Це особлива і радісна для мене нагода вітати журнал «Патріярхат» з його золотим ювілеєм – 50-літтям безперебійних і нелегких дерзань за рівні права Української Католицької Церкви, під Божим сонцем і згідно з постановами Другого Вселенського Ватиканського Собору в колі помісних Католицьких Церков. Хай буде мені вільно хоч дещо сказати про народження журналу, себто, що було причиною його заснування, якими були цілі, і таким чином відбути свою «сповідь». Хочу пригадати також прелюдію, обставини часу, постання мирянського руху та його відданих зачинателів – творців цього унікального явища.
Другий Ватиканський Собор розпочався на зорі 60-их років у Вічному місті Римі за ініціативи Святішого Отця Івана ХХІІІ. Собор широко відчинив двері і впустив «свіже повітря», творчий дух у лабіринти Ватикану. Відкрив і осучаснив нову сторінку історії Католицької Церкви. Собор, у якому брали участь близько двох з половиною тисяч отців, ствердив, що миряни в Церкві мають не тільки обов’язки, себто молитись, слухати і давати пожертви, як це було до Собору, але й права, і також співвідповідальні за долю Церкви. Було рішення перейти в Богослужіннях, Святих літургіях з латинської на живі мови. Собор також ствердив, що Христова Церква з волі Божої одна і єдина для всіх народів та часів, складається з різних помісних Церков, які мають свої окремі літургічні, богословські, духовні та інші відмінності, але всі вони між собою рівні.
У цьому ключі було порушенo і стверджено, що Католицькі Церкви східного обряду здавна втішаються патріяршою формою правління, тому Собор сказав: де зайде потреба – заснувати нові патріярхати. Українська Церква є найбільшою серед Католицьких Церков східного обряду і є помісною Церквою sui iuris, тобто Церквою свого права – автономною. Але не втішається такою патріяршою гідністю. Тож Собор став нагодою для Блаженнішого Йосифа піднести голос, щоб Українська Церква була піднята до патріяршої гідності. Миряни підтримали ідею Блаженнішого Йосифа, і невдовзі за ініціативи професора Миколи Чубатого та редактора Василя Качмара постало Патріярхальне товариство УКЦ у США.
Першим знаковим його кроком було проведення збірки підписів серед мирян у справі патріярхату і надсилання листів до Папи. На ці листипрохання до Папи зреагував Філадельфійський митрополит Амврозій Сенишин, мовляв, церковна влада не давала дозволу. Ніхто навіть подумати не міг, що для написання листа до Папи потрібен дозвіл…
Понад усі сподівання Блаженніший Йосиф із підірваним здоров’ям розгорнув широку діяльність, своїми знаменними виступами перед католицьким єпископатом він говорив від імені тих, що вже не могли промовляти, про гори трупів і ріки крові за Українську Католицьку Церкву. Це були приголомшливі слова. Він також воздвигнув храм святої Софії, а поруч – Український католицький університет у Римі. Відвідав свою паству на поселеннях, тобто українців, які жили у вільному світі. Відзискав історичну українську церкву святих Сергія і Вакха при п’яцца Мадонна деї Монті в центрі Риму та багато іншого. Внаслідок цього Апостольська Столиця стала для української діаспори ближчою і теплішою, стала своєю, українською. Українські вірні приїжджали до Риму, зокрема, в місяці лютому, щоби привітати Блаженнішого з Днем народження. Водночас Блаженніший Йосиф здобув собі багато приятелів, серед яких можна назвати найбільшого «жебрака» світу, голову фундації «Церква у потребі» голландського ченця Ван Стратена Веренфріда, який фінансово допомагав УКЦ. Це він у мюнхенському храмі на сороковий день смерті Патріярха Йосифа закликав: «Читайте Завіщання Патріярха Йосифа, яке повинно бути в кожній українській хаті читане!».
