Доволі болюче сьогодні в Україні питання відноситься до складних церковних справ, а саме, хто і які позиції займає, яке відношення все це має до національної ситуації і який вихід з кризи, бо така заіснувала. Постараюся подати свої спостереження не лише, як я ці речі останньо бачив в Україні, але також як я їх досліджував на протязі довгих-довгих років. Проблема релігії на Україні і релігії в Радянському Союзі мене цікавила також фахово, як політолога; на протязі довшого часу це був предмет моїх досліджень, про що я написав кільканадцять статтей українською і англійською мовами, мав доповіді і брав участь у різних дискусіях. Хотів би я представити цю справу так, як вона зараз виглядає, «сіне іра ет студіо».
На Україні існують тепер три релігійні організації-структури: Російська Православна Церква (тепер під назвою Українська Православна Церква). Це є церква Митр. Філярета в системі Московського патріярхату. Вона була колись цареславною, потім абсолютно опортуністичною і пристосованою до режиму Сталіна-Хрущова-Брежнєва, за що мала упривілейовану позицію серед інших релігійних об’єднань. За останні два роки, коли виринула можливість в Західній Україні відновлення Греко-католицької Церкви, радянський режим всіляко намагався тій Церкві сприяти. Віддав їй закриті досі церкви, допомагав їх реставрувати, зміцнював позицію РПЦ і, що більше, Філярет Денисенко, сам українець, навіть намагався в дечому трохи українізувати цю Церкву, зокрема в Західній Україні. На Великій Україні ця Церква дальше залишається російською. І, на жаль, та Церква не дуже численна на Східній Україні. Там ви їдете 30-40 км. по селах і містах і не бачите церкви. Колись там були чудові церкви, окраса східньоукраїнських пейзажів й історичні пам’ятки; за. радянських часів їх поруйновано, вежі з будинків усунено, а самі будівлі замінили на склади та інше. Окремі історичні пам’ятки, які вдалося зберегти, тут-там ще існують, скажемо, між Києвом і Черніговом, в Козельці, де є дві церкви, одна діюча, а друга як історичний пам’ятник; в Каневі — пам’ятник княжої церковної архітектури (нечинна церква). Поза тим, дальше на східніх областях є міста з понад стотисячним населенням без єдиної православної церкви, в той час, коли на Західній Україні ви зустрічаєте відкриті церкви чи не в кожному селі.
Хоч у певний час їх і тут закривали, але зараз вони в більшості відкриті. Так само побільшили єпископат у тій Церкві на Україні. Тепер є вже 18 єпископів Української (Російської) Православної Церкви на Україні. Варто спитатися, наскільки вона українізована. Вже раніше появлявся в Києві журнал «Православний Вісник» українською мовою. Видано молитовники, а тепер «Новий Заповіт» українською мовою. Проте, з огляду потреб релігійної літератури, це краплина в морі. В принципі, вживаються синодальні видання служебників і на Східній Україні в основі мовою Літургії є церковно-слов’янська з російською вимовою, а проповідь виголошують російською мовою.
Під Києвом якось проїжджали ми попри одну церкву увечері. Побачивши, що двері відкриті, ми зайшли до церкви. Всередині церква прекрасна. Служиться вечірня, може з двісті людей у церкві, на 90 процентів жінки, чудово співають хором. Але вся відправа ведеться російською вимовою. Те саме в соборі св. Володимира в Києві. Великий прекрасний собор. Туди я часто заходив і серед тижня. Собор відкритий цілий день. Людей чимало, дехто засвічує свічки, інші моляться, інші оглядають, як туристи. Там продають свічки, іконки, літературу. Ніби появилася нова газета «Вестник Украинской Православной Церкви». Давно заповіли, що це має бути тижневик українською і російською мовами. Хотів придбати цю газету, але завжди мені казали, що її нема. У вітрині вивішено перше число російською мовою.
