Війна й духовні особи в українській історії: перші два віки хрещеної Русі

Наші предки-язичники, як і предки інших народів, мали божества, котрі «відповідали» за війну. В умовах багатобожжя їх було кілька: Перун, Сварожич (дехто ототожнює його з Дажбогом), Стрибог та інші. Після Хрещення Русі війни, зрозуміло, не зникли, бо далеко не всі християни є святими, як і далеко не всі люди є християнами. Як би парадоксально це не звучало, вочевидь, бувають такі моменти в історії, коли, на думку людей, війна стає виходом зі становища політичної чи економічної безвиході…

Що вже казати про князів і дружинників, якщо на початках християнської Русі зустрічаємо безпосередньо залученого до війни священника Анастаса Корсунянина¹ – херсонесця, щодо якого досі немає однієї думки істориків, русин він чи грек, священник чи ні. У цьому випадку, як і в багатьох інших, інформації наявних джерел замало для чітких відповідей.

Анастас допомагає Володимирові-язичнику здобути Херсонес, відкриваючи шлях для того, щоб великий князь київський став рівноапостольним християнином Володимиром-Василієм – одним із наймогутніших європейських правителів своєї доби.

Не говоритиму про те, як сприйняли вчинок Анастаса корсуняни, це зрозуміло. Скажу інше: християнство війни не скасувало. Згадаймо хоча б слова Ісуса: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч» (Мт 10,34). Але християнство встановило чіткі моральні критерії всього для всіх. Інше питання, як самі християни розуміли це все.

Саме про християнський акцент на покликанні воїнів до захисту добра, а не безоглядного поборення противника (другий полюс – безоглядне непротивлення) люди не раз забували й забувають. А тому можна бачити гасло «З нами Бог!» як серед справжніх захисників, так і серед руйнівників-агресорів². Причин для цього багато. Вони банально земні, але кореняться в тому, що зло існує.

Агресори, звісно, теж читають Святе Письмо і навіть цитують його. Вони знають, що, наприклад, у битві при Рефідімі, описаній в Книзі Вихід 17,8-13, Мойсей забезпечив перемогу ізраїльтянам, тримаючи руки вгору (у позі Оранти), а в одній руці ще й «жезл Божий». Вони знають, що після битви Господь наказує Мойсею записати в книгу, а водночас вкласти Ісусові Навину в серце те, що Він зітре «пам’ять Амалека з-під небес». Далі, спорудивши жертовник, Мойсей мовив: «Тим, що рука знялася проти Господнього трону, війна Господня проти Амалека з роду в рід». Утім, і це засадничо важливо, бо свідчить про рецидиви магічного язичницького світогляду, агресори нехтують тим, що це не Мойсей забезпечив перемогу Ізраїлю, піднявши руки і наче змусивши Бога, а Бог дає перемогу. Він наказує Мойсею діяти певним чином, щоб ізраїльтяни, б’ючись із ворогом, бачили видимий знак обіцяної перемоги та розуміли, що просто покластися на обіцянку Господа й нічого не робити – це спокушати Його. Натомість правильним буде молитися (Мойсей) і боротися (Ісус Навин із військом). Агресори часто свідомо бажають зробити Бога заручником своєї магії «піднімання рук» там, де Бог не велів цього робити. «Війна Господня проти Амалека з роду в рід» триває не тому, що хтось надяг ризи й підняв руки а-ля Мойсей (акторів же Бог не карає), а тому що Амалек  проти Бога. Взивання імені Господнього намарно є гріхом, порушенням другої заповіді Декалогу. Надалі парадигми молільника за перемогу й воїна-мечоносця мандрують історією попідруки, часом входячи в симбіоз (єрархи-воїни на взірець Львівського єпископа Йосифа Шумлянського чи Мукачівського архимандрита Йосифа Годермарського, а також ченці-хрестоносці). Але ніколи й ніде вони не змішуються.

Загалом війна в історії людства – явище часте, і хтось із істориків уже давно зауважив, що років, у які тривали війни, більше, ніж років, у які вони не тривали. Однак війна не є нормою, а відступом від неї. Нормою є мир. Вічний і справедливий мир пануватиме в Царстві Небесному, а тут, на землі, як вчить Церква, ми покликані будувати його тривкі основи. Це будування – також боротьба, часом збройна, але завжди важливо, щоби вона була справедлива.