На жаль, у Римі віяли різні вітри – прихильні й неприхильні. Жаль, що ці неприхильні вітри піддержували деякі українські владики. Це сумна історія. Уперше вона стала явною після величного посвячення собору святої Софії та УКУ, яке довершив Святіший Отець Павло VІ у 1969 році. Після посвячення Блаженніший скликав камінно-наріжний ІV Синод УКЦ, в якому брали участь не тільки владики, а й представники священиків та мирян. Синод, окрім іншого, прийняв патріархальний устрій УКЦ і звернувся листом до Папи Павла VІ, щоб той підніс УКЦ до гідності патріярхату. Було вирішено звернутися до владик, які були на посвяченнях, але не брали участі в синоді, – Амврозія Сенишина, Августина Горняка і Володимира Маланчука, щоби й вони долучили свої підписи до спільного листа. На жаль, вони відмовилися…
Широкі кола мирян побачили, що не все гаразд, і піддержали ідеї Блаженнішого Йосифа. За прикладом Патріярхального товариства в США утворились аналогічні товариства в Австралії, Південній Америці, Канаді й містах Західної Європи, де діяли парафії УКЦ. Для кращої координації спільних дій було створене Українське патріярхальне світове об’єднання (УПСО), яке очолив професор Петро Зелений у Бельгії. Мирянська формація стала опорою для творчої діяльності Блаженнішого Йосифа. Це була друга половина 60-их років, і Патріярхальний рух не володів тоді жодними ресурсами. Спершу рух влаштовував вечори, збори, з’їзди і конференції, на яких інформував про розвиток подій, що відбувалися в лоні УКЦ. Також обговорював постанови Другого Ватиканського Собору. Виникла конечна потреба, щоби про ці ідеї та проблеми інформувати ширше коло громадян, постало питання створення пресового видання, яке інформувало б про церковні події. Щоправда, у Римі з’являвся спеціальний бюлетень «Вісті з Риму», засяг якого був обмежений. Якийсь час з’являлися «Вісті УПСО», в Чикаго виходив релігійно-критичний журнал «Мирянин». Але цього було замало на потребу дня мирянського руху. Загальна ж преса на початку не звертала особливої уваги на релігійно-церковні проблеми, тому було вирішено видавати журнал під назвою «За Патріярхат», основником якого був інженер Степан Процик. Перше число з’явилося у Філадельфії (за травень 1967 року). Журнал спершу виходив неперіодично, а згодом квартально, в скромному вигляді. Праця редакторів, авторів статей, включно з адміністрацією, відбувалася на громадських засадах. Сам Степан Процик був редактором по липень-серпень 1974 року.
Вересневе число за 1974-ий з’явилося під редакцією Василя Пасічняка, який на цьому становищі працював по березень–квітень 1977 року.
Звичайно, в житті бувають різні непорозуміння. Так і в праці Патріярхального руху не все йшло гладко. Для ілюстрації можна згадати події навколо святкування десятиріччя Філадельфійської митрополії, на яке митрополит Амврозій планово не запросив Блаженнішого Йосифа і в той же час запросив голову Східної конгрегації кардинала Фірстенберга, який дораджував УКЦ розчинитись у Римо-Католицькій Церкві, та інших достойників. Управа товариства заповіла демонстрацію, яка відбулась у грудні 1969 року при дощово-сніговій погоді під катедрою Непорочного зачаття у Філадельфії. Несподівано на демонстрацію прибуло багато мирян, священиків з різних міст: Нью-Йорка, Ньюарка, Балтимора, Вашингтона, штату Коннектикут, Н’ю-Хейвена, включно з далекого Чикаго. Це був безперечний вияв великої піддержки і пошани Блаженнішого Йосифа.
Невдовзі сталася ще одна несподівана подія: за домовленістю зі Східною конгрегацією (кардиналом Фірстенбергом) владика Амврозій подав кандидатів на нових єпископів. Спершу отця Івана Стаха, а після кількох днів – отця Василя Лостена без відома глави УКЦ Блаженнішого Йосифа. Проблема полягала не в кандидатах, а в способі їх обрання, яке відбулося з ігноруванням глави УКЦ. Управа робила різні старання, щоб оминути демонстрації, але не знайшлося доброї волі. І знову ж таки під катедрою відбулися драматичні події. До демонстрацій долучився, без відома та узгодження з управою Патріярхального товариства, комітет студентів Ad hoc, який напередодні вночі опломбував замки до храму і підробив картки запрошень на подію. Це була велика несподіванка для господарів. Миряни масово прийшли під катедру, щоб виявити своє невдоволення. Всі ці події мали місце за головування в товаристві доктора Зиновія Ґіля. Після нього керівництво перебрав Роман Навроцький. На з’їзді Патріярхального товариства, що відбувся у Філадельфії, який очолював до половини 1976 року доктор Роман Навроцький, вибрали нову управу, яку очолив Василь Качмар. До речі, за каденції Романа Навроцького після згаданих драматичних подій під катедрою Непорочного зачаття у Філадельфії праця товариства була обмежена, і причиною цього стали крайні форми діяльності. Такі дії створювали нездорову атмосферу в самому товаристві та серед громади в цілому.
