Чверть століття тому відбулася подія, якої в УГКЦ чекали, але час її звершення був дещо несподі ваним. Повернення глави Церкви в Україну і початок відбудови структур УГКЦ неможливо було до- кладно спланувати і продумати, та завдяки відданій праці багатьох людей фундамент цієї відбудови успішно заклали. Однією з таких осіб був отець-архимандрит Рафаїл Турконяк, якого в 1991 році Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський запросив на посаду віце-канцлера Львівської архиєпархії. У 1995-ому на доручення Патріарха отець Рафаїл організував та очолив Києво-Вишгородський екзар- хат, а з 1996 року був секретарем Блаженнішого Любачівського.
– Отче Рафаїле, переїзд Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського до Львова – що вам найперше зринає у пам’яті?
– Спадає на думку, що це було давно, дуже давно. Фактично я не мав до діла з організацією переїзду, бо був на «Студіоні» настоятелем і займався справами монастиря більше, аніж чимось іншим, оскільки наш архимандрит (Любомир Гузар. – Ред.) був уже тоді в Україні. Я не так, може, організацією займався, як виготовленням усіх текстів, які були потрібні для богослужінь: Служебник святого Василія Великого, Івана Золотоустого і так далі. Потрібно було вставити всі частини так, щоб було якраз на всі празники. Наближався Страсний четвер, треба було постаратися, щоби доставити миро в Україну. Пригадую, як ми цілий день їздили всією околицею в пошуках гарних банок, щоб миро можна було в них перелити, адже його потребували досить багато. В підпіллі отці від глави Церкви мира не мали щойно з переїздом Блаженнішого його отримали. Треба було приготувати всі антимінси (спеціальний плат із зашитими мощами мучеників, який є необхідним для слу- жіння Божественної літургії. – Ред.) та інші церковні речі.
– Можливо, не одна особа з його оточення ставила питання: а чи не занадто скоро? Хто і як, на якій основі визначив ту «повноту часу»?
– Це вирішував сам Блаженніший. Церква вийшла з підпілля, понад те, це вже було після того, як Горбачов відвідав Папу Івана Павла II і пообіцяв дати свободу Церкві. Звісно, Блаженніший теж вагався, їхати чи ні, але прийняв позитивне рішення.
– Чи були якісь дуже конкретні, укладені в список за рівнем важливості церковні завдання, які Блаженніший планував зреалізувати по своєму поверненні, а чи радше це мало бути щойно ознайомлення із ситуацією, а тоді вже якісь конкретні дії?
– Спеціальних планів не було, бо це були часи, коли ніхто не знав, чи Мирослав-Іван залишиться в Україні. Перед тим відбувся перший спільний Синод наших єпископів з діаспори та України, і Папа запропонував їм обрати главу Церкви. Владики цього не зробили. Тому Блаженніший Любачівський формально їхав як глава Церкви, але не знав все-таки, чи залишиться напостійно. Попри все, ми їхали спершу тільки на три місяці і потім мали повернутися назад до Риму.
– А чому так?
– Через факт, що на Синоді главу УГКЦ не вибрали. В тому Синоді брали участь і владики з України, які перейшли підпілля. Папа дав можливість усім разом обрати собі главу Церкви, але вони цього не зробили і знову передали це повноваження Папі. Отже, Блаженніший Любачівський приїжджав спершу фактично тільки задля відвідин. Особисто я мав бути в Україні лише місяць часу.
– В чому була проблема?
– Якщо Йосиф Сліпий був наступником Митрополита Андрея з вибору самого Шептицького, то Мирослава- Івана Любачівського призначив Папа. Тому до червня ми не займалися тут ніякими великими змінами, їздили по парафіях і просто приглядалися до того, що і як відбувається. Коли у червні Папа приїхав до Польщі (Папа Іван Павло II перебував з візитом в Польщі 1 – 9 червня 1991 року. – Ред.), то запросив до себе Блаженнішого і затвердив його вже як главу УГКЦ. Відтоді ми перетворилися з «відвідувачів» на «своїх» і мали взяти на себе роль керівників. Ми не були до цього готові. Довелося цікавитися, як інші Церкви роблять, що можливе, що не можливе. Їздили по єпархіях не тільки наших, а й латинських, щоби приглянутися їхньому досвідові. Також довелося шукати фінанси, аби підняти всю справу відродження Церкви. Було багато роботи…
– А от назагал якими були враження Кир Любачівського від суспільства, що було важким для сприйняття?
– Блаженніший був вражений тим, що це цілком інший світ – світ до якого ми не були готові. Здавалося, що легко все піде, а так не було. Навіть якщо глянути на приклад Східної і Західної Німеччини, вони Дотепер не можуть знайти спільної мови. Мусять змінитися покоління, доки німці матимуть повне порозуміння між собою. Це проблема ментальності, проблема у головах.
Тяжко Кир Мирославу було з «вічними» відвідинами. До нього постійно хтось приходив на аудієнції. В Римі такого не було, а тут його постійно хтось бажав відвідати. Це для нього було важко. Пізніше він вже навіть не мав ніякого бажання йти на якісь засідання.
Блаженніший хотів мати трохи більше спокою, до якого вже звик за ціле життя, адже приїхав в Україну в старшому віці. Приїхав сюди, а тут в його укладі життя все стало догори цапки. До того ж він мав тільки одну кімнату. Не нарікав, досить швидко пристосувався. Любив дуже служити літургії чи тут (йдеться про собор святого Юра у Львові. – Ред.), чи десь їздив по парафіях. Він завжди дивувався з того, як багато людей приходило його вітати. Говорив, що нічого такого не зробив, нічим собі не заслужив такої уваги, а тут всі виходять його вітати. Це його дивувало…
– Чи мав у своєму служінні глави Церкви якісь конкретні пріоритети?
– У перші роки пріоритетом для нього було духовенство, бо тоді воно було нечисленне. Це мали бути добре виховані священики. Це для Кир Любачівського було дуже важливо. Він бачівського було дуже важливо. Він переймався тим, що не всі майбутні душпастирі є на тому духовному чи інтелектуальному рівні, який потрібен, але казав: «Мушу їх висвятити, бо інакше люди будуть без священиків». Переймався їхньою освітою. Дбав, щоб вони вчилися, і вчилися після того, як будуть висвячені.
– Отче Рафаїле, які були відносини з іншими Церквами у той складний час поділу майна, становлення структур?
– Ми з цими всіма справами не мали безпосереднього контакту. Православні не приходили нас відвідувати. З римо-католиками не було багато конфліктів, бо їх не було надто багато, вони не потребували надто багато, вони не потребували всіх своїх львівських храмів назад. А якщо якісь конфлікти й виникали, то погоджувалися через нунція. Тоді це був Антоніо Франко.
Блаженніший Любачівський відвідував і вірних на Закарпатті, в Мукачівській єпархії. Це було ще в перший рік його приїзду в Україну. Ми тоді навіть не дуже мали право таке робити віза не дозволяла. Мусили з КГБ це узгодити. Нам дозволили, сказавши: «Як ви вже всю Україну об’їздили, то їдьте й туди». Зі свого боку, три закарпатські владики при- їздили сюди, брали участь у синодах.
– А як складались відносини зі світською владою?
– Урядовці Кир Мирослава шанували, приходили до нього на всякі великі свята. Блаженніший тоді старався теж повернути квартири у Святоюрському комплексі, бо ми жили в готелі, навіть свої офіси фактично мали там. Лише з часом потроху від войовували решту приміщень. Влада тоді була посткомуністична, нелегко з нею було мати справу. Ми ніколи не могли зрозуміти, чого вони від нас хочуть, чого очікують. А часто вонипросто хотіли хабарів (то ж усюди так було заведено). Особливо якщо йшлося про виділення землі під храм у Києві. Ми запропонували дати гроші, але щоб вони пішли не в чиюсь кишеню, а в казну міста, але чиновники на таке не погодилися.
– То ідея будувати патріарший собор у Києві належала Блаженнішому Любачівському?
– Саме так. Він хотів бачити наш великий храм, достеменно – патріарший собор у Києві. Перший раз нам виділили землю для нього на Львівській площі, але з цього будівництва нічого не вийшло. Пізніше дали ту ділянку, на якій зараз стоїть собор Воскресіння Христового. Тоді Блаженніший дав зі своїх грошей більш як мільйон доларів на його зведення.
– Його цікавила і Східна Україна?
– Без сумніву, але це була проблема, бо Кир Любачівський не мав юрисдикції на Лівобережжя, адже, згідно з канонами, Українська Греко-Католицька Церква була поділена на дві адміністративні одиниці Київську митрополію і Львівську, яка постала в 1882 році, а він був прив’язаний тільки до Львівської митрополії. Та оскільки наших людей було досить багато по всій Україні, то Блаженніший призначив мене екзархом на всі ті інші території. Вийшло так, що я мав у підпорядкуванні території більше, ніж будь-хто інший в ті часи, бо це вся Україна, крім п’яти західних областей. Доводилося шукати священиків, призначати їх у ці новостворені парафії.
– Кир Мирослав-Іван, можливо, не так багато уваги приділяв справі визнання патріархату, як його попередник Йосиф Сліпий чи навіть наступник Любомир Гузар?
– Насправді він постійно «стукав» до Риму в цій справі, але намарно. Рим не хотів визнавати патріархату. Звичайно, через Москву. Папа тоді дуже хотів поїхати до Москви, тому, щоби православних не дратувати, визнання нашого патріархату навіть не розглядали. Як і сьогодні.
Розмовляв Анатолій Бабинський