Варто згадати ще один епізод з цього самого собору в Києві. Володимирський собор, осідок Філярета, це твердиня москвофільства і російськости на Україні. Сюди в більшості приходять росіяни, хоч є і наші українці. Людей доволі багато навіть в будень. На празник Святого Юрія служив вікарій єпископ Йонафан, сам росіянин. Філярет перебував тоді в Заґорську як містоблюститель померлого Патріярха Пімена. Цей єпископ служив і виголосив російською мовою таку скандальну шовіністичну проповідь, що аж було прикро, що це в християнській церкві. Він говорив, що сьогодні, в день св. Юрія, нам треба озброїтися в зброю Великомученика проти ворогів наших, що в овечій шкірі ходять між нами, як вовки. А ці вовки «нєкіє» автокефалісти. Всяко наставляв віруючих проти українства, а Церкву на Україні, яка нібито прийняла назву Української Православної Церкви, називав «наша Святая Русская Православная Церковь». Варто згадати, що людей було повно, в тому й уніформованих солдат, молоді, старших. Слід нам зрозуміти, що в СССР люди різних категорій горнуться до Церкви, одні з цікавости, інші з духової порожнечі, шукаючи за якимось глибшим сенсом життя.
В Західній Україні Російська Православна Церква такою не могла бути. Там її керівництво зробило крок назад. Там ця Церква зберегла свій український характер, а саме багато зразків галицького обряду, вимова церковно-слов’янської мови — українська, пісні ті самі, як були, великодні, страсні і т.д. Ми були там на відправах Страстного тижня в різних церквах. Правили на подвір’ї собору св. Юра, бо сам собор був закритий. Мова про богослуження цієї церкви, яка є під Філяретом. Служив єпископ Іриней з священиками, були навіть монахи з Почаєва. Було досить людей, не скажу, що багато, але людей було, що не можна ігнорувати. Греко-католики казали, що це були люди, привезені з різних сіл, що було годі перевірити. Але цілком певно, що між ними були й львів’яни, співали гарно, зокрема жінки, страсних галицьких пісень. Православні монахи з Почаєва, відомий осередок русофільства, у Львові говорили по-українському. Але всім відомо, що ця Церква служила режимові і московському патріярхатові та з національного боку не є надійною.
У зв’язку з тим, у Західній Україні люди, які себе уважають православними і з різних причин, і священики, і вірні рішили залишитися такими, зробили крок, який мало хто очікував. Вони відвернулися від російського православ’я і звернулися до автокефалії. Тоді, як одні переходили до Греко-католицької Церкви, частина парафій, священиків і вірних, залишаючися православними, проголошували, що переходять на автокефалію. В тих умовах зірвав з РПЦ Владика Йоан Боднарчук, хоча фактично відновителем автокефалії в Галичині був о. Василь Ярема. Це є колишній греко-католицький священик, вже в поважному віці, з нормальною богословською освітою і, наскільки можна судити з одного інтерв’ю, розважний; він висував серйозні причини свого кроку. За ним пішло чимало священиків, середнього і молодшого віку; це люди, які вже здобули освіту в православних семінаріях і академіях Ленінграду, Одеси, Москви. Вони здебільшого одружені, які вже мають певне становище й забезпечення в добрих парафіях. Наші люди жертвенні, священикам живеться непогано. І релігійні переконання, і особиста настанова до релігії, яку вони вже не сприйняли особисто, бо були дітьми в час ліквідації Греко-католицької Церкви або вже й родилися у новій вірі, і соціальні мотиви привели до того, що вони заявилися за Православною Автокефальною Церквою.
Деяка частина священиків рішилися повернутися до Греко-католицької Церкви. Вибір в одному і другому випадку був вільний. І тут примусу ніхто не міг стосувати, бо обидві Церкви були і ще є у відносно безправному становищі. Якщо священик рішив перейти до Греко-католицької Церкви, порадився з «двадцяткою» чи з більшістю вірних, звичайно, вже не було великого опору. Як священик заявив, що церква переходить, кілька там могло лишитися невдоволених. Як вже рішали, що залишаються православними, то ще стояло питання — із Філяретом і Москвою чи пристають до новоутвореної УПЦ. Прихильники автокефалії ведуть релігійну пропаганду з національних позицій: нам нарешті треба прийняти віру предків, відновити нашу козацьку національну Церкву. Багато з колишніх греко-католиків це послухало. Ми знаємо, що 45 років проминуло, і теперішня зріла генерація — це люди, які охрестилися в православній Церкві і які до того православ’я призвичаїлися. Яка для них різниця між Греко-католицькою і галицькою Православною Церквами? Майже ніяка. В переповнених церквах Галичини ті самі співи, ті самі піснопіння, українська мова, храми чудово прикрашені вишивками. Спочатку, поки Церква була, так би мовити, режимна, то патріотичним елементам було незручно, бо там не було синьо-жовтих прапорів. Але сьогодні в Автокефальній Церкві синьо-жовті прапори і автокефалісти Галичини, так само, як і РУХ, ідуть разом, хоч УАПЦ має претензії до РУХ-у, що він більше заступається за греко-католиків.
