У 1994 році відзначує Европа і світ 50-ліття рішальних битв Другої світової війни. До таких належить важка битва за Монте-Касіно в Італії, що тривала майже півроку, брало в ній участь багато народів — англійці з народами комонвелту Азії, Австралії і Нової Зеляндії, американці, французи, поляки і між ними група українців, що належали до армії Андерса.
Все те боролось з великою завзятістю, щоб проломати тверду німецьку оборонну лінію «Ґустав», яка оперезала Італію від Адріятики до Теренського моря навпоперек і грізно загородила дорогу наступу аліянтів на Італію від Сіцілії аж до Альп, а головно спинила наступ аліяінтів, щоб здобути Рим.
Найважчим пунктом тієї оборонної лінії була долина під горою Монте Кассіно, яка була майже ключем до дальшого походу переможних аліянтських військ на Рим. Німці укріпились добре, і всі битви за цю долину, і гору з манастирем бенедиктинів були зразком добре приготованої і веденої оборони зі сторони німецької армії, якою командував генерал Кессельрінґ, яка чисельно й матеріяльно була слабша від армії аліянтів, зокрема, не маючи повітряних сил. Бої почалися в листопаді 1943 року і закінчились 18.5.1944 р. здобуттям міста Кассіно і гори, з якої можна було контролювати всю цю долину-ключ до шляху на Рим.
Кінцеву перемогу по кількох неуспіхах інших військових частин аліянтів осягнув польський корпус Андерса. То була перша його більша баталія, і вони її виграли здобуттям Монте Кассіно, на якому є їхній великий цвинтар, де спочиває і генерал Андерс, який помер по війні. В корпусі Андерса було багато українців — католиків і православних — і жидів. Вони мають свої секції на цім цвинтарі, який розташований прямо на долині між горбом і манастирем, яку треба було перебігти, щоб здобути манастир, в якому укріпились німці. То була запекла битва. На вершку горба є окремий пам’ятник-хрест, де лежала гора трупів тих, які намагались увірватись на цю долину, яка підноситься на горб і творить немов якийсь врочистий саркофаг тих, що дали своє життя за свободу народів Европи, які хотів знівечити німецький нацизм. Між ними і наші Брати, що положили там свої голови.
Наші Брати опинились в армії Андерса через Сибір, куди їх запроторили большевики при різних нагодах від хвилини приєднання Галичини до СССР в 1939 році. Аліянтам вдалось переконати Сталіна, щоб зорганізував бувших громадян Польщі в армію, що воювала б з німцями. Поляки були перші жертви Другої світової війни і перші стали на прю зі здобичниками Гітлера. Не легко годився на те Сталін, але врешті дозволив генералові Андерсові таку армію творити. Андерс практично літав дрантивим совєтським літаком по всіх таборах Сибіру і ладив списки своїх бувших вояків і польських громадян, які схотіли вступити до такої армії. З тієї нагоди скористали багато українців, що були громадянами Польщі до 1939 року. Тоді теж Андерс відкрив, що багато — тисячі — його старшин, немає. То були перші виразні сліди злочину в Катині, де замордував Сталін понад десять тисяч полонених польських старшин. Злочин вже доказаний і належить до найбільших, яким Сталін став злочинцем проти людства.
