Так можна назвати книжку під назвою: «Документи до історії Української Греко-Католицької Церкви у Польщі у 1947-1960 роках», яка з’явилась у першій половині 1966-р. Упорядником книжки є Лаба Василь Павлович. Та цінна праця з’явилась завдяки фінансовим засобам інж. Ірини Кашубинської та Стефанії Цегельської, у видавництві «Каменяр» у Львові. Книжка має 312 сторін, яка включає резюме в українській, англійській і німецькій мовах, яке належить д-рові Альбертові Кіпі. Чомусь його імени не подано під надрукованими резюме, як також немає його імени у змісті, є тільки згадка у слові «Від упорядника». Є поданий список маловживаних слів, термінів та діялектів, як також надруковано поіменний список.
Слід підкреслити, що це справді унікальна праця, яку належить зарахувати до епістоляральної літератури, бо вона в, основному, і виключна, складається з листів і відповідей на листи. Це листи відомого українського священика о. мітрата Мирослава Ріпецького, які він писав у справі Української Католицької Церкви у Польщі до польської католицької ієрархії, до офіційних урядових комуністичних чинників, як також до поодиноких священиків. Отже, у них ідеться про долю нашої УКЦеркви у Польщі після закінчення Другої світової війни.
Відомо, що Перемишельську Епархію УКЦеркви після Другої світової війни було ліквідовано, а Владику Йосафата Коциловського польська комуністична влада передала більшовикам, який в ув’язненні загинув. Отже, ні більше, ні менше осередок УКЦеркви у після воєнній Польщі був знищений.
Всім було відомо, що більшовицька система ставиться неприхильно, а можна з певністю сказати ворожо до релігії, зокрема католицької. Під тим оглядом на передовій лінії була УКЦерква, яка в рамках Радянського Союзу була ліквідована і примусово влучена до московської Російської Церкви. Отже, не могла вона існувати в сателітній Польщі. Здавалось, що в такій скрутній ситуації, не дивлячись на національні антагонізми між українцями й поляками, що польська ієрархія на чолі з тодішним Примасом Польщі, а пізніше його наслідником Примасом Вишинським і священики підуть на зустріч своїй Сестрі-Церкві та допоможуть тим священикам УКЦеркви, що залишились на теренах Польщі. Так нормально з християнського боку повинно було бути, але, на жаль, дійсність була іншою. Власне, ця болюча дійсність є представлена у названій праці, листами о. мітрата Мирослава Ріпецького; о. Василя Гриника, о. Степана Дзюбини, о. Петра Гардибали і офіційних відповідей урядових чинників.
Відома «акція Вісла» мала за завдання переселити українське населення з південної Польщі на т.зв. «відзискані землі». Це була дуже болюча акція, яку пережили українці в Польщі. У млин «акція Вісла» попав також о. Мирослав Ріпецький, якого було виселено з Грубешівського повіту і поселили його у повіті Єлк. Слід підкреслити, що о. М. Ріпецький належав до відданих і завзятих українських священиків. Тому зразу почав організувати українське релігійно-церковне життя. Коли о. Ріпецький прибув, у перше, на авдієнцію до Апостольського Адміністратора в Ольштині, то він йому сказав, що українці католицькі виселенці, яких начисляється біля 55 тисяч, які оселились у Вармінській Дієцезії повинні «розчинитись у місцевому середовищі», та українські католицькі священики не можуть відправляти Служби Божої у греко-католицькому обряді. Отцеві М. Ріпецькому поручив відбути перевишколення у латинському обряді і обняти латинську парафію, але з заввагою, щоб їмость, себто дружина о. Ріпецького, жила собі окремо. Отець Ріпецький все це уважно вислухав, але рішучо діяв по свойому. Тут тільки подано зразок маленької канви, на якій треба було організувати, творити українське церковне життя нашої Церкви. Отець Ріпецький побачив, що це не прийдеться так легко, але незалежно він взявся організувати українське церковне життя у місцевості Хшанові, організуючи каплицю для відправлення Служб Божих у греко-католицькому обряді.