Отож у християнстві є святі, яких вважають покровителями воїнів, а насправді – святими взірцями для воїнів, прикладами того, як поєднати християнські чесноти й обов’язок до меча, до захисту добра. Серед таких в Україні особливо шанованими були і є Архистратиг Михаїл – лідер небесного воїнства, а також Юрій (Георгій) Змієборець. Недарма під їхніми іменами освячено стільки церков. Недарма вони присутні на гербах, причому Михаїл є на гербі Києва.

Водночас у житіях святих воїнів маємо нагадування про те, що люди зброї осягають святість не лише збройною звитягою, тобто меч (автомат, граната тощо) в руках не звільняє він решти християнських обов’язків, а навпаки, ці житія увиразнюють максиму буття воїна на передовій боротьби зі злом, бо «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів 15,13). А водночас показують важливість буття в контексті всього іншого життя суспільства. Для прикладу, святий Мартин – римський офіцер IV століття відзначився благодійністю. Широковідомим є те, що він відрізав і віддав половину свого воїнського плаща жебраку, а після того йому наснився Ісус у тій подарованій половині плаща і перед ангелами оголосив, що це Мартин Його зодягнув у потребі. Мартина, якого батько-легіонер назвав на честь римського бога війни Марса, вважають зачинателем християнського капеланства.

Або візьмімо приклад наших воїнів (бо князі на Русі – це стан воїнів і політиків за визначенням, а вже деякі потім – ченці за покликанням) Бориса та Гліба, убитих, згідно з літописом, 1015 року братом Святополком. Борис – це воїн, який повертається з походу на печенігів, куди його відправляв батько – князь Володимир. В дорозі він дізнається, що батько помер, а престол зайняв Святополк. І Борис відмовляється від спокуси пролити кров свого брата-напасника, воліє загинути, відмовившись від міжусобиці. Перед смертю літописний Борис співає утреню й псалми… Далі вбивають юного князя Гліба, який молиться зі сльозами на очах: «Лучче б мені померти з братом, аніж жити у світі сьому облудному», читаємо в літописі³. Що важливо, аби наголосити на масштабі зла, що його чинить літописний Святополк, наш хроніст вказує, що діяв «прийнявши замір Каїнів». Через ці Каїнові вчинки Святополка назвуть Окаянним. Натомість Бориса та Гліба канонізують у 1072 році і вони стануть святими покровителями Рюриковичів. Тут одразу скажу, що на приклади Бориса та Гліба рівнялися не завжди навіть сучасники їхньої офіційної прослави як святих. Часто учасниками та заручниками політичних збурень ставали і київські митрополити, і моральні авторитети, зокрема митрополити Іларіон, Клим Смолятич, єпископи Жидята⁴, Кирило Турівський, Артемій Галицький, ігумен Теодосій Печерський… Той же Анастас Корсунянин, поставлений ще Володимиром священник Десятинної церкви Успіння Пресвятої Богородиці, під час окупації Києва польським королем Болеславом Хоробрим переходить на бік останнього, і крайня згадка про Анастаса – це те, що він утікає до Польщі з королем.

Тепер погляньмо на історії Іларіона Київського та Луки Жидяти. Обидва є промоторами глибокої інкультурації християнства в культуру Русі та водночас  емансипації руської Церкви з її залежністю від Константинополя. Зараз підемо ретроспективним шляхом.

Не секрет, що Іларіон – перший митрополит-русин, автор «Слова про закон і благодать» – програмної декларації незалежності Русі, її рівності з іншими народами. Багато сенсів, які творив і фіксував Іларіон, актуальні досі. Іларіон був соборово поставлений за підтримки Ярослава Мудрого на Київську митрополичу катедру 1051 року як виразник зрілості Київської Церкви, бо греки пильнували, щоби митрополитами на теренах Константинопольського Патріархату були тільки греки або їхні довірені вихованці. Іларіон же в тандемі з Ярославом спалахує, як метеор, і по смерті Ярослава 1054 року примусово сходить із катедри, хоч уже був затверджений патріархом. Його замінює грек Єфрем. Причини цього масштабні, зокрема війна. Для їх розуміння варто заглянути в два попередні десятиліття, на ще один приклад церковної політики Ярослава..