Битва під Монте Кассіно коштувала аліянтів дуже багато: 185 тисяч вбитих і поранених. Українські жертви пропорційно були високі через сумну обставину: поляки нашим воякам не довіряли, бо знали, що ми були зв’язані з німцями дивізією «Галичина», за що вони неправильно вважали нас коляборантами німців, не знаючи, що Дивізію зорганізовано з небезпечною для нас умовою: вона буде поставлена тільки проти совєтської армії на східньому фронті. Совєтська армія була теж ворожою армією Польщі, і це також дуже комплікувало політичну ситуацію поляків, які стали союзниками аліянтів, які були союзниками Сталіна в боротьбі з німцями. Політичні ситуації Другої світової війни були незвичайно складні і їх упростити ніяк не дасться, якби це хтось хотів. На наших стрільців у корпусі Андерса дивились з підозрінням, що вони при якійсь нагоді можуть втекти до німців. Це переслідувало наших хлопців, і вони намагались своєю хоробрістю і відвагою доказати противне, що німці є теж нашими ворогами, і наша «співпраця» з ними на інших відтинках нашої боротьби має куди інші, наші власні цілі, а не німецькі, тобто — Гітлера. Тому наші вояки в корпусі сповняли свої обов’язки і завдання чесно, з великою посвятою і жертвенністю. Не один через те поклав свою голову на доказ, що в нашій боротьбі на різних фронтах Европи і в різних арміях тодішнього розвойованого світу була одна ціль — Україна — вільна і незалежна, і дорога до цього вела через великі ускладнення, які ми, люди, створили в цім двадцятім столітті. Все це пишу тут на основі спогадів одного нашого вояка, які він написав зі своєї служби в армії Андерса. Забув я тільки назву автора і твору. Він там описує, зокрема, дуже великі і хоробрі вчинки одного нашого волиняка, який доконав прямо фантастичних вчинків у бою за Монте Кассіно і там поляг. Треба відшукати ці спогади і прізвище нашого героя і будь-коли хтось буде відвідувати цей цвинтар на Монте Кассіно. нехай в окремий спосіб зупиниться на його могилі. То був великий наш співбрат, що хотів лишити свідоцтво своїми подвигами і смертю про наші правдиві і шляхетні цілі, будь-який мундир військовий ми носили в цій великій війні XX століття.
І ось ювілей тієї великої і важкої битви. Відзначили цей ювілей дуже торжественно всі народи, що брали в ній участь, щоб дати передісторією велике свідчення, як по нерозумній і братовбивчій війні можна і треба забути про ворожнечу, несправедливості і кровлі жити в об’єднаній Европі з журбою про спільне добро і мир га щасливу майбутність молодого покоління всіх народів. Стрінулись переможці і переможені, що півстоліття тому стояли один проти другого зі смертоносною зброєю, щоб сіяти смерть. Подавали собі руки і по-вояцьки обнімались недавні ще вороги. Без тріюмфалізму стояли поляки, що сповнили найважчий обов’язок — здобути майже зубами тверде гніздо опору противника. По п’ятдесяти роках на бувшім полі бою стали друзями і приятелями, пригадуючи сліди своїх військових черевиків на густо зораній стрільнами італійській землі…
Ювілей почався 15 травня 1994 р. і почала його брітійська спільнота. В понеділок, 16 травня, був днем німців. Взаємно відвідували свої цвинтарі переможці і переможені, складали вінки почести і тремтіли уста у молитві за тих, що пережили найважче у тій баталії. А цвинтарі ті численні і велелюдні, пам’ятників не злічити. 17 травня був днем французів з численними учасниками з Франції. Поляки завершували ці ювілейні врочистості. Організував це Комітет при співпраці найвищих державних і церковних властей.
Організаційний Комітет на Заході не забув і про українську участь у тій битві. Звернулись польські організатори до нашого ОбВУ в Лондоні з проханням взяти участь у святкуваннях. Президія ОбВУ одобрила і прийняла те братерське вояцьке запрошення, і на окремім засіданні призначено двох делегатів, що візьмуть офіційну участь у врочистому відзначенні бою під Монте Кассіно 18 травня. Делегатів вибрано п. поручника Петра Кіщука і підхорунжого Івана Гудзя. Вони мали взяти участь у церемоніях і зложити вінки від українських комбатантів останньої війни. Постановлено, щоб поміг їм у цім завданні о. І. Музичка в Римі і щоб він теж взяв участь у спільних молитвах за наших поляглих. Транспортом помогла нам усім с. Катехитка св. Анни Акилина, яка автом Блаженнішого повезла нас на Монте Кассіно.