Для характеристики варто навести листа о. Віктора Жука, що був колись парохом в Жужелі і Цеблові, до о. М. Ріпецького, у якому відгукується на спроби о. Ріпецького зберегти наш обряд. Ось уривки листа:
«Цікавий він (розуміється лист Ріпецького), але ще цікавіше як усе закінчиться, чия візьме верх. Від усього серця бажаю Тобі успіхів…».
«Я, на жаль, мусив капітулювати, хоч вже просив Бога о ласку, щоб не мусив натягати чужої шкури на себе. Видно, що Бог мав інші пляни стосовно мене, бо вже від 4.11.1947 р. авансував на латинського вікарія. Може воно і не зле сталося — пізнав і далі пізнаю сусідний обряд, приглядаючись до всього і що дня набираю більшої пошани і любові до свого рідного обряду. Хоч не раз, бувало, з не дуже великим пієтизмом ставився до деяких обрядів нашого богослуження. Тепер, порівнюючи передусім обидві Служби Божі, пізнаю колосальну різницю. Яка велич, яка краса, яка поезія і фантазія у нас — а тут, усе вирахувано на міліметри…». «На навчання ходив (розумій латинського обряду — М. Г.) разом з Стахом до одного катедрального каноніка-прелата, дійсно світлої людини. У нього багато навчився та про не одне наговорився. Він сам вихований у Російській імперії та із захопленням розповідав про наш обряд. Прелат визнав, що східний обряд стоїть ціле небо вище. Отже, у нього вчилися ми і одночасно відправляти у своєму обряді у приватній каплиці єзуїтів».
«Ординарій Люблінський (Стефан Вишинський) також світла людина, хоч дуже незлюблений своїм кліром, спочатку теж дуже прихильно поставився до нас і підібрав нам дійсно відповідні місця та побажав якнайскоріше повернутись у свої сторони.
На прощання сказав: «Я знаю, що значить бути на еміграції, бо я п’ять років переховувався і тому входжу у ваше становище. Прошу в мені бачити приятеля, а не настоятеля. Найменшу дрібницю, яка несподобалася, прошу донести мені, а я буду старатись допомогти вам перенести цей страшний час».
«Я, — дальше пише о. В. Жук, — є латинським священиком лише ззовні, для людей, а всередині залишився східняком…».
Чи мало наших священиків у тих обставинах були примушені стати біритуалістами?
З листів і документів випливає, що на початку, після воєнних років, можна було знайти більше зрозуміння серед урядових польських чинників, як серед польського духовенства. Отець Ріпецький активно діяв у ним збудованій каплиці в Хшанові, з якої урядові чинники намагались його викинути, але після тяжких трудів удалося каплицю врятувати і о. М. Ріпецький дальше продовжував безперебійно свою місійну працю. У 1952 році Примас Польщі Архиєпископ Стефан Вишинський надав станиці о. Ріпецького статусу «каплиці» і призначив о. М. Ріпецького «ректором» з правом відправляти св. Літургію в греко-католицькому обряді, проповідувати, сповідати і причащати, але заборонив давати шлюби без згоди польського пароха. Власне, на цьому тлі був конфлікт між о. Ріпецьким і Архиєпископом С. Вишинським. На жаль, у даному випадку о. М. Ріпецький перебрав мірку і це шкодило не тільки йому особисто, але, в загальному, нашій Церкві у Польщі. До речі, о. В. Гриник не однократно звертав увагу о. М. Ріпецькому, але це не мало для нього значення. Без сумніву, що в тому випадку Кардинал Вишинський виявився терпеливим, бо мав право законно суспендувати о. Ріпецького, чого він не зробив.
Немає людини без гріха і мав їх о. мітрат Мирослав Ріпецький, але без його великої й наполегливої праці, а також о. мітрата Василя Гриника та о. мітрата Стефана Дзюбини доля нашої Церкви у Польщі була б далеко гіршою, а так вона вижила, задержавши своє східньо-християнське й українсько-національне обличчя. Книжка читається з великим інтересом. Це справді незаперечні документи часу нашої Української Католицької Церкви.
Належить подяка і признання ініціяторам і видавцям цієї унікальної праці, за яку будуть також вдячні майбутні історики й дослідники історії Української Католицької Церкви у Польщі після Другої світової війни.
Микола Галів