1036 року новгородським князем стає старший син та очікуваний спадкоємець Ярослава Володимир. Як згодом Ярославу в Києві товаришив Іларіон, так і Володимиру в Новгороді батько (Ярослав) задля допомоги призначив єпископа Жидяту. Останній був вірним виразником інтересів Київської Церкви, а його прибуття до Новгорода перешкодило призначенню туди грека Єфрема – виразника інтересів Візантії. 1043 року Володимир за наказом батька вирушив у похід на Константинополь, який не був успішним. 1052 року Володимир 32-літнім помирає в Новгороді, і його хоронять у тамтешньому соборі Святої Софії, збудованому ним же та єпископом Жидятою⁵. І саме тоді розгортається вже знайома нам історія Іларіона. Ось так велика політика та війна вплинули на життя нашої Церкви в ХІ столітті. Але й це не все.

Ще зі шкільного курсу всесвітньої історії знаємо про похід імператора Священної Римської імперії Генріха IV на Каноссу в січні 1077 року через його конфлікт із Папою Григорієм VII. Це протистояння за право номінувати й призначати абатів (архимандритів) та єпископів було таким бурхливим, що хвилями переростало у війну. Вислів «іти до Каносси» в розумінні «каятися», «просити пробачення без жодних обмовок» став фразеологізмом. Уже набагато менше українців знає те, що під захист Папи до Каносси 1093 року від того самого Генріха IV через брутальну поведінку втекла його дружина Євпраксія – рідна сестра Київського великого князя Володимира Мономаха. Цей сюжет залишається маловідомим, хоча Павло Загребельний 1975 року написав роман «Євпраксія». Княгиня потім повернулася до Києва та пішла в монастир.

І вже майже всі історики-медієвісти знають про те, що за три роки до Генріхової Каносси, тобто в 1073-му, в Києві тривав подібний сюжет. Тоді двоє рідних братів – князі Святослав та Всеволод Ярославичі – збройно (тобто війною) прогнали з київського великокняжого престолу свого старшого брата Ізяслава. Святослав унаслідок цього захоплює престол, як би ми сказали тепер, узурпує владу, намагається поводитися як повноправний великий князь і навіть фундує собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печеського монастиря. Але проти нього все одно виступає святий Теодосій Печерський, закликаючи Святослава мирно повернути трон законному князеві. Як читаємо у Києво-Печерському патерику, «Чого може, благий владико, досягти гнів наш проти твоєї влади? Але, належить нам викривати [вас] і наставляти вас на спасіння душі. І вам належить те слухати!»⁶. Ізяслав тоді марно шукає допомоги в польського короля Болеслава та імператора Генріха IV. Останнього, до речі, підкуповують Святослав і Всеволод… І тільки папа в Римі, як і Теодосій у Києві, стає на захист Ізяслава, навіть коронує його сина Ярополка. Зрештою, Ізяслав мириться з братами, 1077 року повертається за великокняжий стіл і гине в битві біля Чернігова наступного року, захищаючи уже Всеволода від князів-ізгоїв. Теодосій цього вже не застає, бо відходить до вічності 1074 року. Що цікаво, Всеволод, який стає великим князем по Ізяславі, сприяє тому, що 1091 року Київським митрополитом був обраний Переяславський єпископ Єфрем. Поширеною є думка, що він – другий після Іларіона русин на митрополичій катедрі Києва, але підтвердити її годі. Цей чоловік був дуже близьким до Ізяслава: його скарбником і керівником великокнязівського господарства.

Як бачимо, священство, яке мало авторитет у Русі, могло виступати, і таки виступало, із закликами й ангажувалося в політику (таку, якою вона могла бути в ХІ столітті) вже у першому столітті по Володимировому Хрещенні. Єпископи ж і митрополити тоді були духовними союзниками князів, діяли під їхньою опікою, ділили успіхи та невдачі. Для повноти образів трьох Ярославичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода з огляду на тему цього тексту варто згадати ще одну історію за їхньої участі.

