Останнє опитування Київського міжнародного інституту соціології (4 – 27 грудня 2022 р.) показало, що Церкві загалом довіряли 51% опитаних (грудень 2021 р), а у 2022 році – вже 44%. Припускаю, що опитування в грудні 2023 року покажуть ще нижчу довіру до голосу Церкви в суспільстві. Яким чином це стосується семінарій та питання формації? Насправді ті кандидати до священства, які навчаються зараз, коли будуть завершувати й отримувати свячення, побачать зовсім іншу картину в суспільстві, аніж коли вони вступали. Для розуміння українського контексту потрібно враховувати трагедію війни, яка, напевно, матиме вплив на суспільство і на семінарійну формацію та навчання. Також ця війна вплине на сприйняття Церкви в українському суспільстві.
Щодо феномену «семінарії», то лише після Тридентського Собору (1545 –1563 рр.) у Католицькій Церкві з’явилися навчальні заклади – духовні семінарії, які діяли як навчально-формаційні інституції. Собор на ХХІІІ сесії (15 липня 1563 р.) видав декрет «Cum adolescentium aetas», яким зобов’язав кожного єпископа створити у своїй єпархії духовну семінарію для навчання та виховання кандидатів до священства. Метою цих закладів було здобуття кандидатом до священства богословської освіти та морального виховання1. З часом цей досвід створення семінарій переберуть інші Церкви, в тому числі Православна2.
Натомість у сучасному світі «навчання у семінарії» звучить як оксюморон. Бо це передбачає для молодої людини: добровільний вибір закритого способу життя на шість-сім років; зміну звичок; відмову від типового студентського життя. І хоча ми ще маємо тих, що бажають вступати до семінарій, щороку їх меншає, і напевно ця тенденція зберігатиметься. Чи війна призупинить її, а чи пришвидшить, відповісти складно. Проте еміграція та спад народжуваності стануть для семінарій чинниками, які можуть негативно позначитися на кількості абітурієнтів.
Формація форматорів – виклики і відповіді
Щоби проаналізувати й зрозуміти феномен семінарії в сучасному світі, пропоную розпочати з огляду її форматорів, тобто відповідальних за семінаристів та їхній шлях від студента до кандидата до священства. Навіть через 30 років після відновлення релігійного життя в Україні пошук та відбір форматорів для семінарій є доволі непростою процедурою. Охочих жити й працювати в семінарії не так багато.
Для ефективної праці в такому вимогливому середовищі, як семінарія, форматор також потребує часу для оновлення, яке торкалося б його інтелектуального, емоційного і психологічного стану. Він мусив би мати можливість покращувати свої знання і навички для їх використання в процесі виховання. Поки що навчання і формація відповідальних за життя та навчання семінаристів не перетворилися на постійний повноцінний процес. Також бракує обміну досвідом та взаємного навчання між відповідальними за різні ділянки життя в різних семінаріях України та поза її межами. Хоча такі приклади є, їх не так багато.
Західні семінарії вже мають налагоджені механізми постійної формації своїх форматорів. Натомість у греко-католицьких семінаріях недостатньо акцентують на вихованні й навчанні тих, що в майбутньому стануть форматорами, працюватимуть у цій царині. Хоча Папські університети вже давно опрацювали цей напрям, дуже мало наших студентів їдуть до Рима на цю спеціалізацію.
Щоби бути ефективним у сучасному світі, потрібно постійно оновлювати свої знання та вміння. Самотужки форматорам зробити це важко, а часом неможливо через різні причини. Якщо говорити про конкретні напрямки, важливі для форматорів, то, на мою думку, тут має мовитися про богословську, педагогічну та психологічну складові.
Чому я розпочинаю з богословської, бо для студента не може бути прикладом той, хто не знає й не розуміє глибин богословських проблем, які вивчають семінаристи. Звичайно, більшість форматорів в УГКЦ здобули добру освіту, проте, як показує досвід сучасного суспільства, вони не завжди мають можливості для оновлення власних знань та відстеження того, що відбувається в царині богослов’я та релігій. Мовиться не лише про виклики, а й про відповіді, тим паче що й вільного часу для власного навчання дуже мало.
Педагогічна складова важлива, бо дає змогу дати відповіді на питання зростання і практичних знань: як працювати і як краще розуміти молодих людей, котрі прийшли із різних середовищ у семінарію. Кожен із них має власні уявлення, традиції, ба навіть травми. Тому завданням форматорів є вміти розпізнати їх і звернути увагу або й за потреби перескерувати до спеціалістів.