Повертаючись до змін, що були конечні, слід сказати, що редактор журналу Василь Пасічняк залишився в складі нової управи. Але, на жаль, виявилось, що він не вкладався у рамки її праці: друкував повідомлення про події, які вже відбулися, і не брав до уваги зауважень управи. Тож керівництво товариства ухвалило рішення звільнити його. В тракті тих подій мені не було відомо, що Блаженніший Йосиф не був за змінами, що сталися. Щойно тепер я довідався про це з архівів. А тоді була вказівка від нього, щоби Василь Пасічняк залишився редактором журналу. Звичайно, голова Василь Качмар знав про становище Патріарха Йосифа, бо мав його листа. Будучи секретарем управи, я повинен був знати. . . Але, безсторонньо кажучи, Василь Качмар зробив тоді правильно, бо йшлося не про особисті питання, а про те, щоб задержати відповідний рівень товариства в контексті цілої української громади.
Тож не дивно, що після всіх цих подій постало питання нового редактора. Я був переконаний, що Василь Качмар має когось на приміті. Але несподівано для мене він показав пальцем на мене, мовляв, це буде тимчасово, і долучив до мого секретарства ще й редакційну працю. Це не було легке завдання, однак склалася така ситуація, що мої почування не дозволили мені сказати «ні»! Щоправда, була мова про тимчасовість, і я журнал підписував «в. о. » (виконувач обов’язків). Тимчасовість ця стала постійністю, тобто від 1977 до 2002 року. Це було для мене велике навантаження, бо доводилося щоденно працювати на хліб насущний, а опісля займатись журналом. Праця полягала не лише в написанні статей, але й у друкуванні на машинці тих, що були написані від руки, редагуванні текстів, формуванні ідеї, напряму, пошуку співробітників і авторів. Правда, була редколегія, яка допомагала. Однак все треба було робити пізніми вечорами, коштом недоспаних ночей і родини.
Перше число під моєю і Василя Качмара редакцією появилося в травні 1977 року. Перед завершенням макета журналу Василь Качмар у моєму помешканні (адже бюро журналу слугувало моє помешкання) працював поза дванадцяту годину ночі. Тоді не було сучасних технологій, і нам доводилося нелегко. Набір відбувався у «Комп’ютопринті» в Кліфтоні (близько 20 км від Нью-Йорка, де проживає редактор Микола Галів. – Ред.), туди треба було їхати вичитувати статті. Друкарських «чортиків» все ж було немало, деякі з них проскакували. Після цього макет швидкою поштою прямував до Філадельфії до адміністратора – доктора Володимира Пушкаря. Він давав макет до друкарні і здійснював розсилку.
Журнал з’являвся точно на початку кожного місяця за виїмком липня–червня, коли було одне число. За моєї ініціативи логічно була змінена назва журналу на «Патріярхат» – «За єдність Церкви й народу». Бо ж у ювілейному 1975 році Божому під час Архиєрейської літургії в базиліці святого Петра при головному вівтарі отець-доктор Іван Гриньох під час Великого входу підніс возглас: «За Патріярха Києво-Галицького і всієї РусіУкраїни Блаженнішого Йосифа!».