День врочистостей, таки дорогий польським комбатантам, випав дуже не погідний. Падав дощ цілий день. А все мало відбутись під голим небом. Само собою розуміється — на дощі. Дещо довелось обмежити, між іншим спільну Службу Божу, яку годі було служити на дощі. Відбулись відповідні молитви, які відслужив кардинал Глемп. Нашу делегацію привітав підполковник Ян Горскі, який командував усім святом. Наша делегація мала своє місце в головній президії. Вся атмосфера церемоній, помимо поганої погоди, холоду, вітру і дощу, мала врочистий, спокійний і повний поваги і теплої дружності! характер. Бачилось багато різних військових мундирів, англійських, які носив корпус Андерса, були мундири польські теперішні, йшли різними кроками — старечими, скаліченими в боях, зрушеними різними недугами комбатанти, їхні жінки (була присутня жінка покійного генерала Андерса), жінки санітарної служби з питомим польським паням достоїнством, була молодь, що приглядалась своїм батькам і дідусям, які верстали землю старих римлян і штурмували в тяжких труднощах Монте Кассіно, щоб здобути свободу для народів Европи і самостійність для своєї батьківщини…
Святочні церемонії почались о годині 9-тій зложенням вінка у місті Кассіно у стіп гори перед пам’ятником війни. Зложено вінки усіх делегацій, прибули в район цвинтаря групи комбатантів, молоді, туристів на призначені їм місця. Біля гробу ген. Андерса поставлено почесну варту. Внесено прапори о год. 9.30 і увійшла репрезентаційна сотня враз із оркестрою та почесною асистою. увійшли почесна чота італійської армії і німецьких парашутистів. За ними на почесну плятформу увійшли почесні гості, президент Польщі Лех Валенса і представники влади Польщі та інших держав. Окреме місце мала подруга ген. Андерса (вона українка). Все те, не зважаючи на дрібну мжичку, а часами і не дуже дрібний італійський дощ. Властивий початок стався відігранням національних гимнів — польського й італійського. Найстарший вояк корпусу зложив рапорт і виголосив промову. То була година десята вранці. Потім говорив слово для тієї врочистої хвилини президент Польщі Лех Валенса і його міністер оборони.
О год. 10.30 мала бути св. Літургія, яку мав відслужити кардинал Глемп у сослужінні польських архиєпископів, трьох капелянів і начального капеляна польської армії єпископа-генерала Глудзя. Через дощ Літургія не відбулась, а відслужилась спеціальна молитва в роді нашого молебня в наміренні погиблих.
По моліннях о годині 12-тій сурмач просурмив «Апель Поляглим», прогреміла почесна сальва і зложено на честь поляглим приготовані вінки. Дальша програма у формі врочистого обіду для окремо запрошених (і між ними були наші два делегати), відвідини цвинтаря, пам’ятників, п’єса «Монте Кассіно» і концерт варшавської молодіжної оркестри «Соната» відбулись по годині 5-тій пополудні. Дощ був постійною перешкодою, на що єдиною радою була велика терпеливість гостей з почуттям віддання тієї жертви для погиблих у битві, що додало і окремого настрою для цілости тих торжественних святкувань. Бачилось багатьох, що провели ці вогкі від дощу години, повні холоду в легкому одязі або тільки в сорочках з почуванням на лиці: тут полягли і спочивають ті, що за свободу людства віддали найбільше — своє життя, а я віддам кілька годин невигоди і терпіння холоду в мокрій одежі… З тією думкою пережила ті пам’ятні години і наша делегація ОбВУ, пам’ятаючи про своїх побратимів, що зложили свої буйні голови на Монте Кассіно якраз тоді, коли на цій історичній горі Европи цвіли червоні маки, нагадуючи нам нашу українську червону калину…
о. Іван Музичка
