Таке питання християнської любови ставить державна Російська Православна Церква, а точніше її ієрархія та священики до Української Католицької Церкви, що стала легалізована наприкінці минулого, 1989 року у Радянському Союзі. Звичайно, зовсім правильно поставлене питання. Цього питання не можна не чути і не можна його обходити, а тим більше, коли ж ідеться про Церкву і церковні інституції. Бо ж знаємо, що на Божій Заповіді Любови спирається неподільна Христова Церква. Отже, незаперечною істиною є, що Ісус Христос з любови до нас, людей, дав себе розіп’яти на хресті-дереві. Отже, ні більше, ні менше, любов є основою основ Христової Церкви, тому про неї слід все пам’ятати і згідно з любов’ю поступати. Під тим оглядом не може бути найменшого сумніву. Але її, любови, не можна вживати тільки тоді, коли вона нам потрібна, коли вона нам вигідна, але вона, ця християнська любов, повинна бути навіть тоді, коли вона є непопулярною і з різних мотивів нам невигідна, іншими словами, повинна бути все.
Треба радіти, що Московська патріярхія нарешті побачила ось цю християнську любов і до неї звертається, щоб вона була застосована супроти Російської Православної Церкви на західніх землях України українцями-католиками. Звичайно, від цієї християнської любови не може ніхто відмовитись, бо Господь казав любити навіть свого ворога, вашого гнобителя, а в нашому конкретному випадку окупанта наших українських католицьких церков. Прикро, що це звернення до християнської любови стало актуальним для ієрархії і священиків державної Російської Православної Церкви щойно після того, коли Українську Католицьку Церкву, яку в 1946 році було поставлено поза буквою закону, легалізовано і приходиться їй повернути пограбовані у той час Божі храми.
Тоді, коли Українську Католицьку Церкву на т.зв. львівському «соборі» поставлено поза буквою закону, а священиків і вірних насильно, терором загнано до російсько-православних кошар, а тих, що відмовились іти до російсько-православних кошар, владик і священиків і вірних загнали до тюрем і на заслання далекої півночі. На жаль, від російсько-православних християн, а зокрема ієрархії, ми не чули співчуття, ні заклику, ні вияву християнської любови. В той час московський патріярх Алексій писав протилежне до християнської любови: «Господь явно благословив зброю тих, хто піднявся проти Гітлера і фашизму на захист волі, миру та щастя людськости… А до чого закликав вас небіжчик, митрополит Андрей Шептицький та його найближчі спільники? Вони кликали під ярмо Гітлера, вони вчили вас схиляти голови перед ним. А куди й тепер веде нас Ватикан, закликаючи у різдвяному та новорічному посланнях папи доброзичливо ставитися до всіх носіїв фашизму, поставитися милосердно до Гітлера, цього найбільшого злочинця, яких тільки знала історія…». Скільки тут наявної брехні і скільки тут протилежносте до християнської любови! Але в продовженні московський патріярх Алексій закликає українських католиків до бунту проти Апостольської Столиці, ось його слова: «… порвіть, розторгніть вузи з Ватиканом, який веде вас у темряву, у духову загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти всієї вільної людськости, хоче вас поставити спиною до всього світу…». Це є вияв найбільшої ненависти і брехні.
Ми не чули в той час, коли нашу Українську Католицьку Церкву розпинав найбільший злочинець світу із своїм тодішнім НКВД, при чому докладала своїх рук і Російська Православна Церква, заклику до християнської любови. Ми не чули і після того, коли храми були замінені на музеї, різні склади-магазини, російсько-православні кошари, як також не чули заклику до християнської любови, коли наші вірні на чолі із своїми владиками і священиками демонстрували і голодували у Москві. Ніхто з Московської патріярхії не приніс спрагненим і голодуючим у Москві склянку води чи шматок хліба. До цього мали більше зрозуміння і співчуття невіруючі, а звичайні люди, що не мали жодного пов’язання з російською Церквою.
На жаль, до цієї Церкви, що в 1946 році застосовано драконівські методи — тотального терору і знищення з боку держави і при чималій допомозі російської Церкви, зокрема її ієрархії, не було жодного, найменшого зрозуміння.
Сьогоднішня регабілітація Української Католицької Церкви не має канонічний, але суто політичний характер. Пригляньмось, що діється сьогодні навколо цієї політичної регабілітації Української Католицької Церкви. У зв’язку з легалізацією прийшлось Українській Церкві повертати їхні храми, їхнє майно, що було пограбоване. Вірні самі, без жодного тиску, на що ми вже у попередньому числі нашого журнала звертали увагу, без жодного насильства перебрали свої церкви. Вірні разом з священиками заявляли свій перехід на лоно віри своїх батьків, себто до Української Католицької Церкви. З приводу цього російська православна ієрархія почала кричати, що, мовляв, діється насильство, відбувається кровопролиття, яке чинять українці-католики. Про те говорили найвищі російські достойники, а разом з тим у той самий унісон заговорила вся режимова преса. Про це писали і заявляли у телефонічних інтерв’ю і на сторінках преси уповноважений по справам релігії і культів при Раді Міністрів Української РСР А. Н. Колесник, писав, про те пишуть засоби масової інформації: «Правда», «Известия», «Литературная Россия», «Радянська Україна», «Правда Украины», центральне телебачення, радіо й інші. Цілий потік тієї ж самої невірної інформації. В тому самому дусі говорить російська православна ієрархія. Ось на партійному з’їзді Верховної Ради СРСР народній депутат, митрополит Ленінградський Пітірім дорікав владі за нібито їх нерішучість й зовсім просто закликав режим до застосування репресивних заходів по відношенні до греко-католиків у Західній Україні. У газеті «Вільна Україна», що з’являється у Львові, за 21 грудня 1989 р. було надруковане звідомлення про «Заяву Священного синоду православної Церкви», у якій написано:
«Священний синод Православної Церкви розповсюдив заяву у зв’язку з протиправними діями представників так званого Комітету «по захисту Української Католицької Церкви», деяких діячів «Українського народнього руху за перебудову» і католиків східнього обряду (уніятів) проти православних віруючих у західніх областях України. У заяві звертається увага на ряд насильственних і злочинних актів, які порушують мирне життя людей, штучно розпалюють ворожнечу і ненависть між православними і католиками. Відбувається захоплення храмів у православної общини і опоганення їх святинь. Духовенство і віруючі насильно виганяється і позбавляється можливости молитись відповідно до православної віри і церковних правил».