Принагідно треба згадати, що у відповідь на прохання Синоду УКЦ про піднесення української Церкви до патріяршої гідності від Папи Павла VІ в 1971 році прийшла відповідь, де було сказано, що під сучасну пору він не може піднести УКЦ до гідності патріярхату з різних причин – пасторальних, канонічних, історичних, територіальних тощо. Блаженніший Йосиф названі причини не прийняв за дійсні, оскільки за ними крилась ватиканська «ост політік». Набагато пізніше, коли УКЦ вже вийшла з підпілля, була в Римі аудієнція у Святішого Отця Івана Павла ІІ з усіма владиками з України. Тоді митрополит Володимир Стернюк знову порушив питання про те, коли буде визнаний патріярхат УКЦ. Папа Іван Павло ІІ відповів, що тепер вже немає проблем. А коли згодом миряни під час аудієнції в Патріарха Мирослава-Івана Любачівського запитали, яка прийшла відповідь на його прохання з Апостольської Столиці в справі патріярхату, то почули, що на прохання прийшли… питання. Коли доктор Любомир Гузар був визнаний єпископом, а згодом став главою УКЦ, то подав вістку, що питання визнання патріярхату – справа навіть не місяців. Поїздка кардинала Каспера до Москви знову перекреслила всі тодішні сподівання. Згадую тут про ці події, аби підкреслити, що твердження Патріярха Йосифа щодо поданих причин для відмови в листі Папи Павла VI у 1971році не відповідали дійсності. Тому-то Блаженніший Йосиф і рішився прийняти гідність патріярха, а в своєму Завіщанні закликав молитися за патріярха, як дотепер…, але патріярхат ми вже маємо. Це була мова правди!
Хай мені буде вільно згадати хоч деяких постійних співробітників і авторів, без яких журнал не був би таким, яким він був і є. Ось вони: редактор Василь Качмар, професори Лев Шанковський, Василь Маркусь, Петро Зелений, Богдан Климовський, доктори Михайло Марунчак, Богдан Лончина, Зіновій Ґіль, Михайло Топорович, професор Леонід Рудницький, інженер Олександр Пришляк, Рома Гайда, Василь Колодчин, Володимир Ґоцький, Богдан Стельмах, Дарія Кузик, Михайло Бойко, отець-доктор Іван Гриньох, отець Ігор Мончак, професор Михайло Тершаковець, доктор Богдан Цимбалістий, Євген Іванків, Іван Дурбак, редактор Михайло Добрянський, поет Богдан Стефанишин, доктор О. Горбач, отець-доктор Іван Музичка, Ярослав Клим, Василь Никифорук і багато інших; митці Богдан Титла і Ярослав Вижницький; автори з України – Іван Гречко, професор Іван Паславський, Михайло Косів, Надія Пастернак та інші.
Окремо слід згадати адміністратора і водночас фінансового керівника журналу – доктора Володимира Пушкаря, бо завдяки його дбайливості журнал був фінансово забезпечений і, якщо я не помиляюся, живиться його плодами донині. Всім названим і неназваним мій доземний уклін і невимовна щира подяка!
Журнал широко писав, аналізував та інформував про вищезгадані факти і багато іншого, чим здобув довіру широкого кола читачів та громади. Виявом цієї довіри стало те, що ні журнал, ні управа не диспонували жодними фондами, а діяли за підтримки членів Патріярхального товариства, читачів, передплатників і щедрих пожертв.
У вирі подій, які розвинулись на релігійно-церковному тлі після появи в центрі Христової Церкви – Римі Ісповідника Віри Митрополита Києво-Галицького Блаженнішого Йосифа, починаючи з половини 60-их років до кінця ХХ століття і далі мирянсько-патріярхальний рух діяв активно і законно. Він надихався постановами Другого Вселенського Ватиканського Собору. «Патріярхат» відігравав і відіграє в цьому русі визначну роль. У тому часі журнал був моїм щоденним життям. Я з відпруженням закінчував одне його число і водночас думав про наступне. І тому, здавалося, не було видно кінця. Довелося передавати журнал у інші руки. Радію, що «Патріярхат» знайшов дбайливих наслідників. Богу дякувати – в Україні. Радію, що журнал, у якому я бачу вагомий проміжок мого життя, адаптувався в інших обставинах і далі успішно та
творчо продовжує цінну та важливу працю в лоні Української Католицької Церкви! Невимовно щиро дякую моїм послідовникам-редакторам – теперішньому Анатолію Бабинському та його попереднику Петрові Дідулі – за їхній великий вклад у працю на славу Божу, добро і розвиток УКЦ та українського народу! Продовжуйте безперебійну працю журналу «Патріярхат» і стукайте в двері Ватикану! Істина і справедливість мусять перемогти! То був принцип незламного Патріарха Йосифа – глави УКЦ. А «Патріярхат» має це постійно пригадувати. Бажаю журналу довгого та успішного творчого життя! Многая літа!
Микола Галів, головний редактор журналу «Патріярхат» (1977 – 2002 рр.)
