «Цей Патріярхат не є ні дарунком, ні концесією, ні овочем політичних, чи дипломатичних, чи алхемічних махінацій. Патріярхат — це справа свята і священне право Помісної Української Церкви, органічної частини Таїнственного тіла Христа».