Що стосується психології, то українське суспільство, особливо молодь, дуже позитивно до цього ставиться, не має застережень до спілкування з психологом чи навіть сеансу психотерапії. Натомість старше покоління, яке, власне, й відповідальне за формацію, часами живе давніми упередженнями. Тому важливо налагодити добру співпрацю між форматорами, психологом та питомцями. Адже в Україні є добрі фахівці в галузі психології та педагогіки, які здатні і вміють допомогти молодій особі розібратися з непростими процесами, що виникають у її житті. Тому співпраця між семінаріями та психологами допомогла б зрозуміти певні психологічні процеси, які впливають на життя кожного, хто є в семінарії. А за відсутності розуміння психологічних процесів та чітких педагогічних кроків можна дійти до неправильних умовиводів, ба навіть проблем у вихованців та форматорів.
Звичайно, цікавий досвід можливо черпати з європейських семінарій. Одна з багатьох перешкод на цьому шляху – незнання мов: ними володіють не всі семінарійні форматори. Також актуальним є питання фінансування такого навчання, проживання тощо. Ця царина, а саме постійна формація форматорів, при належному налагодженні дала б змогу відповідальним зростати й розвиватися. На жаль, вона ще потребує переосмислення та інвестицій, і не лише інтелектуальних, але й матеріальних.
Що стосується вихованців українських греко-католицьких семінарій, то можна стверджувати, що за останні роки семінаріям вдалося підібрати навчальні кадри і тих, що навчатимуть майбутніх душпастирів. Залежно від бажання проводу семінарії ці викладачі забезпечують високу або добру якість навчання. На жаль, щороку зменшується кількість охочих їхати за кордон на навчання. І тут ми можемо завдячувати багатьом чинникам, однак найперше тим особам, які голосно повчали, що всі ці студії нам не потрібні, мовляв, що ж ми робитимемо з цими ліцензіатами й докторами. Хоча насправді освічена особа потрібна не лише на кафедрі університету, в навчальній аудиторії семінарії, а й на інших церковних служіннях. Хотілось би, щоби в Україні та поза нею фразою «греко-католицький священник» характеризували освіченого, второпного, мудрого душпастиря.
Переосмислення процесу та інвестиції
Декілька років тому мав нагоду бачити життя та навчання у французьких семінаріях. Що мене вразило, це те, що в більшості семінарій відмовилися від звичних нам відповідальних за дисципліну та порядок, замінивши їх духівниками, які стають тими, хто супроводжує семінаристів увесь час їхньої формації. Насправді східне богослов’я і традиція ставить величезний наголос на духовний провід і співпрацю між кандидатом до священства та духівником. Проте реальність українських семінарій складніша. Маємо приклади, коли один духівник трудиться для 30-ти, навіть для 60 семінаристів. Фізично супроводжувати таку величезну кількість братів складно, бо їх усіх навіть вислухати неможливо, що позначається на якості духовного проводу. Чесніше буде сказати, що семінаристи його не отримують або ж він обмежується тільки сповіддю. А це означає, що семінаристи шукатимуть духовний провід та приклад деінде, що вплине на їхнє священниче життя. Повертаючись до досвіду французьких семінарій, варто зауважити, що для доброго духовного проводу співвідношення духівників та семінаристів мало б бути таким: один духівник для десяти-дванадцяти осіб3. Однак це залишається недосяжною мрією наших семінарій.
Потрібно визнати, що за середнім віком священники і, відповідно, форматори в семінаріях досить молоді. Тому важливо було б залучати до формаційної справи тих, що мають достатній досвід та відповідні знання. Добрих старших священників можливо знайти і через них прищепити ті риси, які здобувають після багатьох років священства, болючого та необхідного досвіду.
Семінарія – вірні – єпископ
В УГКЦ понад 80, якщо не 90 відсотків священників одружені. Проте приклад сімей, включених у формаційну спільноту, можна бачити лише в поодиноких семінаріях. Звісно, викликом є зрозуміти, як це організувати практично, але й вдавати, що «тридентійська модель» залишається нині єдино правильною для українських реалій, є самообманом. Тому ідеально було б залучити до формаційного процесу священничі сім’ї. Приклад побожної сім’ї старших людей, задіяних у семінарійній спільноті, я також бачив на власні очі в римо-католицькій семінарії міста Ліон.
Ще один аспект життя семінарії – це зв’язок та співпраця з єпархіальною курією та владикою особисто. Чому це важливо? Бо сучасна молода людина потребує спілкування з тим, хто буде її керівником, з ким вона надалі співпрацюватиме. Як і будь-яка молода особа, яка входить у доросле життя, семінарист має страх майбутнього. Це творить проблеми для нього й реалізації його покликання. На сьогодні ще практично не налагоджена співпраця між семінаріями та відповідальними за практичне включення майбутнього священника в церковне життя. І зовсім немає того, що з майбутнім священником радяться, запитують, що він уміє, чим хотів би займатися після свячень. Це запитання потрібно ставити в присутності семінариста, форматорів та відповідального з єпархії не в часі випуску, а від першого курсу до останнього. Бо молода особа навчається, формується, її зацікавлення можуть змінюватися. В процесі розпізнання власного покликання може виявитися, що певні справи вона вміє і знає, як робити, а решта їй не зовсім підходить. Також очікування й потреби певної структури можуть різнитися від очікувань самого кандидата до священства. Проте це можливо з’ясувати лише в процесі діалогу. А коли молоду особу не запитують про те, в якій галузі служіння чи капеланства вона себе бачить, а вирішують це за неї, то й тих, що свідомо зважаться на такий важливий крок, як свячення, буде щораз менше. Звичайно, часом молодого нововисвяченого єрея запитують про його бажання, очікуючи від нього лиш одної відповіді: «Як ви благословите». Натомість для сучасної людини така ситуація стає травмувальною, тому нерозуміння себе в Церкві, а разом із тим питання свячень відсувається на дальшу перспективу.
Отже, відсутність діалогу й відкритості руйнує стосунки довіри та порозуміння, які мають бути в Церкві. Однак ця ситуація породжує замкнутість і невпевненість. Це свідчить, що синодальність, яка є важливою рисою нашої Церкви, ще не стала загальною і практичною справою.
Кожна семінарія УГКЦ оригінальна в своєму досвіді та способі організації. Проте цей досвід залишається внутрішньосемінарійним, а максимально стає здобутком однієї митрополії. Ще досі не налагоджений обмін семінаристами між семінаріями бодай на семестр. Це допомогло б познайомитися, побачити іншу спільноту і водночас поділитися дарами. Загалом семінарії могли б утворити мережу, в якій кожна спільнота могла б ділитися дарами, які має, а також за потреби отримувати поради й допомогу. Навіть обмін досвідом був би корисний для кожної семінарії.
І на завершення: українські семінарії мали б із часом довершити визнання своїх дипломів перед Ватиканом і перед Україною. Чому ці два вектори важливі? Ватиканське визнання дипломів показує справді католицький характер семінарії та допомагатиме рости академічно. Також це визнання означає співпрацю з богословським факультетом і водночас покращення якості навчальної програми та обмін викладачами, доступ до бібліотеки факультету. Та й, зрештою, дивно те, що семінарія, декларуючи себе католицькою, не має потвердження від Декастерії освіти та культури. Натомість державне визнання, точніше ліцензування програми й акредитація закладу, потрібні для того, щоби семінарист отримав державний диплом. І якщо ми бажаємо бути присутні у капеланстві: військовому, медичному, пенітенціарному та в школі офіційно, то державний диплом потрібен. Також це допомагає в зростанні авторитету семінарії і, відповідно, Церкви, бо семінарія перестає бути «нелегальною» і видавати дипломи, які є лише гарними папірцями і не мають ваги у державі.
Те, що УГКЦ за 30 років незалежності України відновила, а радше заснувала шість семінарій, які виховують і навчають семінаристів, є добрим знаком. Проте це також означає, що потрібно ще більше працювати й не боятися нових викликів. А вони поставатимуть щодня, проте спільними зусиллями їх можна подолати.
о. Роман Островський
- Див. докладніше: Тетяна Шевченко, Католицькі духовні семінарії, впроваджені єзуїтами у Речі Посполитій часів Контрреформації (середина XVI – середина XVII ст.), в: Труди Київської Духовної Академії, ред. Володимир Савельєв, т. 15, Київ, 2011, с. 269: «До семінарій приймали юнаків, які мали щонайменше дванадцять років, вміли читати і писати та щиро прагнули прийняти свячення. Після церемонії постригу та отримання священицького одягу кандидат мав обов’язок вивчати латинську граматику, церковний спів, церковний календар, Святе Письмо, церковні книги, проповіді, відправу таїнств та обряди. Кандидат у священство мав щодня брати участь у Літургії, щонайменше раз на місяць сповідатись, приймати Причастя за рішенням сповідника, брати участь у церковних службах під час свят. Семінарію мав закінчити кожен, хто бажав стати священиком. Духовенство ж повинно було формувати новий стиль буття католика, його належної поведінки у церкві, вдома, культури релігійної практики. Собор також зобов’язав усе духовенство перебувати у своїй єпархії чи парафії».
- Роман Островський, «Проблема виховання і формації греко-католицького духовенства після Замойського синоду», в Pr. Nowakowski, red., Dziedzictwo Synodu Zamojskiego 1720-2020.Wyzwania i perspektywy, Krakòw, 2021, 195.
- Володимир Радько. 5 днів – 5 семінарій. Форматори Київської та Львівської духовних семінарій знайомилися з французькими семінаріями // РІСУ (risu.ua), 19.ІІІ.2018.