Упродовж віків нашої історії найбільшою присягою була та, що складена на хресті або Святому Письмі. В середньовічних літописах не раз зустрічаємо згадку, що князі, урочисто щось полагодивши, «цілують хрест чесний», закликаючи Бога бути свідком присяги. Так ось, коли 1067 року полоцький князь Всеслав Брячиславич напав на Ярославичів, вони почали оборонну, справедливу війну. А як дійшло до переговорів, то троє братів покликали Всеслава до себе, пообіцявши йому безпеку й «цілувавши хрест чесний». Полоцький князь довірився, але Ярославичі його, порушивши свою присягу, ув’язнили. 1068 року Ізяслав програє битву на Альті проти половців, проти нього повстають кияни, і він утікає до Польщі. Натомість Всеслава випускають із тюрми, і він тимчасово займає великокняжий престол. Причину цих нещасть великого князя літописець вбачає саме в порушенні присяги: «І Бог показав силу хресну на поучення землі Руській: хай не переступають чесного хреста, цілувавши його. Якщо ж хто переступить, – то й тут дістануть кару і в прийдешньому віці муку вічную, тому що великою єсть сила хресна».

Так розумів становище чернець-книжник. Проте й після цього окремі представники політичної еліти Русі, тобто князі, не так глибоко мислили категоріями віри, навіть не так дбали про чесноти, щоби відмовитися від realpolitik. Тому порушення хресної присяги траплялися й надалі. Важливо зазначити, що, попри все, ці порушення вважали девіацією, відступництвом.

У 1097 році князі, щоб усунути міжусобиці та об’єднатися для боротьби проти половців, скликають особливий з’їзд у Любечі. І там домовляються, як читаємо в нашому літописі: «Пощо ми губимо Руськую землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і бережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою… І на цім вони цілували хреста: “А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест”. І сказали вони всі: “Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руськая”». Та для частини учасників це були, як виявилося одразу після з’їзду, лише красиві слова.

І справді, вже після з’їзду його учасника – теребовлянського князя Василька Ростиславича осліплюють змовники на чолі з учасниками з’їзду київським великим князем Святополком ІІ Ізяславичем та волинським князем Давидом Ігорьовичем. Як тільки Василька ув’язнили, за нього перед великим князем просили ігумени – ще один приклад того, що духовенство мало право голосу й відвагу застерігати князів: вони ж бо цілували хрест! Але Святополк і Давид не дослухалися і зробили своє чорне діло. Яку роль змовники відводили колам духовенства у справах війни та миру, показує, зокрема, такий їхній крок: привізши скривавленого й осліпленого Василька до міста Здвижень (можливо, тепер Брусилів), «стали з ним на торговиці, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали попаді випрати. Попадя ж, виправши, натягла на нього, коли вони обідали, і плакати стала попадя. А він був як мертвий». Тобто ось вам жертва, підлікуйте і мовчіть…

Обурені князі на чолі з Володимиром Всеволодовичем Мономахом таки змусили Святополка покарати призвідця Давида, а Васильку повернули його Теребовлю. Викликом тих подій стала ймовірність війни «всіх проти всіх» і уникнути її довелося тільки завдяки тверезій думці Василька, який просив не починати бійню, проханням Київського митрополита Миколая і вдови попереднього великого князя, а також розсудливості й авторитету Мономаха. Повість про осліплення Василька як повчальну історію-застереження створив супутник осліпленого князя, (частина дослідників вважає, що священник і, ймовірно, чернець) Василь Волинянин. Осуд братовбивчої війни, що звучить з неї ось уже майже тисячоліття, є одним із найсильніших в нашій історії. До слова, тут варто згадати ще одну жертву Давида – луцького князя Святослава Давидовича, зятя Святополка ІІ. Після вигнання Святослав (князь і воїн) повернувся до батька у Чернігів, у 1106 році прийняв чернечий постриг і став відомий як Микола Святоша – засновник «лікарняного монастиря» зі шпиталем. Він є канонізованим святим.

Перейшовши в ХІІ століття, ми й тут зустрічаємо яскраві постаті з єрархії, які мають політичну позицію і виражають її. Перша – Київський митрополит Клим Смолятич, поставлений на катедру за підтримки князя Ізяслава ІІ Мстиславича без погодження з Константинополем. Випадок Клима особливий не тільки тим, що знаходимо у виразника тривкості прагнень Русі емансипувати свою Церкву від Константинополя. Коли 1149 року Ізяслава ІІ збройно прогнав із Києва у Володимир на Волині його дядько Юрій Долгорукий (син Володимира Мономаха), то й Клим був змушений туди їхати. Потім разом із князем повернувся, але 1155 року Юрій знову здобув Київ, відтак прийняв митрополита-грека Костянтина і княжив до 1157 року, коли помер .Поширеною є інтерпретація, що це кияни отруїли його. Клим же вирішив не повертатися до Києва.