Скільки в цьому інсинуацій, скільки брехні! Ми знаємо, що під час першої зустрічі ватиканської делегації з московськими представниками православної Церкви наші владики з України запротестували проти таких інсинуацій і брехні й вимагали дати на це докази, і представники Московської патріярхії сказали, що вони впали жертвою непоінформованости, бо доказів не мали. На жаль, потік цих інсинуацій дальше безперебійно продовжується. Звичайно, вони свідомі того, що знайдуться такі, що зловляться на брехню, і їм повірять.
Цікаво, що російсько-православні уболівальники забули, як жорстоко розправився найбільший злочинець світу Сталін, знищуючи нашу Українську Католицьку Церкву при допомозі таки Російської Православної Церкви, бажають з тієї спадщини кровожадного Сталіна користати? Це мав би бути вияв християнскої любови? Але ж ми також знаємо з Христового вчення, що заподіяну кривду належало б направити. Гадаю, що сьогодні УКЦерква має право вимагати від радянського уряду і від Російської Православної Церкви певного відшкодування за вживане майно, за знищені храми, за пограбовані історичні церковні ціннощі і за ці незлічимі жертви наших владик, священиків, монахів і монахинь та віруючих, що загинули за Українську Католицьку Церкву на засланні. Також дати відшкодування тим, що повернулись із заслання з підірваним здоров’ям. Якщо ми говоримо про любов, то вона не може бути одностороння. Російська Православна Церква повинна б сама себе запитати, скільки вона допомогла і служила своїми приміщеннями УКЦеркві, яка, скриваючись, Богу служила по лісах, цвинтарях? Скільком гоненим і переслідуваним служила своєю допомогою, дала їм притулок… І трохи дивно, коли приходиться читати у «Радянській У країні» за 31 березня 1990 р. рядки, підписані духовенством і віруючими Української Православної Церкви (щойно створеної, бо до останніх днів найбільший русифікатор після Щербицького, митрополит Філарет заперечував, що такої немає), де читаємо: «Ми приносимо до Вас не папір, а сльози і біль сотень тисяч православних співвітчизників». Звичайно сльози все викликають співчуття, але чи справді у духовенства і віруючих, за якими стоїть «всемогуче» КҐБ, може статись якась кривда. Ось о. Зеленюка, Івана Геля і автоводія побили і чи не з тих кіл, що приносять «не папір, а сльози»?
Ось знову у правовій газеті «Радянська Україна» за 23 лютого 1990 року написав листа до редакції вже нами згадуваний митрополит Філарет під заголовком: «Люди, будьте обережні!», у якому Філарет жалується, що відомий письменник-поет, голова Народнього Руху за перебудову Іван Драч назвав «Руську Православну Церкву… шовіністичною, нейтралістською» і говорить, нібито вона проводить «лінію ножів» і що саме з цих міркувань РУХ, «Меморіял», «Зелений світ», єврейські товариства і навіть партійні органи мусять пильно стежити за Православною Церквою, щоб, як я зрозумів Івана Федоровича, уникнути у майбутньому війни між самими українцями». Треба підкреслити, що І. Драч написав святу правду, до речі, Російська Православна Церква все була реакційною, вона все була знаряддям державних чинників і їй не ішлось про християнську любов, але політичні цілі — панувати. І сьогодні Російська Православна Церква і з нею штучно народжена з політичних мотивів Українська Православна Церква бажає тільки ховатись за християнську любов, бо якщо справді їм ідеться про християнську любов, то вони повинні б її виявити до своєї посестри Української Автокефальної Православної Церкви, а вони вдають, що її немає, що вона не існує і т.д. Зрештою, вони ще не так давно говорили і про Українську Католицьку Церкву, до речі, вони, себто російська ієрархія, з т.зв. митрополитом київським Філаретом не називають «Українська Католицька Церква», тільки «католицька церква східнього обряду». Хіба ж це не образливо для визнавців і віруючих цієї Церкви? Хіба ж це вияв християнської любови? Не тільки сталінський режим був гнобителем Української Католицької Церкви, але і Російська Православна Церква, яка звертається до християнської любови, повинна засудити псевдо «собор» з 1946 року і його офіційно анулювати, чого правильно вимагав під час переговорів Владика В. Стернюк. Як це станеться, це буде справді вияв доброї волі, тоді не тільки Господь, але і віруючі УКЦеркви простять гріха. Не забуваймо» що на протязі всієї історії Російська Православна Церква спиралась на силі і насильству і досьогодні від цього не відмовилась, але водночас вона у цьому грісі посуджує нашу Українську Католицьку Церкву.
Все це вищенаписане не є для того, щоб у якійсь мірі заперечити чи відмовити будь-кому християнської любови, але навпаки. Я вказав, що за цими визначальними словами — найбільшою Заповіддю Божою ховаються негідники, але маймо і до них зрозуміння і вияв християнської любови.
Микола Галів