Отже, сьогодні ми маємо ситуацію, що існує в Галичині УАПЦ із своїми сімома єпископами, яких швидко висвячено, а як вже відомо, що собор тієї Церкви в Києві вирішив створити Патріярхат і обрав Блаженнішого Митрополита Мстислава Києво-Галицьким Патріярхом. Які будуть дальші канонічні і політичні кроки щодо залеґалізування Патріярхії, важко сказати; чи буде спільний собор Церкви в Україні і в діяспорі, як і коли відбудеться інтронізація Патріярха, чи то залишиться лиш одностороннім актом, як це було з оголошенням, яке українці-католики зробили в Римі в 1975 p., це ще ми не знаємо.
Зараз виглядає, що українська автокефалія стала на принципі патріярхату. Про це стало відомо в розмовах із деякими священиками, з якими я говорив у Галичині. Виглядало, що ідеалом для них є національний Патріярхат «без Риму і без Москви» і такий виклик вони кидали греко-католикам. Мовляв, сьогодні ми є першими, вчинили історичний крок, а ви, греко-католики, які хотіли патріярхату й не хотіли, вже не можете монополізувати свою національну вищість…
В час нашого перебування в Києві ми були свідками великої маніфестації Української Автокефальної Православної Церкви. Особисто я був захоплений організованістю, участю, служінням і настроями. Але це не була Київська Автокефалія. Організаторами й учасниками маніфестації були, в принципі, галичани, що хотіли звернути на себе увагу, бо про них думалося, що вони не є існуючим фактором. їх приїхало біля восьми тисяч різними засобами комунікації; вони взяли участь і провели дуже зорганізовано цей акт-поминки ліквідації УАПЦ Митр. Липківського і вшанування жертв процесу СВУ. Взяло участь сімдесят священиків, три єпископи, чудово відправили Богослуження на Володимирській Гірці, що тривало біля трьох-чотирьох годин, а потім проведено процесію, яка хоч не була санкціонована, все таки відбулася без всяких інцидентів. Церковно-національний хід з хоругвами і національними прапорами дійшов до Софійської площі, і там відбулося жалобне зібрання. Це була ініціятива насамперед галицьких автокефально-православних. Автокефалістів на Великій Україні є дуже мало. Діють два священики в Києві і поза Києвом. Є окремі зародки-ядра православних автокефальних громад в Дніпропетровському, Миколаєві й деінде, але нема священиків. Організована УАЦП існує в Галичині. Не хочу оперувати цифрами. Мені видається, що є між 200-300 священиків із парафіями, які прийняли автокефалію. Православні кола подають дещо вищі цифри, вдвічі стільки. Але вони, на жаль, не вибираються на Схід України. Це зрозуміло, чому. Священики УАПЦ жонаті; в Галичині забезпечена їм екзистенція. їхати на Велику Україну може нежонатий священик, без дітей, який може хоч де перебути. Відомо, які є легальні умови пересування в Радянському Союзі. Вас мусять офіційно приписати, треба мати квартиру і т.д. Владика Володимир Романюк, тепер з титулом Владики Ужгородського і Хустського на Закарпатті, не має там ні однієї парафії. А туди треба їхати і контактуватися з патріотично наставленими священиками. Мені казав, що його місійним тереном є Велика Україна, але він живе в Косові.
Сучасний стан УКЦ назагал відомий. Вона має тепер сім єпископів в Галичині, трьох на Закарпатті. Між греко-католиками в Україні існують різні течії: одні більш проримські чи прозахідні, інші просхідні. Митрополит Стернюк і його ближче оточення, єп. Филимон і єп. Юліян належать до східньої орієнтації. Як ви берете участь у відправах у Преображенській церкві, маєте уяву, що ви в соборі Святої Софії в Римі. Владики Дмитерко і Василик є більше західньої і такими є багато з колишніх підпільних священиків. Єп. Василик навіть зовнішньо одягом робить враження римо-католицького архиєрея; в міжконфесійних поглядах — ригорозний щодо православних — безкомпромісово наставлений.
Також чин Василіян, очевидно західньої орієнтації, має поважну групу священиків і братів. Тепер вже відомо точно, скільки вони нараховують. Усіх біля 110, в тому числі коло 60 священиків, а решта брати і новики. Діють редемптористи та студити (монаші спільноти східньої орієнтації). Існує цілий ряд жіночих згромаджень. Головною силою Греко-католицької Церкви в Галичині чи в Західній Україні є монаші чини; це люди, які повністю так чи інакше працюють для Церкви. Цього не можна очікувати від одружених священиків. Світські священики також є, але вони із дуже старих або з тих, що перейшли із православ’я. Велика більшість має проблему з духовною освітою — одні набули якусь освіту приватно, наприклад, від старшого священика, а інші недостатню освіту в православних російських семінаріях. На цю ситуацію браку належної богословської освіти всі жаліються.
Це саме у православних церквах. Один з Владик має десь понад 60 священиків, в тому одна третина у похилому віці, які вже не можуть займатися місійною працею. В тій області Закарпаття творення греко-католицьких парафій сповільнене прямо через брак священиків. Ситуація не є блискучою, але існує глибока віра і бажання ту Церкву відновити. Українські політичні кола підтримують більше греко-католиків не тому, щоб дискримінувати православних, тільки вони доцінюють факт 45-річного переслідування УКЦ і те, що їй зроблено величезну кривду. Більшість рухівців думає, що церкви, де є більшість греко-католиків, повинні бути віддані їм. На тлі боротьби за церкви і приміщення виникла боротьба, про яку нам відомо, на жаль, не завжди об’єктивно. Вона, на щастя, не мала таких розмірів і ексцесів, як тут і там говорять про якісь бійки, смертні жертви, майже релігійну війну.
На еміграції ці речі переборщується з обидвох сторін. Це все треба б перевірити. Як виходило з розмов із різними людьми, конфронтація ведеться полемікою, на жаль, на низькому рівні. Як це проходить принайменше на Львівському терені, ілюстративним було явище перед собором св. Юра в час перед святами. Обидві сторони поводилися досить цивілізовано. На протязі кількох днів перед собором були дві групи, одні служили (офіційна православна церква), інші маніфестували за відкриття собору св. Юра. Між ними хлопці із СНУМ-у із синьо-жовтими пов’язками, як порядкова служба, щоб не довести до конфронтації. А міліція аж за огорожею. Але все було в порядку. Одні співали собі на горі, а другі вдолині. Одні робили демонстрацію, один громадянин вже кілька днів голодував за Греко-католицьку Церкву, а інший (священик) вияснював своє. Але за три-чотири дні страсних і великодніх богослужень не було ніякої сутички. Всі церкви у Львові були повні. В Преображенській церкві відправи йшли з трьома єпископами; від Великої П’ятниці до другого чи третього дня Великодня повно народу. Успенська церква, автокефальна православна, теж повна. Та й інші церкви, Петра і Павла, П’ятницька, Миколая й інші також повні. До речі, о. П. Ярема і його помічники продавали в Києві картки для будови катедрального собору у Львові.
Три, фактично чотири, церкви у Львові є греко-католицькі, три автокефальні і дві в руках т.зв. Руської Православної Церкви. А за собор св. Юра, як відомо, тепер йде боротьба. (Вже передано УКЦеркві — Редакція). Треба собі усвідомити, що нелегка справа тих віровизнань, але і не безнадійна. Маю враження, що ми іноді їх перебільшуємо. Релігійна боротьба не належить до найшляхетніших, і український народ вже не одну пережив, але їх не можна розв’язати за однією формулою і накиненою розв’язкою в користь одних або других. Світські кола намагаються впливати, щоб до цього не дійшло. Проте, обопільно ведеться невластива пропаганда, і про це треба дуже щиро говорити. Православні закидають католикам, що акція за регабілітацію УКЦеркви — це польська затія, мовляв, хочуть нас польонізувати. Ось вже Ярузельський приїжджав до Львова, поляки готуються повертатись до Галичини, і т.д., а дорога до цього йде через Греко-католицьку Церкву.
Уважаю, що такої історичної нісенітниці прямо собі годі уявити. Якщо хтось в Галичині був і твердо стояв за національні права, в тому і проти поляків, то це Греко-католицька Церква. І не можна говорити, що Шептицький був «винятком», бо всі з нас знають історію Галичини і Західньої України, де ціла Церква твердо постояла в обороні національної самобутности. А з другого боку, мені видаються дуже невластивими закиди автокефальникам, що їх ініціятива творення в Галичині УАПЦ — це інспірація КҐБ. Я такі закиди чув. Думаю, що це не відповідає правді.
Хто автокефальник? На мою думку, це люди, які щиро хочуть бути православними й знайти своє оформлення в Українській Автокефальній Православній Церкві, а не в режимовій православній. Ці переборщення, а особливо у версії, яку чуєте від простолюддя, які трошки начиталися якоїсь літератури, католицької чи православної (в тому із російських джерел), доходять до абсурду. Автокефальники на Україні, зокрема Галицькій Україні, не є ані агентами, ані чужою інспірацією. Ці явища породили складні умови наших часів. Що КҐБ може розігравати ці суперечки між одними і другими, то інша річ. Якщо більше мутної води, то ясно, що там буде намагатися влада накидати свою волю і компромітувати не лише обидві українські Церкви, але й релігію взагалі. Мовляв, релігійним фанатикам треба комуністичних посередників, арбітрів. Думаю, що скоріше чи пізніше (було б краще, якби скоріше) дійде до якогось розумного замирення на підставі таких принципів:
- Приналежність до Церкви — це є справа сумління, і кожний вирішує сам за себе;
- Українськими Церквами, з національного погляду й історично, є і Греко-католицька, і Українська Православна, але не та сьогодні псевдо-українська, яка ще продовжує російську традицію (екзархат Московської патріярхії);
- Кожна церковна спільнота має право на свою діяльність на усій території України, як також може оформитися у таку канонічну структуру, яка їм відповідає. Не було властивим, що деякі православні кола відкидали ідею українського католицького патріярхату, як і сьогодні греко-католики тут і там не мають підстав оспорювати у творенні Патріярхату УАПЦ;
- Боротьба між Церквами шкідлива, а з погляду християнської моралі неетична, бо ж християнська релігія вчить толеранції і взаємної пошани, людської гідности, свободи одиниці;
- Вона шкодить національному добру і сучасним інтересам України. Коли сьогодні є шанси добитися важливих політичних досягнень, не сміємо відкривати цього зайвого конфлікту, який нас послаблює.
Це усвідомлюють собі вже деякі священики і єпископи, але далеко не всі. Більше свідомими цього є світські кола. На жаль, видається, що священики готові менше зробити, як світські люди. Священики з обидвох, чи і з трьох боків тут прямо зацікавлені власними безпосередніми інтересами. Тому думаю про вирішальний третій чинник. Маю на увазі людей з РУХ-у, з теперішньої демократично вибраної місцевої влади, які повинні б піднестися понад свої особисті симпатії чи антипатії і діяти в ім’я спільного добра. Ці люди, насамперед, є справді відповідальними національними діячами. Якщо вони щось скажуть, як вони порадять і схочуть бути посередниками та запросять зацікавлених до спільної розмови, то це би допомогло. Також допомогла б діяспора, католицька і православна ієрархії, якщо зуміють піднестися понад часткові інтереси. Але здається, що в діяспорі немає зусилля позитивно впливати на розв’язку, справу залишено невтрально: нехай там все те вариться. Воно завжди вивариться, бо час є найкращим лікарем, але воно може нас коштувати забагато.
Цю болючу у нас тепер справу я намагався представити імпресіоністично, але дуже конкретно і подекуди може разючо. Може, воно не було повним і об’єктивним, бо не все ми ще знаємо. Але одного мені годі закинути, що ці речі представляв я, завиваючи їх у папірці. Навіть до такого контроверсійного і сенситивного питання, як релігійний конфлікт, слід підходити дещо холодно і більше з розумом, аніж з перечуленими емоціями чи з погляду вже віджилих догм. Українська громада в діяспорі, хоч релігійно поділена, але на протязі довшого часу знайшла релігійний мир, співіснування, а часто й конструктивну співпрацю. Цього бажаємо й нашим землякам в Україні. Якщо можемо (а я таки думаю, що можемо, і то в значній мірі!) допомогти нашим землякам і одновірцям знайти спільну мову, дійти до розумного виходу із сліпого кута, створити справжню християнську атмосферу й розрізняти великі речі від малих у наших змаганях до кращої долі нашої ще далеко не вільної і незалежної України, в тому дусі діяти та впливати на Україну, то ми б з честю виконали наш емігрантський національний і християнський обов’язок.