Наступним доволі відомим сюжетом є те, що військо сина Долгорукого Андрія Боголюбського та його союзників у другу середу Великого посту 1169 року спалило та пограбувало Київ включно з монастирями й церквами, зокрема Десятинною і Святою Софією. Андрій уже не хотів княжити в столиці Русі⁷. Звісно, це був не перший і не останній збройний конфлікт та столицю Русі, але саме він ліг в основу пізнішого московського, відтак російського історичного міфу про начебто народження «великорусского» народу вже в ті часи. Зрештою, Андрій таки будував осібний політичний центр на Заліссі з центром у Володимирі-на-Клязьмі, як інші князі тих часів робили подібне у своїх столицях. Свою світську владу він волів укріпити створенням осібної від Київської Володимиро-Суздальської митрополії. Але проти цього виступили і князі, і духовенство. До нас дійшов трактат Турівського єпископа Кирила – артефакт цієї боротьби, як вважає дослідник історії письменства архиєпископ Ігор Ісіченко.

«Інтриги Андрія «Боголюбського» та [Рязанського] єпископа Федора задля відокремлення Володимиро-Суздальської митрополії стали імпульсом до написання чи не найвідомішого Кирилового твору – “Притчі про людську душу, і про тіло, і про переступ Божих заповідей, і про воскресення тіла людського, і про прийдешній суд, і про муку”», – пише архиєпископ Ігор в передмові до сучасного видання Кирилових творів. Слова Кирила в стосунку до Федора є цікавими не тільки як оцінка одним єрархом дій другого, але як вираз загального християнського етосу Русі. Читаємо в цій «Притчі…» у перекладі Дарії Сироїд:

«Так-бо увійшов, як церковник, недостойний єрейства, що утаїв свій гріх, не зважав же на Божий закон, але задля імени високого і славного життя на єпископський зійшов сан. […] Якщо благих діл нема в нас, ані покаяння через гріх, у якому б сані не були, ми – далеко від Бога. Близько-бо Господь до тих, хто сокрушений серцем, смиренних духом спасе, волю тих, що бояться Його, вчинить»⁸.

Єпископ Федір виправдовував агресію Андрія Боголюбського, як тепер, через вісім з половиною століть, патріарх Кіріл виправдовує чергову російську агресію проти України. І перший, і другий наважуються піднімати руки вгору до Господа. Обоє ігнорують те, що «Війна Господня проти Амалека з роду в рід», бо «Якщо благих діл нема в нас, ані покаяння через гріх, у якому б сані не були, ми – далеко від Бога».

Володимир Мороз

1. Як священник Анастас починає згадуватися щойно в новгородському літописанні XV століття, на що мені звернув увагу медієвіст Вадим Арістов. Користуючись нагодою, хочу висловити йому щиру вдячність за прочитання цієї статті і низку зауважень та підказок, які дозволили покращити текст.
2. Див.: Михайло Гевко. Мобілізований Бог // Патріярхат 3 (2024).
3. Тут і надалі цитати подано за виданням: Літопис руський, за Іпатським списком переклав Леонід Махновець. Київ 1989.
4. Почавши з новгородських літописів XV століття його почали називати Лукою Жидятою, додавши ім’я.
5. У XV столітті новгородське літописання додасть до історії Жидяти те, що коли після смерті Ярослава і позбавлення катедри Іларіона на нього звели наклеп та ув’язнили, але згодом звільнили й відновили. У давньоруських текстах, як відзначає дослідник Вадим Арістов, цього «додатку» немає.
6. Києво-Печерський Патерик, переклад із церковнослов’янської Марії Кашуби і Надії Пікулик. Львів 2001, с. 71-72.
7. Володимир Мороз. Перший великорос // Український Тиждень (https://tyzhden.ua/pershyj-velykoros/), 9.VIII.2014.
8. Турівський Кирило. Молитви і повчання; пер. Із церковносл. Дарії Сироїд, Львів, 2021, с. 150, 153.

Поділитися: